Косовська режисерка Блерта Башоллі  Як жити далі, коли історія розірвала твій світ на клоччя

«Те, що сталося в Косові, сьогодні відбувається в інших місцях», — каже режисерка Блерта Башоллі. Ще й тому вона розповідає історії зі своєї батьківщини — насамперед жіночі. Але фільми Башоллі ніколи не бувають лише про війну. Вони — про сильних людей, які відмовляються в ній застрягати, хай які жорстокості їм довелося пережити. Режисерку багаторазово відзначали міжнародними нагородами. Авторка JÁDU Ізабель де Поммеро зустрілася з нею в Приштині.

Коли навесні косовська режисерка Блерта Башоллі вирушала на Каннський кінофестиваль, вона давно вже мала репутацію кінематографістки, чиї фільми розповідають про людей, яких історія зазвичай не помічає.

Чотирма роками раніше «Вулик» (Hive) приніс їй міжнародний прорив. Фільм розповідає історію Фахріє Хоті. Після того як сербські підрозділи вбили або викрали більшість чоловіків її села — серед них і її чоловіка, — Хоті повернулася у зруйноване рідне село. Та замість скоритися ролі скорботної вдови вона переконала інших овдовілих жінок разом виробляти айвар — балканську пасту з печеного перцю (прим.пер.). Зі спроби вижити постало успішне підприємство — за вагомої підтримки німецьких програм розвитку та інших міжнародних партнерів. Хоті стала символом мужності, наполегливості й жіночої самостійності далеко за межами Косова.

«Вулик» першим в історії фестивалю Sundance здобув усі три головні призи міжнародного конкурсу. Для Башоллі це був вихід на світову сцену.

Цієї весни вона повернулася до Канн з новою стрічкою «Дуа» (Dua). Частково автобіографічний фільм розгортається в Косові останніх передвоєнних років і супроводжує тринадцятирічну дівчину, чию безтурботну юність дедалі густіше накриває тінь політичних репресій. Якщо «Вулик» розповідає про життя після катастрофи, то «Дуа» запитує, що означає дорослішати, коли катастрофа лише насувається. «Дуа» став першим фільмом косовської режисерки, запрошеним до «Тижня критики» — престижної паралельної секції фестивалю, — і здобув там премію SACD. І знову вперше в історії косовського кіно.
  Я зустріла Башоллі за кілька тижнів до прем'єри в кав'ярні неподалік її дому на околиці Приштини, де вона живе з чоловіком і двома доньками. Прийшовши, вона вибачилася за запізнення: фінальний монтаж «Дуа» ще триває. А паралельно й підготовка до наступного фільму — Silence Is Never Golden («Мовчання — не золото»), навіяного історією жінки, яка пережила сексуалізоване воєнне насильство і після десятиліть мовчання першою в Косові заговорила про це публічно.

Війна після війни

Питання, що об'єднує фільми Башоллі, — як жити далі, коли історія розриває твій світ на клоччя, — прийшло до неї не за письмовим столом. Вона натрапила на нього радше випадково.

2011 року Башоллі за стипендією вивчала кіно в Нью-Йорку. Вона саме працювала над іншим сценарієм, коли почула по радіо інтерв'ю з Фахріє Хоті.

Наприкінці березня 1999-го, лише за три місяці після народження її сина, сербські воєнізовані загони ввірвалися в рідне село Хоті — Круше-е-Маде. Вони вбили або викрали майже всіх чоловіків і хлопців села. Загалом було вбито 246 людей, 64 донині вважаються зниклими безвісти — серед них і чоловік Хоті, Башкім.

Башоллі не відпускала не лише її історія, а й те, як Хоті її розповідала. Невдовзі після радіопередачі вона взялася за телефон.

«Коли я зустріла Хоті, — згадує Башоллі, — то одразу подумала: "Боже, ця жінка мусить бути на екрані!" Я відчувала: ця історія має дійти до значно більшої кількості людей — не лише жінок, а всіх. Фільми, у центрі яких стоять жінки, навіть сьогодні рідкість».
  Хоті розповідала про те, що називає «війною після війни»: про повернення з вигнання в село, повне вдів; про те, як виховувати двох дітей самій, не знаючи, чи чоловік ще живий, чи давно мертвий; про суспільство, яке очікувало від удів війни тихої скорботи і відходу від публічного життя.

«Те, як вона говорила про свій біль, про тугу за чоловіком — і водночас про те, що щоранку вставала і йшла на роботу, — вразило мене неймовірно».

Під час їхніх розмов Хоті часто сиділа, курила одну сигарету за другою і з майже моторошним спокоєм розповідала про повоєнні роки. Якоїсь миті Башоллі спитала, чи сумувала вона за чоловіком, чи плакала, чи почувалася самотньою.

«Так, — відповіла Хоті. — Щоранку я плакала. Потім витирала сльози і йшла на роботу».

«Вулик» зробив Фахріє Хоті відомою далеко за межами Косова. Удома ж нова увага принесла їй не лише визнання. Дехто закидав їй, що вона плямує честь родини і села. Ночами навколо фабрики, де працювали жінки, кружляли автомобілі й сигналили. Хоті працювала далі.

Є сцена, яку Башоллі не забуде ніколи. Одного дня Хоті вбрала весільну сукню, зобразила наречену — і розсмішила овдовілих жінок Круше-е-Маде. Незабаром усі вони співали й танцювали.

«Це допомагало їм жити далі й давати раду своїй дійсності, — каже Башоллі. — Без таких моментів багато хто з них так і залишився б у своїй ізоляції».

Жінки відбудували не лише економічне підґрунтя свого існування. Вони підтримували одна одну — і так, крок за кроком, поверталися до життя.

А робота над «Вуликом» повернула Башоллі до її власних спогадів.
   

«Ми все одно намагалися жити»

Як і багатьом людям її покоління, Блерті Башоллі дитиною довелося тікати з Косова. Кілька місяців вона провела в центрі для біженців у німецькому місті Галле. Тому деякі сцени на зйомках «Вулика» стали особливим випробуванням — насамперед ті, у яких родини перебирають одяг із масових поховань, сподіваючись упізнати сорочки, куртки чи дитячі черевики своїх зниклих чоловіків, батьків або синів.

«Нам навіть не доводилося просити команду про тишу», — згадує Башоллі.

Багато акторок, акторів і членів знімальної групи самі пережили війну, дехто втратив рідних. Коли вони брали в руки той одяг, прокидалися спогади, яких не вигадав би жоден сценарій.

«Такі сцени повертають в минуле, — каже Башоллі. — Їх важко писати і ще важче знімати. Чи це допомагає — не знаю. Але я відчуваю, що мушу розповідати ці історії».

Блерта Башоллі народилася 1983 року. Коли вона пішла до школи, сербські й албанські діти ще сиділи в одному класі. Сербська давалась їй так само легко, як і албанська.

«А потім прийшов Мілошевич, — каже вона. — І пішло-поїхало».

Косово втратило свою широку автономію в межах югославської держави. Школи розділили; албанських учителів, лікарів і службовців витіснили з державних установ. Батьки Башоллі, обоє інженери на електростанції «Косово А» під Приштиною, теж утратили посади.

«Тиск був постійний, — згадує вона. — Але ми все одно намагалися жити. Була музика. Були вечірки. Іноді таємні».

Саме це співіснування буденності й загрози лежить в основі «Дуа».

У центрі фільму — тринадцятирічна Дуа. Її голова зайнята дружбою, одягом, хлопцями і бажанням бути своєю серед інших. Тим часом її брат дедалі відчутніше тяжіє до збройного руху, який згодом стане відомим як Армія визволення Косова (UÇK) і з опору сербським репресіям виросте в боротьбу за незалежність краю. Насильство підступає ближче — і майже непомітно її дитинство закінчується.
  «Мені було важливо показати, що ці підлітки мали ті самі бажання, що й підлітки в Німеччині чи США. Вони хотіли слухати музику, ходити на вечірки, закохуватися і вдягатися так само, як однолітки будь-де у світі».

«У "Дуа" немає щасливого фіналу. Але вона стає сильнішою. Попри все, що з нею відбувається, вона обстоює себе і йде своїм шляхом далі».  

Фільми, зрозумілі далеко за межами Косова

Наступний ігровий фільм, Silence Is Never Golden, теж веде Башоллі назад до війни. У його центрі — Васфіє Красніці-Гудман. Вона стала першою жінкою в Косові, яка, переживши сексуалізоване воєнне насильство, виступила публічно — під власним ім'ям, не приховуючи, хто вона. Коли 2015 року, через понад п'ятнадцять років після закінчення війни, вона порушила мовчання, то знала: справедливості цим, можливо, не доб'ється ніколи. Чоловіків, яких вона звинуватила, не засуджено донині.

«Щоразу, коли я беру в неї інтерв'ю, — тихо каже Башоллі, — я повертаюся з нього іншою людиною».

«Вона бореться за справедливість. Не отримує її. І все одно вирішує говорити публічно. Для цього потрібна неймовірна сила особистості. Васфіє бореться й донині».

Іноді, розповідає Башоллі з усмішкою, сестра каже їй: зніми вже нарешті комедію.

«Але я не можу. Потреба опрацювати своє дитинство, свої спогади та історію своєї країни просто завелика. Я переконана: ці історії мусять бути розказані».

Фільми Башоллі — про війну, але ніколи лише про війну. Вони про людей, які відмовляються в ній застрягати.

Фахріє Хоті так і не знаходить тіла свого чоловіка. І все ж вибудовує нове життя — і тягне за собою інших жінок. Дуа втрачає майбутнє, яке собі уявляла. І все ж вчиться обстоювати себе. Васфіє Красніці-Гудман донині не дочекалася справедливості. І все ж бореться далі — за себе і за жінок, чиї голоси довго залишалися непочутими.

Можливо, саме це робить фільми Башоллі зрозумілими далеко за межами Косова. Вони починаються в маленькій країні на Балканах, але розповідають про досвід, упізнаваний скрізь, де війна, окупація чи політичні репресії змінюють людські життя.

«Те, що сталося в Косові, сьогодні відбувається і в інших місцях, — каже Башоллі. — На жаль, жінки в багатьох частинах світу досі проходять через подібне».

Але Башоллі йдеться не про розпач.

«Люди завжди знаходять спосіб жити далі. Навіть якщо життя вже не таке, як раніше, — закохуєшся, слухаєш музику, мрієш».
 

серпень 2026