Навчання після Орбана  «Не треба думати над тим, що можна думати»

Угорщина відхилила Орбана на виборах, але шістнадцять років його правління досі присутні в навчальних програмах, учительських кабінетах і свідомості людей. На вечірніх курсах у Будапешті дорослі вчаться вільно висловлювати свої думки.

55-річна Маріанна Бабош стоїть перед головним входом до Центральноєвропейського університету (CEU) у Будапешті й обережно запитує, чи можна їй це сказати. Вона має на увазі слово, яке в Угорщині довгий час було достатнім, щоб розмова замовкла.

«Орбанізм?», — запитує вона, майже змовницьким тоном.
А потім все-таки вимовляє це слово.

З часу відставки Віктора Орбана, каже Маріанна, вона відчуває насамперед одне: «свободу думки, свободу слова». Раніше багато хто волів мовчати, боячись, що висловлення думки може мати наслідки.

Потім вона знову заходить до університету, як і щотижня, щоб відвідати вечірній курс «Автономія та автократія». Для цього не потрібна вища освіта.
  Тридцять років Маріанна, кравчиня, працювала у світі театру й танцю — як костюмерка, гардеробниця, та, хто за лаштунками дбає про те, щоб інші могли виступати.

Вона ніколи не здобувала вищої освіти. Атестат зрілості отримала, працюючи, пізніше їй спало на думку вступити до аграрного університету в Геделльо. Але бракувало грошей, часу, житла, а також відповідного моменту.
Цього вечора перед входом сонце пробивається вузькими смужками крізь тіні. Мимо проходить дівчинка з матір’ю, шкільний рюкзак на її спині майже такий самий великий, як і вона сама. Усередині дорослі незабаром говоритимуть про свободу, а зовні пробігає дитина, якій тепер, після 16 років правління Орбана, обіцяють нову систему освіти: менше диктату, більше автономії.

Виклик старим шкільним традиціям

За часів Орбана політика вже давно проникла до класів. Навчальні програми набули патріотичного спрямування, ринок підручників фактично націоналізували, школи та місцеві громади втратили свою самостійність. Питання щодо персоналу, фінансів та управління вирішувала центральна адміністрація в Будапешті, яка зараз реформується. Вчитель, який страйкував, протестував або публічно висловлював незгоду, мав розраховувати на тиск, дисциплінарні заходи чи звільнення.

Однак від цього страждали не лише діти, підлітки та вчителі. Освітня політика є показовим прикладом того, наскільки глибоко «орбанізм» проник у суспільство за шістнадцять років гібридної автократії: аж до питання, чи варто заперечувати, чи краще мовчати, чи довіряти власним думкам, чи плисти за течією й замовкнути. Вибори 12 квітня стали великим кроком. Але залишається глибше питання: чи може все суспільство за одну ніч знову навчитися демократії?

«Останні шістнадцять років змінили наш мозок», — наголошує Беата Берта. «І у дітей, і у дорослих». 48-річна вчителька знає, про що говорить. 23 роки вона викладала в державній школі, останнім часом — у престижній гімназії імені Карінті в Будапешті. Під час протестів вчителів у 2022 році брала участь у громадянській непокорі, стала свідком звільнень колег і зрештою сама звільнилася. Ще до відставки Орбана знайшла притулок у CEU. Цей університет, заснований колись Джорджем Соросом, довгий час був символом вільної академічної Угорщини — а згодом — і її придушення. Згідно із законом уряду Орбана, який став відомим як «Lex CEU» (2017), з 2019 року університет був змушений перенести свої акредитовані в США навчальні програми до Відня. У Будапешті залишилася переважно та частина, яка не видає дипломів: наукові дослідження, архіви, заходи та вечірні курси. До них належить програма «Socrates», у рамках якої Берта веде курс «Автономія та автократія».

Цього вечора в аудиторії сидить близько п’ятнадцяти учасників. Берта роздає тексти для останнього домашнього завдання. «Хто ще не встиг, може зараз швидко поглянути», — каже вона. «Вам справді не треба прикидатися».

Уже це саме по собі є невеликим викликом для старих шкільних звичок: тут нікого не виставляють на посміховисько. Автономія буквально означає: встановлювати закони для себе самого. Це не можна стверджувати, а лише практикувати.
 

«Краще спочатку мати змогу тут жити, ніж мусити тут померти»

Ілдіко Добай, 50 років, сидить за столом і захоплено читає разом з усіма. Вдома вона доглядає за своїм сином, який страждає на аутизм, а ще підробляє прибиральницею, «щоб трохи вийти з дому». У 1994 році отримала атестат про середню спеціальну освіту, але її матері, яка виховувала її сама, не вистачило грошей на навчання у виші. Тепер, каже вона, настав час «випустити джина з пляшки».

Найбільше вона цінує інтелектуальну свободу на курсі. «Це школа, але водночас не школа», — каже. «Кожен може вільно висловлювати свою думку. Не треба думати, що можна думати. Можна просто сказати, і це не стане проблемою». Її мозок за ці роки «затупився», — самоіронізує. Тепер вона знову читає, знову розмірковує.

Під час наступного завдання на цифровій дошці з’являються два поля слів, які вигукують учасники курсу. Одне з них походить із «Szózat» Міхая Верешмарти, «Заклику» — вірша часів угорської реформи, завершеного 1836 року. Поряд з офіційним гімном він вважається другим національним гімном Угорщини: текст про вірність батьківщині, витривалість і тягар історії. Ось деякі зі слів, які учасники вибрали з нього:
Свобода,
Смуток,
Жити й померти,
Доля,
Серце,
Смерть,
Нація,
Угорці.

Інше словосполучення походить із «Szabadulógyakorlat» — «Вправа на звільнення» — Анни Т. Сабо, сучасного тексту про свободу та самозвільнення:
Бажати,
Спокій,
Вишневе дерево,
Невагомість,
Перетворення,
Моя свобода,
Ритуал,
Момент милосердя.

Беата пояснює слухачам курсу, що вже за самими словами можна розпізнати різний настрій цих двох текстів. Різницю чути ще до того, як прочитано перший вірш: тут — клятва, там — вдих.

Потім Беата зачитує «Szózat», у тому числі ті рядки, які знає кожен угорський школяр:
«Будь непохитно вірним своїй батьківщині, о угорцю. (...)
У великому світі, окрім цього, немає для тебе іншого місця;
незалежно від того, чи благословляє тебе рука долі, чи б’є:
Тут ти мусиш жити й померти».

«Що ви думаєте про „Szózat“?», — запитує Беата.
«Воно могло б бути менш депресивним», — вигукує хтось.

Інші говорять про скорботу, про угорське очікування дива, одна учасниця — про надію: ми, мовляв, змарніли, але не зламалися.

Беата слухає, не заперечує, упорядковує думки. Її саму, каже вона, дратує саме це «повинен». Вона воліла б спочатку просто мати змогу тут жити, аніж бути змушеною тут померти.

Цього вечора національний пафос «Szózat» не висміюється і не сприймається з благоговінням. Учасники розбирають його, аналізують, піддають випробуванню. Вони підраховують, скільки минулого міститься у вірші й як мало майбутнього, рахують слова, зважують інтонації та сперечаються щодо тексту, який з раннього дитинства втовкмачували їм як національне визнання.

У ніч виборів, розповідає одна з учасниць, вона плакала, коли на площі Баттіані, де величезний натовп радісно святкував перемогу над Орбаном, всі разом заспівали «Szózat». Раніше ця пісня асоціювалася у неї зі суворими шкільними церемоніями, нескінченним стоянням у дитинстві, майже до втрати свідомості. 12 квітня вона торкнулася її по-іншому.
 

Величезний крок із зони комфорту

За одним із столів сидить Річард Баріна, 51 рік, зосереджений і усміхнений. Для нього цей курс також означає, що те, що раніше було пов’язане зі школою, може стати дещо іншим. Він працює автослюсарем і щотижня доїжджає з Лабатлана — містечка з населенням близько 5 000 мешканців на кордоні зі Словаччиною — до Будапешта: автобус, поїзд, метро, дві з половиною години. Самі лише пересадки, метро, метушня столиці — для нього це був культурний шок, каже він.

У дитинстві він був одним із найкращих учнів у сільській школі. Потім вступив до однієї з найкращих гімназій регіону — і раптом відчув себе ніким. Інші, каже він, були розумнішими, вправнішими та впевненішими в собі. «У дитинстві я був дуже замкнутим». Згодом він покинув школу й навчився на автослюсаря. Атестат зрілості отримав лише на початку тридцятих років, навчаючись вечорами у своїй старій сільській початковій школі.
  Річард каже, що з тих пір, як він почав навчатися в CEU, вперше в житті вільно спілкується з іншими людьми. Працює наодинці у своїй майстерні, «майже як годинникар чи ювелір», і в повсякденному житті має мало нагоди для розмов. Цей курс став для нього величезним кроком за межі зони комфорту. Тепер це вже його другий курс у рамках програми «Socrates».

Що він дізнався про себе? «Відкритість», — каже. І те, скільки є розумних людей: якщо випадково зачинити людей у одній кімнаті, кожен виявиться самобутньою, цікавою особистістю. Довго вважав, що не є достатньо розумним. Йому й у сні не спало б на думку колись просто поїхати до Будапешта, щоб навчатися в CEU.

Його покоління ще формувалося в умовах комуністичного та посткомуністичного, «пруссько-фронтального» навчання: сидіти тихо, піднімати руку, відповідати, коли запитують, завчати напам’ять. А тут же цікавляться думками учасників, а не тим, чи правильно вони повторюють слова викладачки.
 

«Нікого не називають дурним»

Історії учасників схожі в одному: на якомусь етапі свого шляху вони усвідомили, що недостатньо хороші або що подальша освіта для них не передбачена.

«Ці люди — невдахи шкільної системи. Вони завжди програвали», — каже Мате Галмос із програми «Socrates». Раніше більшість із них не мала можливості продовжувати навчання. Один із них, розповідає він, не зміг скласти випускні іспити, бо йому не вистачило 50 000 форинтів, що в перерахунку становить трохи більше ста євро. «Потрібна величезна мужність, щоб після стількох поразок і ударів від життя та школи знову увійти до класу».

Багатьом бракує впевненості в собі, і це, мабуть, найважче. Вони думають: «О Боже, я цього не розумію, отже, я дурний». Тому те, що відбувається на курсі, здається майже соромно простим: учасники кажуть те, що думають — і хтось їх слухає. «Нікого не називають дурним», — каже Галмос. Той, хто заїкається, має право говорити. Хто говорить повільно, той може говорити. Хто читає з труднощами, той все одно може брати участь.

Тут також навчають демократії, каже Галмос — не у вигляді окремого уроку з демократії, а через те, як функціонує група: через співпрацю, що ґрунтується на взаємній повазі. «Так, власне, мала б функціонувати вся країна».

Після перерви вчителька Беата зачитує сучасну переробку класичного «Szózat» Вьорошмарті, написану Юдіт Агнеш Кісс.

Замість: «Будь непохитно вірним своїй батьківщині, о угорцю, (...) тут ти мусиш жити й померти», тепер там написано: «Якщо ти ще витримуєш, не йди геть, о угорцю».

Текст розповідає про меншини, бездомних, ромів, євреїв, гомосексуалів — про людей, у яких вирвали землю з-під ніг. Хто не може зробити нічого іншого, той повинен слухати, повинен бути світлом у темряві.

У старому вірші, каже один із учасників, промовляє минуле, у новому — сьогодення. Там йдеться про обов’язок: «Ти мусиш». Тут — про можливості: «Ти можеш щось зробити».

жовтень 2026