Саундтреки війни  Зцілення музикою

У повітрі Києва звучить нова музика — не тільки на радіо й зі сцени, а й на вулицях та у метро. Українська культура повертається до людей у найважчі часи, щоб підтримувати, об'єднувати і допомагати шукати себе та нову ідентичність.
 

Сонячні вихідні в самому серці української столиці поєднують у собі мир і війну. Біля меморіалу на Майдані Незалежності — людно. Полум’я свічок тремтить на вітрі. Чоловіки в камуфляжній формі змінюють зів'ялі жовто-блакитні прапорці на свіжі. Діти з морозивом весело розганяють голубів. Робітники натягують у сітілайті рекламу рекрутингової кампанії одного з українських батальйонів: «Вільні обирають боротьбу». Хлопець з гітарою співає українські пісні — одну за одною. Деякі — про кохання, більшість — про боротьбу. Жодної веселої.

«З початком повномасштабного вторгнення мій репертуар сильно змінився. Я почав грати українські, патріотичні пісні. Це те, що підтримує людей зараз, що вони хочуть чути. А веселі пісні грати важко — особливо в такому місці, де люди приходять згадати загиблих», — 20-річний Матвій Цюрпіта на мить перериває свій виступ.

До нього підходить жінка — замовити пісню, яку любив її загиблий родич. Матвій грає майже щодня на вулицях Києва по кілька годин без перепочинку. Музикантом він став у лютому 2022-го — саме тоді, коли для всієї країни почалася повномасштабна війна.
   

Старенький Cort під акомпанемент тривог

«А ми ж тую червону калину та піднімемо, а ми ж свою славну Україну та й розвеселимо!» — співає Матвій народну українську пісню, яка стала одним із неофіційних саундтреків повномасштабної війни.

На початку ХХ століття «Червона калина» була маршем українських добровольців. У роки Другої світової її співали бійці Української повстанської армії. А у 2022-му — вона знову зазвучала. У перші дні вторгнення її переспівав український музикант і військовий Андрій Хливнюк. Згодом Pink Floyd записали на неї власний кавер. Пісня злетіла в YouTube, соцмережах і на радіо. Та зрештою повернулася туди, звідки й прийшла — у народ, на вулиці.

«Я почав співати для себе, коли почалися перші обстріли. Це не було професійно, швидше — для моральної підтримки. І слухати, і грати хотілося саме українське, народне», — згадує Матвій. 24 лютого 2022 року він зустрів у рідній Білій Церкві, під Києвом. Тоді музика допомогла впоратися з шоком і розгубленістю. Спочатку Матвій працював різноробом, грав на гітарі лише у вільний час — для друзів. А рік тому, після переїзду до столиці, наважився спробувати себе як вуличний музикант. І згодом хобі стало професією.

«На початку було страшно. Я боявся, що люди реагуватимуть агресивно. І справді, в перші дні були випадки — нетверезі перехожі нападали на мої інструменти в самісінькому центрі міста. Але потім усе змінилося. Виступи почали приносити задоволення. І я бачу, що людям це теж потрібно», — каже хлопець. Матвій грає на старенькій гітарі Cort, під’єднаній до підсилювача та колонки. Вулична музика стала його основним джерелом доходу. Граючи по кілька годин чотири дні на тиждень, він заробляє приблизно середню київську зарплату. Цього вистачає на оренду житла й основні витрати. Але поки бракує на мрію — якісні музичні інструменти й запис власних пісень.

Міська влада Києва не обмежує виступи музикантів у центрі столиці. І навіть під час війни, у погожі вихідні на Хрещатику лунають пісні — гучніші за них хіба що сирени повітряної тривоги. Виступаючи біля народного меморіалу на Майдані Незалежності, де люди вшановують загиблих, Матвій відчуває певну самоцензуру. Репертуар добирає обережно, здебільшого лишаючи патріотичні пісні. «Я розумію: це не місце для веселощів. Але музика не лише розважає — вона підтримує», — каже він, поклавши руки на гітару з наліпкою українського прапора.  

Мистецтво, що виходить до людей

Вечірній час пік у київському метро. Втомлені пасажири мовчки їдуть додому — у вагоні тиша, звична буденність після робочого дня. Та ось на станції «Золоті ворота» з перезвоном і сміхом вбігає вертеп — актори в яскравих костюмах Кози, Смерті, дівчини й парубка (над матеріалом працювали в період різдвяних свят — ред.). І вмить вагон наповнюється святковою атмосферою: «Прилетіла ластівочка, Стала собі щебетати, Господаря викликати…» Люди усміхаються, дістають телефони, починають фотографувати. На кілька хвилин вони забувають про втому, роботу — і навіть про війну.

Українська мисткиня й режисерка Катерина Чепура вже багато років разом зі своєю трупою влаштовує подібні вуличні співи й маланкування. Її мета — винести українське мистецтво за стіни театрів, до людей.

«Є величезний сегмент людей, які зранку йдуть на роботу, ввечері повертаються додому, й максимум — вмикають телевізор. Саме для них треба виходити на вулиці. Щоб ми їх зустрічали дорогою — і вони бачили: українська культура є, вона жива. Це працює. Є правило трьох рівнів інформації: коли ти стикаєшся з інформацією тричі — вона починає залишатися в тобі. Я побачив колядку в метро, моїй дитині задали її вивчити в садочку, і ще пост у Facebook — і я вже сприймаю це як частину свого культурного коду», — говорить Катерина, стоячи біля входу до Театру Актор в центрі Києва.

Сьогодні тут — показ її інтерактивної вистави за комедійною п’єсою Михайла Старицького «За двома зайцями». Повна зала. Як і майже всі українські вистави сьогодні. З початком повномасштабного вторгнення попит на українську культуру зріс неймовірно. Концерти збирають багатотисячні зали, нові книгарні відкриваються навіть у прифронтових містах, а квитки в театр розкуповують за лічені години.

Арт-менеджерка й кураторка сучасного мистецтва Олеся Островська-Люта у своїй авторській колонці пояснює шалений інтерес до спектаклю «Конотопська відьма» у Театрі Івана Франка так: «Це розважальна й досить проста за змістом, але вишукана за формою постановка. Її секрет — у здатності бути місцем спільного комфорту. Люди тут разом сміються, впізнають знайомі образи, відчувають затишок і безпеку, асоціюють знайомий із дитинства матеріал Квітки-Основ’яненка з домом — і водночас насолоджуються сучасною сценографією. Такі місця просто необхідні для виживання у воєнному місті. Навіть такому, як Київ».

Катерина погоджується з нею та додає, що під час великої війни українці переживають переосмислення — і часто шукають себе саме через культуру. За даними моніторингу Національної ради з питань телебачення та радіомовлення Україні відсоток українських пісень в ефірах радіостанцій виріс після 2022 року до 68 відсотків. «Ще вісім років тому на радіо було лише п'ять відсотків української музики. Зараз це здається неможливим, але колись, це була наша реальність. А тепер ту нішу, що раніше займала російська музика, заповнила українська. Бо люди прагнуть культури, це є у їхній природі. Хліба і видовищ», — міркує вона, спостерігаючи, як глядачі підходять до театральної каси забронювати квитки на майбутні вистави.
 

травень 2025