Футбольний клуб з неблагополучного району  Замовляння іменем Монгагуа

Як співається в одній чеській пісні, «зелений – значить трава, футбол» – значить вихід з периферії. Репортаж з району одного міста, обтяженого великою і малою історією пригноблення і нерозуміння, де в щілині між бетонними плитами пробивається на поверхню життя і проростає далеко за межі міста, області й всієї Чехії.

«Монгагуа» – лунає пошепки з району Красне Бржезно північночеського міста Усті-над-Лабе. Шепіт поступово посилюється, і ось це вже не тихе замовляння, а реальний факт, який змінює дійсність. Монгагуа – це слово, яке звучить як чарівне заклинання і до певної міри ним, мабуть, і є. Та чи є в нього сила в реальному житті? – це питання, відповідь на яке залежить від солідарних мереж і офіційних установ, які можуть подібні проєкти як підтримати, так і значно ускладнити їх роботу.

А чи не побудувати б нам стіну?

У 1999 році, через десять років після падіння Берлінської стіни, географічно найближчої до Чехії з-поміж усіх горезвісних і відомих на весь світ стін, міська рада Усті-над-Лабе вирішила продовжити перевірену часом традицію і побудувала власну стіну. Як і всі інші аналогічні проєкти, стіна в Матичній вулиці, що знаходиться в частині міста Красне Бржезно, також повинна була відділити зерно від полови, половою при цьому міська рада завуальовано назвала ромське населення, що проживало на одному боці вулиці. Не може такого бути, сказав би хтось, але неймовірним нам може здаватися що завгодно, наприклад, Голокост, який, однак, є моторошною реальністю нашої історії. Реальністю стала й Матична стіна чи Матичний паркан, як її, намагаючись замаскувати справжню сутністю архітектурного рішення, почав називати Павел Тошовський (політична партія ODS), тодішній голова району міста Усті-над-Лабе Нештєміце.

Та повернімося ще глибше в історію. До Першої світової війни район Красне Бржезно (як і, наприклад, сучасний район Цейл у місті Брно) був з огляду на своє стратегічне розташування, тобто віддаленість від центру й водночас близькість до річкового вокзалу на річці Лабе, промисловим районом. Тут проживало здебільшого німецьке населення й зовсім небагато чехів, з ініціативи яких на сьогоднішній Матичній вулиці відкрили першу чеську школу в Устецькій області, назва якої збігалася з назвою вулиці. У 1939 році чеську меншину виселили, а на її місці поселили солдатів Вермахту, місцевий замок нацисти використовували як склад зброї та тренувальний полігон для Вервольфів.

Тим не менш, на цьому жахіття не скінчилися. Уже після завершення війни унаслідок вибуху на складі боєприпасів загинули десятки людей, що дало імпульс до початку так званої «устецької різні», під час якої було брутально вбито кілька десятків місцевих німецьких жителів. Про причини детонації досі ведуться історичні спекуляції. Швидше за все, виною стало необережне поводження з вибухонебезпечними речовинами, проте це не завадило вогню оживити заставку радіостанції «Вервольф», у першому ефірі якої 1 квітня 1945 року прозвучало: «І нехай ненависть буде нашою щоденною молитвою, а помста – нашим бойовим гаслом!» Разом з полум’ям пожежі ці слова розлилися по вулицях міста й поглинули всіх людей у ньому. Так само, як в тіло людини назавжди врізається пережитий травматичний досвід, у вулиці Красного Бржезна в’їлася застигла нетерпимість, аж з неї через кілька років проросла Матична стіна.

Say no to racism

Стіна, зрештою, не протрималася довго, оскільки надто сильним був страх, що зведений мур побачать через паркан сусіди, поставлячи цим самим під загрозу державні геополітичні інтереси – вступ до Європейського Союзу. Стіна стояла всього місяць, після чого розібрані матеріали використали на будівництво нових вольєрів в устецькому зоопарку. Мабуть, доля в них була така – обмежувати чиюсь свободу пересування. Старі мешканці виїхали, ситуація заспокоїлася, пазли склалися й з колись процвітаючого району міста, якому з огляду на аж занадто стратегічне місцерозташування судилося поступово занепадати, став район неблагополучний чи, якщо вам так більше до вподоби, периферія.

«Піти на дно» кажемо ми, не маючи при цьому на увазі нічого хорошого, нічого хорошого в цьому здебільшого й немає. Проте як у всьому хорошому завжди є маленький зародок чи принаймні потенційна можливість якогось зла, абсолютно те саме ми можемо сказати і в зворотному напрямку. Потенційну надію на краще майбутнє для Красного Бржезна, або ж району міста Нештєміце, принесла організація «Монгагуа».

Сказати, що «Монгагуа» – це футбольний клуб, було б щонайменше неточно, однак зовсім непросто перерахувати все, чим ця організація займається.

На початку був рух

На самих початках, ще доки організація не була оформлена як організація й не отримала своєї цікавої назви, був просто рух. Під рухом ми розуміємо переміщення з одного міста до іншого, від одного футбольного клубу до іншого з великим транспарантом з написом SAY NO TO RACISM. Ми б могли це назвати кампанією, зрештою, і головний виконавець, ромський активіст Лукаш Пулко, підійшов до цієї ідеї як до кампанії. Він створив сторінку в соціальних мережах і запросив стати хресним батьком своїх ініціатив футзаліста Родріго Таверну родом з бразильського містечка Монгагуа. З Лукашом вони були знайомі через спорт (футзал і футбол – це ніби двоюрідні брати, тож деякі гравці, і Лукаш один з них, грають в обидвох цих видах спорту). А оскільки між бразильськими фавелами й чеськими неблагополучними кварталами багато спільного, Родріго зрозумів всю важливість намірів Лукаша.

Футбольна мрія

Далі події розвивалися динамічно. Родріго привіз зі свого рідного міста в Усті-над-Лабе набір футбольних дресів. Лукаш роздав форми місцевим ромським дітям, які тинялися без діла по потрісканому бетонному майданчику між багатоповерхівками, і почав їх тренувати грати в футбол.

У футболу є дві важливі безпрограшні характеристики. Перша – це спорт колективний, до того ж футбольне поле відносно велике, тому на ньому поміститься багато гравців, що його робить інклюзивним для тих, хто хоче бути в колективі, але не дуже любить бігати – можна просто майоріти всю гру в центрі поля. Друга характеристика полягає в тому, що для того, щоб грати в футбол, вам потрібен лише м’яч. Футбол – це ідеальний інструмент для організацій, що будуються знизу, це спорт, у який можна грати будь-де і який підходить усім.

Зараз організація «Монгагуа» об’єднує кілька футбольних команд по всій Чехії. Зусиллями і тренерів, і самих дітей їм вдається зав’язувати партнерства як з офіційними футбольними інституціями у себе вдома, так і закордоном. Основоположним каменем її діяльності досі лишається рух – як фізичний, так і духовний. Організація виконує роль мотиватора. Мотиватора поїхати з одного неблагополучного району на окраїнах Усті-над-Лабе кудись у Лейпциг чи в Норвегію, з’ясувати, що життя не кінчається на краю спального району й що думки про своє майбутнє можна розвивати до небачених широт.

Часто перспективи периферій звужуються не лише географічною віддаленістю. Адміністрації міських районів, за кількома винятками (у існування яких я радше хочу вірити, аніж про них знаю), не приділяють неблагополучним районам достатньої уваги, тому тягар навколишнього світу, зітканого з наркозалежностей, гральних автоматів і відсутності нових вражень, падає на людину, ніби металева клітка, вибратися з якої можна лише з допомогою ззовні.

Вихідна точка

У минулому році «Монгагуа» відкрили в Красному Бржезно ще й культурний центр. Місто відмовилося їм надати приміщення, яке собі підшукали активісти та активістки організації, навіть попри те, що будівля вже кілька років занепадає пусткою, а «Монгагуа» з 2021 року є офіційно зареєстрованою неприбутковою організацією з правовою суб’єктністю. Тож не лишалося нічого іншого, ніж орендувати інше приміщення від приватного власника. Проте комерційна оренда й витрати на утримання центра були надто високими як для організації, яка працює силами самих лише волонтерів без жодної державної підтримки.

На той час «Монгагуа» не отримувала жодних дотацій від держави за винятком одного гранту на кількадесят тисяч крон – донедавна членство організації працювало на волонтерських засадах. Дякуючи активній роботі в соціальних мережах, у разі потреби їм завжди вдавалося отримати допомогу від солідарних структур (від подібних соціально орієнтованих організацій та об’єднань) та друзів. Та все ж організація не полишає ідеї матеріалізувати свої ідеї щодо спільного приміщення, яке б слугувало місцем для зустрічей і водночас допомогло б розширити поле діяльності.

В ідеалі, кожен би мав мати можливість шукати себе саме в тому напрямку, який йому найближчий. Окрім футболу, «Монгагуа» відкрила також секцію боксу, у перспективі є плани на танцювальний гурток і загалом розвиток музичного напрямку. Коми ми з Лукашом говоримо про майбутнє, у мене складається враження, що це вже реальність – хоча перешкод на шляху завжди достатньо. Вони з’являються звідусіль – дуже складно вести комунікації з різними соціокультурними бульбашками. Проте «Монгагуа» сприймає перешкоди радше як виклики, а рішення знаходить – зовсім не несподівано – у різних співпрацях. Якщо люди, захоплені однією метою, зосередяться на її досягненні, окремі відмінності між ними можуть сприяти взаємному збагаченню, а не обов’язково бути передвістям конфлікту.

Усе ближче до мети?

Починаючи з цього року, «Монгагуа» змогла дозволити собі працевлаштувати кількох людей на постійній основі й платити виконавцям окремих проєктів. Уперше упродовж десятьох років волонтерської роботи. Я не вірю своїм очам. Зовсім нещодавно я читала в Forbes статтю про стартап, який упродовж першого року своєї діяльності заробив майже мільярд доларів. Це була фірма, що об’єднала інвесторів у проєкті розробки якогось програмного забезпечення, молодому підприємцеві було щось близько двадцяти років. У моїй голові це все якось, і вже не вперше, не вкладається.

Цілі виринають і часом навіть нікуди не зникають, але кожної миті їх затьмарює густа й темна хмара непробивного майбутнього, яка так подібна тій, у яку пірнає потяг, що везе мене назад додому. Було б так добре, якби… Та поки що мене розривають сумніви, породжені, зокрема, таким непримітним фактом, що вже відомий уважному читацтву Павел Тошовський, той самий, хто лобіював за будівництво Матичної стіни, більше не голова міської частини Усті-над-Лабе-Нештєміце, а незалежний депутат у мерії міста.

І хоча міська рада відмовилася надати «Монгагуа» нове комунальне приміщення, засновник організації Лукаш не опускає руки. Він говорить, що якісний фундамент під будинок будується довго, і аж потім з’являється сама будівля. Не лишається нічого іншого, ніж сподіватися, що будинок, який «Монгагуа» зараз проєктує, буде успішно добудовано. Сил, ідей і турботи архітектори в нього вклали дуже багато.

травень 2025