Іпотерапія для ветеранів  Коні і люди

Іпотерапія, або лікування людей через взаємодію з конями, на практиці засвідчує свою ефективність. Зокрема в роботи з військовими, ветеранами, переселенцями та людьми з психотравмами, депресіями. Один із таких центрів – «СПІРІТ» – розташований у Києві.

«Давайте, закривайте мене...»

Середа, дев’ята ранку. До Київського іподрому приходить перший учасник групи, яка нині тут проходить реабілітацію. Артуру 37 років. Зовні подібний на англійського актора Джейсона Стейтема. Не даремно побратими дали йому позивний «Стетхем»: високий зріст, підтягнута статура та розвинута мускулатура, овальне обличчя з чіткими вилицями та лиса голова. Чоловік відвідує вже друге заняття. Сьогодні прийшов раніше за інших. Вітається з усіма та чекає на початок заняття. До повномасштабного вторгнення Артур працював барменом у Жулянах в аеропорту. У 2022 році вирішив долучитися до війська. Спочатку його не брали. Мовляв, людей достатньо. Аж у травні чоловікові зателефонували та сказали, що він потрібен.

«По дзвінку разом зі своїм собакою поїхав на фронт. Спочатку в Житомирі на навчанні пробув три тижні, а потім – під Лисичанськ. Я прослужив один рік та одинадцять місяців. Мав декілька поранень, травм, контузій… різні ситуації були. Зараз я інвалід третьої групи внаслідок війни. Отримую пенсію», – іронічно усміхається ветеран. Звільнився з війська у 2024 році та вже рік проходить різні курси з реабілітації. Хоча, ділиться Артур, це не завжди легко дається. Про іпотерапію в Києві дізнався від свого побратима, однак не одразу дослухався до його поради і пішов пізніше, відчувши у цьому потребу, – коли почалося «загострення чи то стрес». Тому доєднався. «Минулої осені в мене була поїздка на полонину до гуцульських коней. Там теж з ними був невеличкий контакт», – розповідає чоловік.– Наголошує, що для нього є важливим не лише робота над собою, а й те, що інші люди працюють задля нього та інших військових. Це як знак вдячності та показує, що тут їх не забули.
 

За рік різних реабілітацій ветеран розповідає, що його стан не змінюється: «Воно проходить тільки на якийсь період часу. А потім знову починаються якісь моменти – провокації. Оцей посттравматичний синдром, стресовий розлад, він пам'ять має. До прикладу, якщо тобі хтось зробив щось погане, то ти в голові довго це тримаєш. Ось так це працює. Спочатку терпимо, але коли розумію, що вже нічого не допомагає, я йду до свого лікаря і кажу: Давайте, закривайте мене». У чоловіка є дружина та син. Одна із цілей, чому він сьогодні тут – вони: «Тяжко стало справлятися. З’являються конфлікти, агресія, стрес. Останнім часом усе це збільшилося. Я прийшов сюди, щоб впоратися з цим, а не руйнувати родину. Хоча, інколи в голову лізуть думки про те, що хочеться бути самому. Я чув, що такі думки є в інших військових, які пройшли війни. Однак, завдяки контакту з конями зрозумів, що це не в родині проблема, а в мені».

Взяти максимум для себе

До конюшні заходять інші учасники курсу. Усього їх четверо. На порозі зустрічає засновниця реабілітаційного центру «СПІРІТ» Ганна Бураго. Вона є психологинею, гештальт-терапевткою та іпотерапевткою. Ганна запрошує усіх проходити до великої арени, де зазвичай проводять тренування з конями. Разом з ветеранами заходять й інші тренерки. Кожен бере собі по стільцю та сідає в круг. Ганна розпочинає розмову з пропозиції познайомитися один з одним. Хоча це вже друге заняття, є учасники, які сьогодні прийшли вперше.

Центру «Спіріт» 15 років. Його створили за підтримки Дитячого психіатричного центру; на діяльність також збирають пожертви. До початку повномасштабного вторгнення працівники займалися з дітьми з інвалідністю. Однак з’явились нові виклики, тому Ганна розробила спеціальну програму для реабілітації людей, які постраждали через війну. Пілотний проєкт іпотерапії для військовослужбовців та військовослужбовиць стартував улітку 2022 року. Заняття організовували для тих, хто повернувся з гарячих точок і потребували лікування в шпиталі: «Ми не могли бути байдужими і так з’явилася думка, що можемо допомагати хлопцям відновлюватися».
 

Реабілітація та адаптація військових у цивільному житті – важливий етап, який потребує багато уваги та терпіння. Зазвичай групи набирають не більше 12 людей для комфортних умов. Центр співпрацює з медичними бригадами та психіатричною лікарнею. Упродовж восьми занять вони допомагають військовим з ПТСР, невротичними розладами, порушенням сну і контузіями.

«Є ті, кого вже немає серед живих, але, які теж сиділи тут з нами… – продовжує психологиня. – Я хочу, щоб ви упродовж нашого курсу взяли максимум для себе». Переходячи до знайомства з іншими, Ганна просить покинути приміщення усіх, хто не є учасником чи учасницею терапії, оскільки це особисте. Зазвичай такі розмови тривають близько години. Тут люди діляться власними переживаннями, емоціями, бажаннями тощо. Цей час чекаємо у стайні, де працівниці готують коней до роботи: годують, причісують, чистять. Тут живе 15 конів. Усі вони різні за віком, кольором та характером. Так само як і люди мають емоції та можуть по-різному реагувати на оточуючих. Один молодий кінь не хоче прокидатися. Тренерка його будить уже кілька хвилин, однак той взагалі відмовляється вставати. Деякі коні уважно спостерігають за новими людьми у стайні, а дехто впевнено підсовує морду, щоб його погладили. Окрім коней у конюшні ще живуть дві собаки та кіт. Персонал говорить, що вони не лише частина родини, а й частина програми з іпотерапії.

«Шокотерапія»

Після годинної розмови до великої зали заводять коней. Розпочинається терапевтична практика, яка включає контакт із кіньми для розслаблення, зняття стресу, поліпшення рівноваги, координації рухів, відновлення психічного стану й адаптації. Зазвичай після цієї частини у всіх учасників відбувається «шокотерапія». Ніхто не очікує великого результату, говорить Ганна: «Вони шоковані, що коні можуть так сильно впливати. У них одразу підвищується настрій, покращується сон, знижується депресивна симптоматика, покращується координація рухів, це стосується людей після контузій, мінно-вибухових травм, оскільки це часто органічне ураження мозку».

Водночас контакт з конем – це ще й про виклик. На думку засновниці програми, близько половина тих, хто бере у ній участь, боїться коней. Але ніхто і не змушує одразу лізти до них. Усе починається із зорового контакту та інструктажу від тренерок. Завдяки вправам з конями люди можуть не лише подолати страхи, а ще зрозуміти себе та свої емоції. Для цього треба знайти підхід до тварини.

На арену заводять коней та вишукують їх в ряд – Фаворита, Пісняра, сіренького Комбата та Рубінчика, який дуже любить усе нюхати. Саме його перед початком занять намагалася розбудити тренерка Лідія Карпич: «Коні сприймають усі наші емоції та поведінку – як ми стоїмо, дивимося, рухаємося». Першим завданням для чоловіків – обрати коня та спробувати знайти з ним контакт. Для цього треба перебороти свої внутрішні страхи та розслабитися. Перед тим як підійти до коней тренерка розповідає основні правила поводження з тваринами. Далі військові обирають собі коней. «Спочатку вам треба постояти біля них, – пояснює. – Далі спробуйте підійти ближче та протягнути руку». Емоції на обличчі чоловіків з похмурих та зосереджених вмить змінюються на щирі дитячі посмішки. Коні теж почали показувати свої характери. Лише один ветеран не зміг підійти до тварини через страх – колись давно тварина його вкусила. «Ви можете присісти, коней розслабляє, коли людина здається меншою, – підказує тренерка. – Вони взагалі люблять особистий простір. Якщо щось не люблять і щось не сподобалося, то відійдіть. Ваша задача – зрозуміти їх».

Знайти своє покликання

Після закінчення вправ усі знову збираються до кола, а коней виводять. Тепер чоловіки обговорюють свої емоції після першого контакту. Вони багато махають руками, трохи перебивають один одного та діляться співпереживаннями, як змогли подолати їх. На усі їхні коментарі психологині та тренерки намагаються проговорювати проблеми та запити, з якими вони прийшли. Так вони вчаться розуміти себе і свою поведінку.
 

Після короткої перерви на арену заводять ще четвірку коней, але вже інших. Тепер ветеранам необхідно залізти на них. На другій частині практики усі пересилюють свій страх. Біля кожного коня також стоїть тренерка та тренер, які водять коня по колу. Під час того, як вони переміщуються по колу, тренерка у центрі дає різні завдання для ветеранів: глибоко подихати, підняти руки до верху, спробувати закрити очі тощо. Практика закінчується тим, що чоловіки можуть погодувати усіх коней у стайні. Працівники дають величезну миску з морквою та яблуками.

Андрій так захопився, що дістав яблука зі свого рюкзаку та продовжив їх годувати, звісно, після дозволу персоналу. Йому, рудоволосому довганю з бородою, 32 роки. Позивний «Вознесенський». Сьогодні він був вперше на занятті. Емоції після занять зашкалюють. У війську з 2012 року: «На початках це була строкова служба, а вже потім свідомо пішов у військо у 2015 році. Останні 10 років кочував країною у військах і ось останні десь пів року потрапив до Києва на реабілітацію. Тут і залишився».

Починав службу Андрій у тилу, згодом пішов у морську піхоту. Був командиром штурмових груп. Потім перейшов у розвідку, далі – аеророзвідка: «Мені завжди було просто керувати людьми. Якщо ти готовий вбити або померти, захищаючи їх, то вони довіряють тобі. Як командири, ми намагаємося мотивувати їх та підтримувати. Краще за все робити власним прикладом». Зі служби його звільнили у день народження 9 січня 2025 року через бойове поранення. «Перше відчуття було дуже дивне, – пригадує. – Мій день народження і ось о 8:30 я отримую повідомлення, що всьо. Я сиджу на кухні і от наче нічого не змінилося, але у мене ніби тягар з плечей звалився».

Зараз Андрій намагається адаптуватися у цивільному житті. Каже, що після стількох років у війську в нього дуже змінилася свідомість. Коли ти там – треба оперативно ухвалювати рішення та виживати на полі бою: «Це все цікаво до того часу, поки ти не усвідомлюєш, що більше не хочеш вбивати. До мене це прийшло після отримання травми. Я питав себе, як мені жити з цим далі, як взаємодіяти з цим світом. Ось така в мене трапилася переоцінка. У війську багато робиться фігової роботи. Багато про це пишуть у медіа, наприклад, як ми штурмували посадку, захопили нові місця тощо. Але, щоб це зробити, потрібно стати на деякий час кращим вбивцею, ніж ті, хто прийшли на нашу землю. На жаль, про це ніде не говориться».

Тепер перед ним новий виклик – знайти своє покликання: «Я знаю, що таке бути крутим морським піхотинцем, але ця компетенція зараз мені не дуже потрібна. Мені треба знайти таку справу, щоб я міг жити нормально з собою та оточуючими. Бажано ще приносити користь». Цьогоріч Андрій планує вступати до університету на реабілітолога. А наразі він виглядає абсолютно щасливим від того, що контактував з конями. Розповідає, коли йшов сюди на заняття, не мав конкретного запиту і не дуже розумів формат, як усе відбуватиметься. Але після того, як зайшов до конюшні, від першої хвилини отримав максимальне задоволення: «Це був дивовижний досвід! Я спочатку боявся свого коня, а потім як роззнайомився… І в мене зараз купа емоцій, усе всередині бурлить і так хочеться поділитися цим з усім світом!»

червень 2025