Культура проти насильства  Писати, аби вижити

Автори й авторки PEN Україна регулярно відвідують села, що постраждали від війни, у прикордонних регіонах та поблизу лінії фронту. Вони привозять з собою книжки та надію. А ще — ідею: у війні за пам'ять та ідентичність література стає зброєю.

Іванівка, Чернігівська область, Україна. Коли білий мікроавтобус зупиняється біля дерев'яної хатини, позначеної часом і негодою, бібліотекарка вже чекає. Для неї ці відвідувачі та відвідувачки — сенс життя, так само, як і місце, яке вона хоче їм показати.

Усередині відсутнє опалення, майже немає меблів, лише де-не-де кілька книжкових полиць. Однак для Оксани Копиш ця кімната — свята земля: відроджена бібліотека Іванівки.

Попередню читальню було знищено у 2022 році, в перші тижні повномасштабного російського вторгнення — разом із сільським будинком культури. Із 14 тисячами примірників зникла й колективна пам'ять. Декілька місяців Копиш вважала відновлення бібліотеки марною справою. «Якщо немає більше школи, кому потрібні книги?» Але згодом сільська голова передала їй ключ від хатини — і нове завдання. Копиш звернулася по допомогу в Інтернеті. І почали приходити книги. А з ними — люди.
  Через три роки після початку повномасштабної війни до Іванівки прибула команда PEN Україна. На їхньому мікроавтобусі написано гасло: «Write to Exist» — «Пиши, щоб існувати». Вони подорожують регіонами, зруйнованими війною, привозять книжки, проводять читання. І несуть ідею: коли падають стіни, стрій тримає література.

Копиш розпаковує подаровані книжки, мов родинні реліквії. «Це означає для мене все», — каже вона. Її очі сяють, коли дитяча письменниця Катерина Єгорушкіна підписує примірник своєї книги «Мої вимушені канікули», натхненої втечею її власних дітей. «Книжки не мертві, — каже вона. — Вони тільки починають жити».

Автобус «Write to Exist» на півночі України

Ініціативу було започатковано 2022 року саме тут, у Чернігівській області, де російські війська знищили школи, будинки та бібліотеки. Коли 500-кілограмова бомба влучила в обласну дитячу бібліотеку в Чернігові, стало очевидно: війна точиться не лише за землю, а й за ідентичність.

Від того часу в Україні було пошкоджено майже 800 бібліотек, загинули сотні працівників культури. Але стратегія «блискавичної війни» на півночі провалилася. У квітні 2022 року російська армія відступила, залишивши по собі заміновані поля, спалені школи, розстріляні книжкові полиці.

У червні бібліотекарки звернулися по допомогу до PEN Україна. Так з’явився автобус «Write to Exist». Нині автори й авторки щомісяця відвідують бібліотеки — від Одеси на південь, зокрема на Херсонщину, до прифронтових районів на півночі та сході країни. Понад 200 населених пунктів, десятки тисяч подарованих книг.
  Література стала формою спротиву. У той час як у Києві та Львові книгарні процвітають, а вечори поезії збирають повні зали, культура — зокрема література — на фронті й у прифронтових селах відіграє особливу роль: як розрада, як міст, як засіб виживання.

«Культура — не розкіш, — наголошує президент PEN Україна Володимир Єрмоленко. — Вона є кістяком виживання». Із початком війни у 2014 році, а особливо після повномасштабного вторгнення 2022-го, українська література стала суворішою, більш документальною. Її веде бажання пам'ятати, свідчити, співчувати.
 
Для філософа Єрмоленка сьогодні йдеться не про фантазію, а про реальність. На його думку, письменництво — це «діалог із реальністю. Спроба зрозуміти її, показати, кинути їй виклик». Ця реальність — повсюдна, «як батько, мати, дитина, супротивник, ворог».
 
«Сьогодні українська література означає насамперед об'єднання досвідів, — пояснює Єрмоленко. — Адже війна — це про зв'язки. І саме зв'язки стали однією з наших головних цінностей. Йдеться про те, щоб пов'язати між собою міста, регіони та епохи — зокрема історичні. І, звісно, про налагодження зв'язків із захопленими ворогом землями: не лише з Кримом, а й з усіма окупованими територіями».

«Це література про життя попри смерть, — говорить він. — Про боротьбу з неможливим. Про силу любові, ніжності та свободи в моменти, коли все це здається неможливим».
 

Маршрут: так близько до Росії навіть Червоний Хрест не доїжджає

PEN Україна повертає голос української літератури в прикордонні райони Чернігівщини, туди, де російські війська вперше ступили на українську землю. Маршрут: Іванівка, Славутич, Ріпки, Корюківка, Новгород-Сіверський, Короп, Бахмач, Семенівка — від останнього населеного пункту до російського кордону лише п'ять кілометрів, так близько, що навіть Червоний Хрест не доїжджає. Уздовж дороги — ліси, різнобарвні дерев'яні будиночки, прострілені дахи.

Разом із письменницею Катериною Єгорушкіною подорожують поетки Катерина Калитка та Світлана Поваляєва, а також двоє працівників культури та виконавчий директор PEN Максим Ситников, який і склав маршрут. Вони читають, діляться текстами, дарують близькість. Кожне місце, кожна зустріч залишають слід.​​​​​​​
  У Ріпках лунає повітряна тривога — читання доводиться відкласти. До кордону з Білоруссю звідси лише 20 кілометрів. Світлана Поваляєва приїхала, щоб сказати: ми вас не забули. Кілька тижнів тому вона поховала свого старшого сина Василя, добровольця. Її молодший син Роман загинув ще в 2022 році. Письмо стало для неї рятівним колом.

«Ця війна нарешті дозволила нам побачити одне одного, — каже вона. Поетка має на увазі регіони, окуповані ще з 2014 року. — Багатьом Донбас довгий час здавався лише якимось далеким місцем». Тепер країна згуртувалась. Авторка читає вірші зі збірки, присвяченої синові Роману.  У залі — тиша. Потім вона просить про хвилину мовчання — для всіх, хто не повернувся.

Одним із них став Володимир Вакуленко, автор дитячих книжок, розстріляний в Ізюмі після того, як закопав свій щоденник. Есеїстка Вікторія Амеліна, яка допомогла цей щоденник знайти, також загинула в 2023 році.

Корюківка: довге мовчання

Корюківка, невелике місто на півночі Чернігівської області, зберігає в собі давно витіснену травму: у березні 1943 року німецькі та угорські війська вбили тут понад 6700 цивільних осіб, майже все населення міста. Це одна з найбільших масових розправ часів Другої світової війни, про яку у світі майже забули. А у 2022 році сюди вторглися російські війська. Та цього разу місцеві мешканці не мовчали. Вони протестували — без зброї, але рішуче.
  «Ці подорожі зближують нас», — каже Катерина Калитко. Поетка, багаторазово відзначена нагородами, довго жила на Балканах і добре знає про довготривалі наслідки війни. Її вірші — про втечу, втрату, ідентичність.

Вона презентує «Воєнний стан» — антологію PEN, в якій зібрано розповіді українців про захист батьківщини: література сувора, особиста, сучасна.

«Ми дивимося одне одному у вічі. Ми розмовляємо, і так зберігається пам'ять, — каже вона. — Ми втомилися. Але не зламалися. Ми рухаємося. Разом».

Короп: маленьке диво

Короп, маленьке містечко з 4500 мешканцями поблизу кордону з Білоруссю. Цього дня в бібліотеці повно дітей. Катерина Єгорушкіна читає уривки зі своєї книжки «Наш підліжковий космос». Кухні перетворюються на концертні зали, ложки — на зірки. Діти сміються. Уля Продун витирає сльозу: її донька сміється — вперше, відколи батько пішов воювати на фронт.


  Катерина Єгорушкіна дарує щось рідкісне: мить безтурботної радості. Але її книжка є результатом важкої спадщини. Вона виросла в російськомовному середовищі на Київщині, відвідувала російськомовну школу, довгий час вважала себе росіянкою. І лише згодом, подорослішавши, відкрила для себе приховану сімейну історію: її бабуся пережила Голодомор — організований Сталіним голод 1932/33 років, жертвами якого стали чотири мільйони людей. Бабуся Катерини втратила не тільки двох маленьких сестричок, а й свою мову, ім'я — свою ідентичність. У радянських документах її національність була переписана на «російську».

Спершу бабуся майже не згадувала про це. Лише згодом, під час довгих розмов протягом років, Катерина дізналася правду. Її бабуся була українською козачкою, яка зі страху перед репресіями змушена була зректися своєї мови та походження.

Катерина ще в школі любила предмети «українська мова», «українська література», «історія України». Проте в побуті вона спілкувалася російською — аж доки в підлітковому віці не почала задаватися питанням: а чому, власне?

Студенткою вона поступово перейшла на українську — спершу в особистому спілкуванні, згодом — повністю. Остаточний розрив стався в 2012 році, коли уряд Януковича спробував зробити російську другою державною мовою. Катерина долучилася до протестів, відомих як «Мовний Майдан». «Ми зрозуміли: якщо російська стане державною, українська зникне з публічного простору». Тож вона вирішила говорити і писати лише українською.

З початком війни все стало ще нагальнішим. Її двоє дітей, народжені під час війни, що триває від 2014 року, впливають на кожну її книжку. «Література лікує, бо говорить правду, — пояснює Єгорушкіна. — А ще тому, що вона показує дітям: ви теж є частиною цього».
 

Повернення до Києва

В автобусі панує тиша. Катерина Єгорушкіна розмірковує про бібліотеки, де книжки розвозять на велосипедах. Про страви, якими частували її жінки з символічною зарплатнею. Про дітей, які запитують, чи існують дракони.

Катерина Калитко згадує протест у Корюківці. «Вперше я по-справжньому зрозуміла силу звичайних людей».

Світлана Поваляєва довго дивиться у вікно. Зараз їй важко писати. «Але, можливо, саме це тут — моя найважливіша праця».

І вони їдуть далі.
   

Харків: література на руїнах

Менш ніж за два тижні після літературної подорожі Чернігівщиною Світлана Поваляєва опиняється в Харкові: разом із трьома іншими поетками вона читає свої вірші у щойно відкритій кав’ярні-книгарні. Тема вечора: жінки і війна.

Незадовго перед цим, 6 квітня, місто зазнало масованого авіаудару, внаслідок якого вкотре загинули цивільні. Харків розбомблений, зруйнований, але не скорений. Під час обстрілів 2022 року багато людей виїхали. Тепер багато хто повертається. З мистецтвом, із книгами, з непокорою. І залишаються — попри щоденні атаки.

Сама назва цього місця — «КнигоУкриття» — дуже символічна. Його заснував Олександр Савчук, власник невеличкого незалежного харківського видавництва, що роками присвячується українському мистецтву, історії та літературі — темам, довгий час непопулярним у Харкові. Але з початком повномасштабного російського вторгнення його імпровізоване сховище — «КнигоУкриття», облаштоване в підвалі колишнього складу, стало справжнім прихистком для багатьох харків’янок і харків’ян.

Через близькість міста до російського кордону та тривалі історичні зв’язки з Росією багатьом мешканцям було важко збагнути причину агресивних нападів. Люди приходили до Савчука і просили: «Дайте нам щось почитати — що тут відбувається?»

Нещодавно видавець наважився на сміливий крок: переніс сховище нагору — відкрив книгарню просто на вулиці, попри те, що в небі щодня кружляють дрони. Нове приміщення стало гібридним місцем: це і книгарня, і кав'ярня, і простір для заходів, і коворкінг. Нове «КнигоУкриття» стало культурним осередком Харкова. Утримується воно завдяки солідарності його спільноти — друзі й подруги з Києва щомісяця оплачують оренду й комунальні послуги.

«Відкриття було ризикованим, — визнає Савчук. — Але ця книгарня — це більше, ніж бізнес. Це терапія. Спротив. Доказ того, що ми ще живі».

Херсон: бібліотеки на передовій

Наприкінці квітня автобус «Write to Exist» вирушає далі, цього разу до Херсона — міста, що перебуває під постійним вогнем. PEN Україна відчуває тісний зв'язок із Херсоном: у 2023 році найбільшу бібліотеку міста, Херсонську обласну наукову бібліотеку ім. Олеся Гончара, тричі обстрілювали. До атак вона налічувала близько мільйона книжок 45 мовами, серед них — 23 000 рідкісних видань. Частину вдалось урятувати. Але сотні, а то й тисячі рідкісних екземплярів втрачені назавжди.

Команда PEN Україна, з огляду на руйнування, спершу вагалася, чи варто їхати до Херсона. Та все вирішив телефонний дзвінок від молодих людей. Вони не просили допомоги, не благали про ліки чи продукти. Лише одне: «Ви можете привезти книжки?»

Коли 10 березня 2023 року команда PEN прибула до Херсона, молоді люди привели її до підвалу напівзруйнованої багатоповерхівки. Там уже чекала юрба. «Ми очікували побачити руїни і страх, — згадує авторка Катерина Калитко. — А побачили світло в очах. І тоді зрозуміли: ось те, що має значення».

Два роки по тому вона знову тут — разом із командою PEN. І голод до історій не зменшився. У дітей. У військових. У саперів. Можливо, навіть навпаки — став іще сильнішим.​​​​​​​

Слова — це зброя, і література тримає стрій.

«Слово на війні — це зброя. Нам потрібна поезія, щоб відродити нашу культуру, нашу мову, нашу ідентичність», — так висловився під час одного із заходів PEN Україна Павло Шимко, міський голова Бахмача на Чернігівщині.

Література, за його словами, торкається сфер, «про які ми самі давно забули». У своїй багатогранності вона є незамінною — як документація, як відображення, як нагадування «для майбутніх поколінь, щоб ми не забували і розуміли: наш сусід, як би гірко це не було, у довгостроковій перспективі залишиться агресором».

PEN Україна протистоїть цьому — читаннями, бесідами, книжками. Автори та авторки продовжують писати. Архівують. Подорожують. Адже у Славутичі, Семенівці, Харкові чи Херсоні борються не тільки зброєю. Це бій за пам'ять, за мову, за право на тлумачення. Кожен вірш у бомбосховищі. Кожна книга, врятована з-під завалів. Кожна розказана історія — частина цього опору.​​​​​​​
 

липень 2025