Турбота та виснаження  Хто піклується про тих, хто дбає про інших? Частина 1: Помічні професії

Догляд є основним стовпом, без якого жодне суспільство не може функціонувати. Однак професії, пов'язані з наданням соціальної та медичної допомоги, в Словаччині вже давно належать до найбільш фінансово недооцінених. Ті, хто їх виконує, часто працюють на межі своїх сил без адекватних системних заходів, які б надавали їм підтримку. Репортерка JÁDU Грета Чандова досліджувала в селах на сході Словаччини, як на практиці виглядає підтримка людей, які працюють у допомагаючих професіях.

Ревматологиня інстинктивно відсахується, але м’яко приховує своє здивування. Вона дивиться на результати високих запальних показників моєї мами, яка на роботі перенапружила руку. Уже за кілька днів вона має їхати назад на зміну до Австрії. Їздить туди вже одинадцять років — під час двотижневих змін удома протягом семи років також доглядала за своїм батьком, про якого ми в родині піклувалися по черзі. Тепер мамі 67, і в Австрії вона доглядає пані з хворобою Альцгеймера. Загальна гігієна, перевертання, годування, приготування їжі, створення відчуття безпеки та емоційної підтримки. Я бачу, як вона, маючи знерухомлену болем руку, в телефоні шукає собі заміну; їй вдається домовитися про підміну на кілька днів, хоча їй треба було б відпочивати щонайменше місяць. Під час телефонної розмови з Даною Ґрафіковою, головою Організації доглядальниць Словаччини, я отримую підтвердження своєї здогадки — це взагалі не повинно бути її обов’язком шукати собі заміну, адже вона має контракт із агентством.

Так, людина повинна відстоювати те, на що має право, з’ясовувати, не здаватися. Але багатьом у сфері догляду не вистачає ні сил, ні бажання сперечатися про умови, договори чи виплати — через психологічне й фізичне навантаження, похилий вік або інші бар’єри.

Які є можливості підтримки — соціальної, психологічної або полегшуючої — тих, хто працює в помічних професіях, таких як догляд чи соціальна робота, тобто так званих формальних доглядальників? А також для тих, у кого догляд не входить до службових обов’язків, але є частиною життя, хто піклується про своїх близьких удома?
 

Підтримка формальних доглядальників: А чи працює та супервізія?

Ми стоїмо на кухні біля плити, і олія вже шкварчить. З командою громадського центру «Kotva» в Улічі, на сході Словаччини, за два кілометри від українського кордону, ми розмовляємо про виклики їхньої роботи та готуємо домашні печені пироги. Їх подаватимуть як частування на сьогоднішньому творчому майстер-класі. Протягом тижня, який я провела в Улічі (і більшу його частину саме в центрі «Kotva»), я мала змогу побачити, наскільки працівники центру справді хороші у своїй справі. Часто кожен робочий день є зовсім іншим, а тому ставить перед ними різні емоційні та інші вимоги.

Одним із інструментів підтримки людей, які працюють у професіях, що надають допомогу чи догляд, є супервізія. Оскільки це фізично й психологічно виснажливі роботи, потрібні системні заходи, зокрема як профілактика перевантаження та емоційного виснаження тих, хто доглядає за іншими. Процес супервізії має забезпечувати не лише «підвищення якості та професійності роботи», а й безпечний простір, у якому можна говорити про пережиті стресові ситуації, отримати допомогу в пошуку рішень проблем і тим самим сприяти зміцненню психологічної стійкості. У сфері соціальних послуг цей інструмент водночас законом визначений як обов’язковий.

Право на супервізію мають насамперед люди, які здійснюють соціальну роботу та соціальне консультування, фахівці, що працюють у закладах соціальних послуг (наприклад, у будинках для літніх людей, денних стаціонарах чи нічліжках), а також у сфері соціально-правового захисту дітей і соціальної опіки. Однак реальні переваги супервізії значною мірою залежать від того, хто її проводить, тобто від конкретного супервізора чи супервізорки. Досвід людей із помічних професій, з якими я спілкувалася від Уліча до Спішської Нової Весі, коливався від висловів на кшталт «Жахливо, він нас тільки пригнітив» і «Не та людина, не на своєму місці» — до «Супервізія мені дуже допомогла» й «Коли буде наступна?»

«Це дуже допомагає, якщо супервізія проведена правильно, і краще, коли вона відбувається наживо, а не онлайн. Я мала досвід обох форматів, тож можу порівняти. Зазвичай вона триває дві години й проходить кілька разів на рік», — розповідає Іванна Леханова, регіональна координаторка Національного проєкту «Terénna sociálna práca a komunitné centrá» («Польова соціальна робота та громадські центри»), яка відповідає за методичне керівництво та підтримку громадських центрів у селах і містах округів Сніна, Медзілаборце, Вранов-над-Топльоу та Гуменне.

Давід Кунаш працює в громадському центрі «Kotva» як соціальний працівник у польових умовах. «До моїх обов’язків входить, по суті, усе: від конкретних дій, як-от допомога з заповненням поштового переказу, до спілкування з судами, справ з виконавцями. Тобто все, що тільки можна уявити. Усе це зазвичай відбувається надворі, у природному середовищі клієнтів. Наприклад, приходять люди з поганим зором, які не можуть заповнити якийсь документ. Один чоловік мав відбути покарання, але не мав грошей на автобус, тож попросив мене якось домовитися, щоб він прибув пізніше. І я домовився», — розповідає він. Багато людей звертаються до нього та його колег із найрізноманітнішими особистими проблемами навіть після завершення їхнього робочого часу чи під час випадкових зустрічей у селі. «Телефон у нас може задзвонити будь-коли, в Анки, наприклад, він дзвонить постійно (Анна Гаркотова, фахова менеджерка ГЦ «Kotva» — прим. ред.).»

Громадські центри, які найчастіше створюються самими громадами та містами, а в інших випадках також неприбутковими організаціями чи церквами, призначені для всіх мешканців. Їхня мета — навчати, інтегрувати, підтримувати розвиток громади (у кожній громаді потреби різні), вести окремих людей до самостійності, супроводжувати їх та надавати соціальні консультації.

Фрустрація деяких працівників, однак, виникає через неправильно організовані умови оцінки їхньої роботи: «Людина хоче якось виконувати свою роботу, але часто вимагають, щоби вона «відповідала» якимось табличкам», — каже Давід. Недостатньо враховується, що цінність їхньої роботи не лише у статистиці. «Їх вже насправді не цікавить, які саме активності для дітей проводить громадськийцентр, навіть групові, як ви рухаєте цю громаду вперед. Їх цікавить лише план дій і таблиці. Уряд Фіцов Братиславі взагалі не розуміє цього, вони не мають жодного уявлення про цю роботу». Ані про базові речі та прямі чи непрямі бар’єри. «Тут, в Улічі немає газу, немає залізниці. Є лише одна дорога, яку іноді розчищають, іноді – ні. Якщо хочеш піти на нормальні закупи, то їдеш до Сніни — 37 кілометрів», — пояснює Давід.
 

Брак часу на відпочинок

На верхньому поверсі двоповерхового історичного будинку, який виконує функцію секретаріату, панує доволі спокійний ранок. У глечику з водою плаває акуратно нарізаний лимон. Любомір Баґар, готуючи його, із усмішкою вибачається, що не звик бути господарем. Він — директор соціальних служб Спішської католицької благодійної організації (SpKCH), і ми розмовляємо з ним тут, у Спішській Новій Весі, про необхідність підтримки працівників і працівниць. SpKCH — один із найбільших непублічних постачальників соціальних послуг у Словаччині. На території Спіша, Орави та Ліптова вони надають десятки соціальних і доглядових послуг: від денних стаціонарів і центрів для дітей та сім’ї, через хоспіси (стаціонарні та мобільні), до кризових стаціонарних закладів.

«Працівники працюють із різними людьми і повинні отримувати таку підтримку, щоб не вигорали на роботі. Супервізії проводяться 2–3 рази на рік, і нам знадобилося приблизно два роки, щоб стабілізувати команду супервізорів, чиї поради та професійні думки працівники приймають із довірою. Тому вже зараз досвід використання цього інструменту справді позитивний».

Любомір Баґар передусім опікується чотирнадцятьма стаціонарними закладами соціальних послуг. У межах тих, що визначаються як кризові стаціонарні, вони орієнтуються на найбільш вразливу цільову групу — матерів з дітьми. Жінкам, матерям і дітям, які зазнали насильства, вони пропонують захищений простір у закладах тимчасового проживання та у суміжних нічліжках для матерів з дітьми.

«Працівники часто відчувають нестачу часу та простору для себе і для відновлення. Робота в організації не обмежується лише стандартним робочим часом — багато діяльностей потребують швидкої та оперативної допомоги. Втома і виснаження найсильніше проявляються у кризових ситуаціях, коли потрібно негайно виїжджати в “поле”, надавати допомогу, забезпечувати перевезення людей у безпечне місце та координувати допомогу безпосередньо на місці. Через нестачу скоординованих волонтерів ці завдання часто залишаються на плечах працівників», — говорить Любомір Баґар.

Вони були одними з перших організацій, які допомагали на українському кордоні, коли почалося повномасштабне вторгнення Росії — цей досвід, за його словами, окрім величезної відданості команд, також показав обмеження, які спричиняє тривале перевантаження.
 

Через нестачу кваліфікованих опікунів, соціальних працівників чи медсестер трапляється, що навіть під час затвердженої відпустки їх можуть викликати назад на роботу через відсутність колеги чи колежанки. Вони відпрацьовують більше годин, ніж планували. Хоча замінний відпочинок вони можуть використати, це заважає пройти безперервну дво- чи тритижневу відпустку, необхідну для повноцінного фізичного та психологічного відновлення.

В організації хотіли б мати власного психолога для підтримки працівників, але наразі це неможливо, зокрема через їхній дефіцит: «Ми раді, коли вдається забезпечити психолога хоча б для дітей у центрах або для спеціалізованого закладу».

Він також відчуває певний елемент очевидності в очікуваннях, що благодійні організації повинні жертвувати собою, бути останньою мережею допомоги, через яку ніхто не має «прослизнути». Тим, що вони компенсують недоліки державних служб, ще більше навантажують і так перевантажений персонал.

«Бо в Писанні сказано: Люби ближнього свого, як самого себе. Якщо я не можу подбати про себе, про власне фізичне та психічне здоров’я, як я зможу піклуватися про нужденних? Як довго зможу допомагати та роздавати допомогу й любов, якщо втома чи вигорання зламають мене? Тому ми постійно наголошуємо, щоб працівники відпочивали щоразу, коли це можливо», — пояснює Любомір.

Окрім супервізій та професійних курсів, працівники мають можливість відвідувати пасторальні, так звані формаційні зустрічі, які мають надавати їм емоційну, духовну та колегіальну підтримку. Іншою, суто духовною формою підтримки, орієнтованою на християнські активності, яку вони запровадили, є Dakacert. Участь у ній повністю добровільна, зважаючи на те, що в благодійних організаціях працюють люди різного віросповідання або без нього. Працівників не розрізняють і не дискримінують за релігійними переконаннями, і, як сам зазначає Баґар, лише серед віруючих не вистачало б охочих на всі професійні посади.

  За словами Баґара, люди часто вважають, що церковні організації автоматично отримують гроші з церковних джерел. «Ми організація, заснована церквою, але не фінансована церквою — ось у чому різниця». Оскільки послуги вони надають у суспільних інтересах, бюджет і доходи схожі на будь-якого іншого постачальника соціальних послуг. Частину фінансування вони отримують із державних джерел, від міністерства чи місцевих органів влади, проте цих коштів недостатньо для повноцінного надання послуг. Брак грошей вони компенсують за рахунок пожертв донорів, спонсорів, зборів та грантів, на які готують проєкти. «Держава точно диктує мінімальну кількість працівників, а також обсяг і якість догляду, але на зарплати дає лише приблизно вісімдесят відсотків фінансових ресурсів», — підсумовує Баґар.

Тому фінансування надання соціальних послуг є багатоджерельним. «Інакше нам довелося б говорити людям, наприклад, що ми не приймемо вашого батька до закладу, бо не вистачає грошей. Аргумент „Навіщо ти це робиш, якщо у тебе немає коштів“ — це такий підприємницький погляд: вигідно/невигідно. Але цей погляд вже не про допомогу людині, турботу чи потребу в біді».

Наприкінці липня міністр праці, соціальних справ та сім’ї Ерік Томаш оголосив про чергове відтермінування реформи фінансування соціальних послуг, розробленої ще за попереднього уряду. «Але запропонований робочий варіант нового закону викликає ще багато запитань. Наскільки ця реформа буде достатньою для збереження та функціонування цих послуг?» — запитує Баґар.

Тривожна ситуація з мобільними хоспісами

Довготривало й тривожно критичною є також ситуація з мобільними хоспісами, де фінансування від держави, через медичне страхування, покриває щонайбільше 40 відсотків реальних витрат, тоді як потрібна повністю нова система фінансування. Тож не буде перебільшенням сказати, що паліативна допомога буквально тримається лише на самовідданості медичного персоналу. Як повідомила длявидання «DenníkN» лікарка Емілія Влчкова, засновниця Мобільного хоспісу св. Луїзи, більшість помираючих доглядають за власний кошт, а до інших навіть нікому прийти. Її колега за роботу в хоспісі отримує 40 євро на місяць. Як так сталося, що ігнорування, недооцінення та нестабільність цих професій у нашій державі зайшли так далеко?

Люди принаймні власними силами намагаються витримати навантаження своєї роботи — без них як суспільство ми б просто колапсували. Коли ми розмовляємо телефоном про самопідтримку працівниць, Катаріна Габлакова, координаторка мобільного хоспісу «Most domov», наводить приклад ініціативи медсестри, доули та консультантки з питань горя Яни Ґорст. Вона організовує воркшоп «Подбай про себе», де застосовуються практики усвідомленості (mindfulness) та релаксаційні техніки.

Турбота є життєво необхідною для нашого виживання — навіть тоді, коли ми розуміємо її як політику, як дискурс або як працю, — пише американська активістка й історикиня Премілла Надасен у своїй книзі «Care: The Highest Stage of Capitalism» («Турбота: найвища стадія капіталізму»). Сам термін «турбота» або «догляд» (англ. care) на перший погляд здається очевидним. Це — про піклування, годування, лікування, допомогу й любов до людських істот. Однак, за словами Надасен, він є водночас складним, багатошаровим і відіграє величезну роль у нашому житті та економіці.

У 2000-их роках XXI століття члени організації Domestic Workers United уперше використали новий слоган. Коротку, але з того часу відому фразу: «Праця, яка робить можливою всю іншу працю». Необхідно, щоб до цього додалася і реальна підтримка, яка робить можливим цю працю. Так, щоб її не доводилося виконувати лише ціною власних сил.
 

жовтень 2025