Казкотерапія під час кризи  Навряд чи казка про війну

Діти війни — так називатимуть зростаюче покоління сьогоднішньої України. Багатьом із них довелося пережити жах воєнного конфлікту двічі — спочатку на сході України, а потім — із початком повномасштабного вторгнення 2022 року. Декому подолати травму допомагає дитяча казка про війну. Як саме — розповідає Рита Катерпіллар, авторка проєкту та засновниця паризької культурної асоціації D.U.S.T.

Дитина і війна — одна з найтрагічніших тем у мистецтві. І ті, хто створює це мистецтво сьогодні, самі зіштовхнулися з незавидною долею з початком війни.

Візьмемо для прикладу Уляну Данилюк. У минулому — акторка, режисерка та засновниця дитячого інклюзивного театру Кі Ла Ба у Вишгороді — вона, самотня мати з двома доньками, виїхала шукати долі в Італії. Там її не чекали ні вогні рампи, ні репетиції в колі гомінкої малечі. Без зв’язків і знання мови прогодувати сім’ю можна було лише понаднормовою роботою на місцевій фабриці.

Ще одна доля — акторка Херсонського обласного академічного театру Ірина Рура. У 2021 році її кар’єра стрімко йшла вгору: головні ролі в театрі та кіно. Здавалося, ще трохи — та її чекає велике майбутнє. А в 2022-му, виїхавши обхідними шляхами з окупованого Херсона назустріч невідомості, Іра вважала великим успіхом влаштуватися продавчинею-консультанткою магазину Zara в Парижі. Так ми й познайомилися. Я побачила її оголошення в групі для українців за кордоном: «Дівчата, українки, є можливість влаштуватися комірником у Зару. Знання французької не обов’язкове».

Та все ж кожен, хто виїхав — чи то в сонячну Італію, чи в романтичний Париж — думав про одне: як, будучи людиною мистецтва, бездомним біженцем чи біженкою із тимчасовим статусом у Європі, допомогти Україні та вплинути на ситуацію власними здібностями. В кожного були свої причини опинитися у статусі вимушеної еміграції: пандемія коронавірусу занурила культурний сектор у занепад, а його діячів загнала у багатоповерхові борги та кредити. Тож в еміграції, будь-яке рідне слово, кинуте у безликій черзі за притулком — “театральний факультет”, “кінопроби”, “випускник Карпенка-Карого” — єднало співрозмовників міцною дружбою та великими мріями на довгі роки вигнання.

Уяви собі, що тепер увесь твій світ уміщується в одній валізі. Ти сам обираєш, що взяти з собою, а що залишити.

Ідея мобільного терапевтичного театру прийшла несподівано. У довгих поневіряннях чужиною Ульяна разом із старшою дочкою Іванною вигадували казки для молодшої сестри — про великий океан, повний невідомих істот, про випадкові зустрічі з чудернацькими створіннями, котрі не розуміють твоєї мови. За рік до війни Іванна закінчила дизайнерський факультет у Києві і разом з інклюзивним театром своєї мамиготувала до випуску книжку-театр: маленьку коробку-сцену з вирізними персонажами. Планам не судилося здійснитись.

Тоді ж пішла крахом і моя карʼєра сценаристки та психологині, що працює із творчими людьми. Захоплена теоріями Юнга, я виявила дивовижну схожість між казками з картонної коробки й архетипами, що застосовуються у проєктивній психотерапії. Карл Ґустав Юнг виділяв базові архетипи — універсальні образи й моделі поведінки, які існують у колективному несвідомому та проявляються у міфах, казках, снах, мистецтві й у житті людей. Звичайна дитяча книжка-іграшка перетворювалася на інструмент для опрацювання будь-якої проблеми дитини та дарувала надію на зцілення від травм війни та еміграції.

Тоді ж, у 2023, між Парижем і Берліном, одесит Костянтин Новицький робив перші кроки назустріч великій режисурі.
 
Єдине — всі учасники, готові працювати над проєктом, були розкидані по містах і країнах у різних кінцях Європи. Так і народилася назва нашої соціокультурної ініціативи «На Плоту» — ми, немов на плавучому уламку батьківщини, збиралися докупи заради майбутнього України. Проблему відстаней вирішували коронавірусною практикою — команда виходила на планерки й читки сценарію в Zoom. Завдяки німецько-українській програмі Culture Helps під кураторством zusa culture (Німеччина) та Insta Osvita (Україна) у Києві запустили в друк пілотний наклад перших книжок-театрів. На базі паризького «Ательє артистів у вигнанні» — асоціації, що підтримує артистів-біженців з усіх куточків світу — у березні 2024 року відбулася перша презентація проєкту в Європі. Там — на тлі виставки Childhood in War польського військового репортера Патрика Ярача — провели прес-конференцію з театральною командою для артистів-емігрантів, соцпрацівників і психологів у сфері арт-терапії. Так пройшли перші практичні лекції з використанням антивоєнної казки для збереження психічного здоров’я юних українців. Особливість мобільного театру, як терапевтичного інструменту, в його гнучкості: він буквально вміщується у три валізи, що дає змогу подорожувати світом. Два-три актори на сцені перевтілюються в різних персонажів та взаємодіють із мультимедійними декораціями та дітлахами. Завдяки проєкторам, димовим, мильним машинам та конфетті лікарня чи шелтер перетворюються в казковий простір, відкритий для магії. А потім, коли розвіється дим та змиється грим, команда вирушає по домівках у різні міста — до наступної премʼєри.

Ми ставили пʼєсу на театральних підмостках, у актових залах та в центрах для біженців. Про нас дізналися вже близько 1000 дітей та батьків. А завдяки книжці-театру, концепція гри у казку може працювати навіть без нашої присутності. Регулярно проводимо зустрічі-консультації онлайн із порадами для використання таких книжок у роботі з травмою. Діти, що мають конфлікти в новому середовищі та не мають змоги поділитися своїм болем із дорослими, розкриваються в діалозі з улюбленими персонажами від імені своїх героїв, або навіть вирішують складнощі через діалоги з антагоністами в коробці-театрі. Головна мета — переграти будь-яку життєву історію з позиції жертви в позицію сильного та незалежного героя, котрий пише сценарій свого життя власноруч та в реальному часі. На нашу думку, будь-яка перемога — велика чи маленька — починається саме з цього усвідомлення.
 
«Кожного разу, за період вимушених мандрів світом, я бачила безліч хоробрих і сильних дітей, підлітків. Всі вони мають потужну віру у перемогу світла над мороком! Я говорила з ними у шелтері для біженців, у бомбосховищі, в автобусі, що прямував далеко від дому, та в інших країнах. У цьому творі закладено багато важливих ідей і символів, зібраних у намисто з подій та думок про війну, міграцію, страхи про можливість загубитися у темряві подій. Для себе я знайшла рішення: я маю світити, не зраджувати собі за будь-яких обставин, я маю ділитися світлом із тими, хто цього найбільш потребує» — Іванна Данилюк, авторка книжки.

Тоді ж у Парижі, в березні 2024 перші премʼєри «Навряд чи Казка» показали українським дітлахам. Історія про маленького Світлячка, який потрапив у безпросвітну темряву, де всі бояться світла, про його перемогу над страхом і порятунок усього океану від диктатури ненаситного Кальмара — розповіли зі сцени українські актори-біженці. Ця історія разом із книжкою потрапила до рук 300 родин і центрів для переселенців. Виставу підтримали заслужена артистка України Наталя Бузько (зірка міжнародно відомого телешоу «Маски Шоу» та співзасновниця одеського Будинку Клоунів) — саме її голос озвучує відчайдушну Медузу — символ наших захисників та захисниць, а український гурт «Океан Ельзи» подарував виставі свою пісню «Човен».

«Думаю, нашу роботу буде цікаво подивитися не тільки малечі, а й дорослим також. Ми висвітлюємо дуже близькі теми для багатьох українців — війни, втрати, поневіряння та пошук добра серед мороку дійсності — але так, аби дітям було цікаво, а дорослим зрозуміло» — Денис Фесенко, актор вистави, Морський Вовк.

«Я маю молодшого брата. Спостерігаю, як він дорослішає і як бореться з новими викликами життя. Дуже хочу, щоб він не забував про добро, тим паче в такі скрутні часи. Моя роль як акторки — передати дітям віру і впевненість у собі, у світлому майбутньому й у тому, що вони не одні» — Вікторія Шепшелей, акторка головної ролі, Світлячок. Цей проєкт стосується не тільки української війни. Він стосується будь-якої війни і виховує наступні покоління так, аби вони уникли долі, що спіткала нас. Він про те, що єдність і взаємна підтримка — найдорожче, що у нас є, і що тільки разом ми здатні подолати будь-які повороти долі. Війни мають скінчитися.

«У цей складний час найменше думають про українських дітей. У них немає звичного оточення співвітчизників. Їм ніде подивитися виставу рідною мовою. Мало хто задумується, що відбувається в їхніх душах» — діляться вдячні батьки-переселенці.

Наразі ми налагоджуємо співпрацю з Волинським академічним театром ляльок, аби возити виставу не лише по Європі, а й мати змогу показати її в Україні — у центрах переселенців, укриттях, лікарнях. До ініціативи долучилися всеукраїнська благодійна організація «За волю та майбутнє України», львівський фонд «Захід-Схід» та одеська БО «Нешама». Є надія, що невдовзі маленький український глядач зможе перемогти цю війну разом із героями.

«Війна навчила тому, що єдине, що має цінність і сенс — це саме життя. І лише життя. А щастя, яке робить життя повноцінним, воно в маленьких речах. Наче така маленька річ — казочка на 50 хвилин. Але скільки в тому любові… людської, безумовної любові. Три роки тому ми були незнайомцями, зайнятими своїми справами в різних містах, а зараз — безкоштовно перетинаємо кордони країн, щоб створити 50 хвилин радості просто так. І в цьому любов і щастя. Це — саме життя» — Ірина Рура, акторка головної ролі, Акулятко.

 

жовтень 2025