Нові спільноти  Подолати ізоляцію за допомогою письма

Ми живемо самотніми життями, про що свідчать соціологічні дослідження та постпандемічний досвід багатьох з нас. Самотність може бути підбадьорливою і надавати простір для зосереджених дій, але соціальна ізоляція зазвичай впливає на нас негативно. Багатьом людям допомагають її подолати нові спільноти, що формуються за допомогою онлайн-платформ. Репортерка JÁDU Петра Еллер подивилася, як один клуб творчого письма, окрім практичної підтримки творчості, допомагає своїм членам та членкиням створювати нові зв'язки та зміцнювати їхню стійкість до складних ситуацій, з якими вони стикаються у своєму житті.

Епідемія самотності торкнулася всього людства. За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, від неї страждає до 16 відсотків населення світу або кожна шоста людина. Рішення здається простим: давайте об'єднаємося навколо спільних інтересів. Але це може бути викликом для творчих людей. Наприклад, вони пишуть історії, завдяки яким тікають у власні світи, що сповнені життям, але письмо як діяльність відбувається наодинці. І ось група авторів-початківців під назвою «Spisopriatelia»(«Письменники-друзі»), яка спочатку призначалася лише для епізодичних розмов про письмо, незабаром перетворилася на символ стійкості до самотності.

Клуб творчого письма

Я відкрила для себе групу «Spisopriatelia» два роки тому — в період, коли вже здалася. Найжахливіше в моєму тодішньому житті було те, що я навіть не усвідомила, коли саме це сталося. Можливо, я намагалася відвідати надто багато заходів, які позиціонували себе як «безбар’єрні», але при детальнішій перевірці виявлялося, що треба здолати кілька ділянок зі сходами.

Можливо, забагато людей з жахом в очах розглядали мої фізичні особливості, крісло колісне та дихальний апарат. Можливо, надто багато хто казав мені, що моя присутність викликає відразу в інших. Можливо, занадто багато людей давало зрозуміти, що мої потреби — це тягар. Можливо, надто багато людей відмовлялося давати мені чесну критику щодо моєї творчості, бо, на їхню думку, людині з інвалідністю не можна говорити нічого поганого, через що моє омріяне покликання письменниці згасало. Я зненавиділа людство й відмовилася від своїх мрій, навіть не усвідомлюючи цього.

У той час я дивилася подкасти «Ти теж можеш писати» («Aj ty možeš písať»), які навчають словацьких авторів різним аспектам письма та готують інтерв'ю з письменниками, журналістами та іншими творцями, які працюють з текстом. Все це з дружнім, часто іронічним гумором, який близький моєму серцю.

Утім, коли через кілька місяців вони почали організовувати зустрічі своїх підписників, то вони відбувалися у філії Місцевої бібліотеки в мікрорайоні Петржалка, яка була недоступною для людей з інвалідністю. Через це я одразу відкинула клуб, який назвав себе «Spisopriatelia». Я повністю проігнорувала той факт, що модератори їхнього подкасту Марек Ваньоус і Мартін Гатала у своїй різножанровій та різноформатній творчості регулярно порушують теми, пов’язані з інвалідністю. Я назвала це показовим активізмом, який помилково вважається корисним.

Але після чверті року приватних нарікань моя найкраща подруга не витримала й написала коментар до подкасту «Ти теж можеш писати»: «Скажіть, будь ласка, чи буде наступна зустріч безбар’єрною?»Організатори вже за дві години змінили місце проведення заходу на безбар’єрне. Відтоді їхні заходизавжди є доступними. Їхній підхід шокував мене. За моїм досвідом, організатори майже кожної якоїсь події, яка не є безбар’єрною, починають шукати виправдання, чому немає доступного рішення. І їхніпричини часто межують з пародією. Водночас мені стало соромно. Я усвідомила, що саме я не дала їм шансу — а отже, не дала і собі. «Spisopriatelia» у цьому були ні в чому не винні.

Тож я вирушила до Братислави. Із стиснутим від хвилювання шлунком, бо через осуд, який супроводжував мене все життя, мене часто охоплює соціальна тривожність. Особиста асистентка довезла мене під Францисканську вежу в парку Янка Краля — це одне з постійних місць зустрічей клубу «Spisopriatelia».

Мене привітали так само, як і кожного іншого члена — тим самим тоном, тим самим поглядом і тими самими словами. Від тієї миті вони почали переписувати мою реальність на таку, у якій я маю змогу вірити в позитивний результат усього, про що мрію. Сьогодні я вже маю перші письменницькі та журналістські успіхи, а наявність у моєму житті спільноти, яка мене підтримує, стала нормою, а не винятком.
 

Турбота, виснаження та письмо як підтримка

Тоді й гадки не мала, що я далеко не єдина учасниця з подібним досвідом. Коріна Крхнякова також почувалася ізольованою. «У той момент, коли я натрапила на подкаст «Ти теж можеш писати», я була матір’ю двох грудних хлопчиків у декретній відпустці після двох років локдауну. Моє «я» було настільки відсунуте на другий план потребами моєї родини, що я втрачала себе. Я плакала від виснаження та вигорання».

На зустрічах клубу вона виділяється тим, що поезію пише у переплетених віршах. Однак незалучені глядачі можуть впізнати її голос, оскільки вона озвучує аудіокниги або оповідання переможців літературного конкурсу M.ÚZ.A. Це провідний проєкт, що виник із подкасту «Ти теж можеш писати». Вона також входить до ради директорів громадської організації «Spisopriatelia», що складається з чотирьох осіб.

Згідно з її словами, вона пам’ятає багато конкретних ситуацій, завдяки яким через клуб «Spisopriatelia» змінилося її повсякденне життя. «Перший такий момент стався, коли вже на першій зустрічі Марек сказав: “Це ваш подкаст” — і дав нам простір для пропозицій, яким би мало бути його майбутнє. Я відчула себе важливою частинкою — і досі так почуваюся. Я хочу, щоб усі наші учасники відчували те саме: прийнятими, зрозумілими та підтриманими».

Любош — ентузіаст слов'янської історії та міфології. Він професійно займається маркетингом і створив перші два веб-сайти для подкасту «Ти теж можеш писати». До клубу «Spisopriatelia» він також був переконаний, що має відмовитися від своєї мрії. «Я почав писати на початку статевого дозрівання і завжди хотів досягти успіху в цьому. Ця моя амбіція закінчилася миттєво, коли моя сестра раптово померла у 2018 році. У неї залишилися однорічна та трирічна дитина. Через складні сімейні стосунки не вдалося знайти жодного члена родини, який би доглядав за моїми племінницями — вони ризикували потрапити до дитячого будинку. Тож я вирішив взяти їх до себе. На той час у мене та моєї тодішньої дівчини вже була власна однорічна донька».

Однак з часом все стало ще складніше. Любош залишився сам виховувати своїх прийомних дочок і розділив опіку над своєю біологічною донькою. Через брак часу, а також емоційний тиск через втрату єдиної сестри, він повністю припинив писати. Він ділив своє життя тільки між роботою та дітьми. Сьогодні до таких розповідей він може додати дрібку гумору – наприклад, що виграв двох дітей.

Порада щодо покращення письма, яку почув у подкасті «Ти теж можеш писати», одразу ж зарезонували в ньому. Він вирішив, що братиме участь у конкурсі M.Ú.Z.A (Mesačná Úloha pre Začínajúcich Autorov). Це абревіатура від «Щомісячне завдання для авторів-початківців» – цей літературний конкурс, який щомісяця приймає оповідання обсягом до десяти тисячі символів. Любош вважав це досяжною метою. Його оповідання часто займають високі місця, і одного разу він отримав приз журі. Але найголовніше, йому вдалося повернути собі звичку писати.

«У мене є теорія, що письмо — це один із стовпів життя, який мені потрібен для щастя в довгостроковій перспективі. Клуб «Spisopriatelia» дуже допомогли мені в цьому». Майже казковим щасливим кінцем стало те, що він знайшов дівчину серед членів клубу «Spisopriatelia». Вона шукала допомоги у когось, хто добре розуміється на соціальних мережах та маркетингу. Завдяки пораді Любоша між ними промайнула іскра, і з того часу вони є щасливою парою.

Шлях виходу з апатії

Кам Прібішова після педагогічного училища вступила до вищої школи образотворчого мистецтва. Під час навчання в університеті вона втратила відчуття сенсу свого життєвого шляху, через що її життя заповнили стрес і апатія.

«Я повністю припинила вірити в себе. Здавалося, що нічого не здатна зробити та не маю значення. У 2024 році завдяки клубу «Spisopriatelia» я отримала можливість стати членкинею журі премії Martinus Ceny fantázie — як одна з наймолодших учасниць клубу. Я сприйняла це як величезний шанс. Водночас це був надзвичайно важливий момент для мене, адже люди неодноразово говорили, що довіряють мені й вважають мене відповідальною людиною. Тоді я зрозуміла, що здатна досягти великих речей».

Завдяки загальній людській підтримці з боку « Spisopriatelia» вона невдовзі знайшла в собі сміливість узяти життя у власні руки — достроково припинила навчання, переїхала до Фінляндії та відкрила для себе життєвий шлях, який приносить їй задоволення. Цим шляхом стало редагування текстів. У вільний час вона пише власні оповідання, у яких за допомогою магічного реалізму осмислює питання, важливі для її теперішнього життя. Сьогодні жоден член клубу «Spisopriatelia» навряд чи назвав би цю усміхнену та комунікабельну членкиню правління апатичною чи загубленою. Навпаки – люди звикли просити поради у Кам. «Мене захоплює, наскільки ми всі різні, але завдяки тому, що ми готові спілкуватися, ми знаходимо речі, які нас об’єднують».

Подолання катастрофи

Голос Мирослави Ванік можна впізнати слухачам Радіо Regina Východ, зокрема завдяки її радіоблогу «Vlakotúra po východe» («Поїздка потягом по сходу»). Літературний конкурс M.Ú.Z.A. також врятував її від психічного зриву.

«У жовтні 2024 року наша квартира згоріла, поки ми гуляли з дітьми. Разом з чоловіком та нашими синами — чотиримісячним і дворічним — майже все втратили. Я була у постійній готовності 24 години на добу. До догляду за маленькими дітьми додалася бюрократія та забезпечення дому. Це вплинуло на моє фізичне та психічне здоров’я».

Незважаючи на все, вона щомісяця виділяла дві години, щоби писати конкурсне оповідання. І це виправдалося: у збірці оповідань під назвою «Буфет історій: Пальцем по небу» буде опубліковано одразу три її нагороджені оповідання. Про те, що за перше з них вона отримала Приз журі, вона дізналася за кілька днів після пожежі. У цей темний період це була одна з небагатьох речей, яка викликала у неї усмішку на обличчі.

«У грудні 2024 року відкрився відділ клубу «Spisopriatelia» на сході. Ніхто не дивився на мене жалісно. Ніхто не питав: «Як ви справляєтеся? Як діти? Коли будете вдомі?», а ми розмовляли про письмо, про світи, писали нашвидкуруч оповідання… До того часу мої травми безперервно крутилися в голові, як фільм. «Spisopriatelia» допомогли мені перенаправити свої думки. Не тонути в смутку й не боятися постійно, що буде далі, а радіти, навіть дрібницям».
 

Спільнота

Коли Моніка Вранкова не сидить на засіданнях правління як голова громадської організації «Spisopriatelia» чи на зустрічах однойменного клубу, вона найбільше любить балувати свого померанського шпіца. Працює як викладачка в університеті та старша редакторка в європейському видавництві. Під час першої зустрічі з цими початківцями-письменниками вона також зітхнула з полегшенням.

«До заснування «Spisopriatelia» моє життя було хаотичним і сповненим обов’язків. Я відчувала постійний тиск, щоб показувати максимальні результати. З організацією «Spisopriatelia» роботи, звісно, стало більше, але я також здобула спільноту споріднених душ. Часто відчувала осуд ще до того, як хтось мене справді пізнав, бо я не вписуюся в звичайні шаблони. Я – парадокс сучасної жінки. Завжди вдягнена й нафарбована, тому люди на перший погляд вважають мене поверхневою. Але якщо я не боюся проявити свою особистість та інтелект, я здаюся їм надто відмінною. Саме тому я вагалася, чи йти на першу зустріч».

Зрештою вона все ж натиснула ручку дверей братиславської організації. Вважає це одним із найкращих рішень у своєму житті. «Spisopriatelia навчили мене сповільнюватися та усвідомлювати, що навіть зупинка є частиною шляху. Але насамперед — що мої різні сторони не виключають одна одну, ми всі рівні, і це звільняє».

Марек Ваньоус найчастіше займає режисерське та продюсерське крісло під час роботи над документальними фільмами чи кампаніями для неприбуткових організацій. Коли він засновував подкаст «Ти теж можеш писати» і клуб «Spisopriatelia», він ще не здогадувався про життєві історії, яким ці проєкти згодом допоможуть. Причиною їх створення було те, що він не міг знайти спосіб навчитися краще писати.

Словацька освітня система з дитинства була для нього незбагненною. Онлайн-контент про письмо орієнтований на англомовних авторів, що не завжди застосовно для тих, хто пише словацькою. Проте сам він у «Spisopriatelia» відкрив глибший сенс. «Я був доволі емоційною дитиною, але зростав у комуністичному середовищі, яке не дуже приймало емоції. Пізніше роками працював коментатором та ведучим, що ще більше підсилювало тиск притлумлювати емоції, аби бути конструктивним. Але тепер завдяки клубу «Spisopriatelia» я вчуся, що мої емоції важливі, і що сам я  — важливий».

Його мета на майбутнє — побудувати «Spisopriatelia» як самостійно функціонуючу спільноту, яка об’єднуватиме людей на основі історій і активно діятиме на всіх етапах створення та видання літератури. Це поступово здійснюється не лише завдяки правлінню.

Клуб «Spisopriatelia» вже налічує понад 150 членів, і на кожній зустрічі хтось інший з них бере на себе роль ведучого майстер-класу, щоб поділитися своєю специфічною експертизою. Завдяки взаємному зворотному зв’язку цей клуб уже деякий час займає провідні позиції у багатьох літературних конкурсах по всій Словаччині та в різних жанрах. Хоча щомісячна зустріч і закінчується, це не означає, що «Spisopriatelia» («Письменники-друзі») залишаються самітно. Їхній контакт через Discord чи під час інших подій не переривається.

У тому ж дусі висловлює свою ідею засновник Марек Ваньоус: «Якщо часом ви переповнені емоціями, соромитеся їх або не знаєте, як їх опрацювати, вам не обов’язково бути з ними наодинці. Багато людей не усвідомлюють сили історій. Я вважаю, що часто це найкращий спосіб щось випустити з себе — вербалізувати, перенестися у вигаданий світ і пережити там реальні емоції. Якщо у вас є хоча б трохи здатності чи бажання відкритися, існує мистецтво та різні спільноти — у нашому випадку клуб «Spisopriatelia».

листопад 2025