Проживання втрати  Звідки ви знаєте, що все буде добре?

28-річна Саша Бергазова розмістила на бігборді в Сумах портрет свого нареченого, військового Сергія Качана. У листопаді йому мало б виповнитися 37. Сергій загинув у липні 2024 року на Луганщині, але поховати його вдалося лише через вісім місяців. Відтоді Саша вчиться жити без нього — тримається за спогади, намагається зберегти пам’ять і водночас зіштовхується із тим, як непросто переживати горе в суспільстві, де не звикли говорити про втрату.

Тримаючись за пам’ять

Хто я? Я залишу себе з тобою,
Пусти мене.
Я собою тебе закрию.
Я пішов, я залишив крила.
Давай і ти.
Налаштовуй свої вітрила.

Не так давно Саша зробила собі тату цього уривку. Червоні літери на плечі відтворюють почерк її загиблого коханого. Це частина куплету з пісні «Гармати» музичного проєкту «Юра Самовілов. Гуртом». 20 липня 2024 року наречений Саші, командир взводу Сергій Качан, загинув на Луганському напрямку. Сьогодні дівчина понад усе прагне зберегти пам’ять про нього.

Саша значний період свого життя працювала тестувальницею програмного забезпечення в одній з IT-компаній. Та після загибелі Сергія не хотіла повертатися у цю сферу. Вирішила, що їй потрібна робота, де можна спілкуватися з людьми, а не весь час залишатися наодинці з собою. Тому влаштувалась офіціанткою і працівницею бару в сумське кафе Che’s.

Саша і Сергій познайомилися у 2016 році, перетиналися у компанії спільних друзів. Тоді дівчина звернула увагу на те, що Сергій товариський, щирий. Кілька років їхні стосунки не були тісними, аж поки у 2021 році вони знову побачилися.

«Тоді ми відчули симпатію один до одного, за кілька тижнів почали зустрічатися. Мені було 23 роки, Сергію — 32. Він родом із Білопілля, але із 17 років жив у Сумах. Спершу працював за освітою: інженером з діагностики роторних машин на сумському підприємстві. Пізніше затягнула його в IT-сферу. Почали разом працювати та жити», — розповідає дівчина. Сергій полюбляв «витягувати» Сашу з дому для різних активностей: погуляти вулицею, піти на ковзанку чи покататися на лижах на Косівщині. «Він був прекрасною людиною. Я буду завжди так казати, не лише тому, що він був моїм коханим, а тому, що всі про нього були такої думки. Спокійний, врівноважений, але і вмів повеселитися. Обожнював зустрічатися із друзями, захоплювався різноманітним спортом. Вільна боротьба, настільний теніс, біг, катання на лижах — усе це приносило йому задоволення. Ще любив комп’ютерні ігри, допомагали відволіктися від роботи», — говорить Саша.

Зустрічі ставали рідшими: через місяць, два й більше

Коли почалася повномасштабна війна, Сергій став роздумувати над тим, щоб приєднатися до війська. Саша просила його не поспішати, це його стримувало. Ще в університеті Сергій закінчив військову кафедру, тому мав військовий квиток і був офіцером запасу.

Якось на компанію, де він працював, прийшов лист зі списком 12 працівників, які були ще й офіцерами запасу. Усі вони мали оновити облікові дані й з’явитися у військкомат. Сергій був готовим до цього, пройшов медкомісію і мобілізувався.

У квітні 2023 року розпочав навчання: спершу був в Одеській військовій академії, потім проходив підготовку в Житомирі, де отримав звання лейтенанта. Саша у цей період шукала нову роботу, бо з попередньої її скоротили. Для однієї з вакансій треба було поїхати в Литву. Дівчина вагалася, чи варто: «Сергій переконав їхати, сказавши: „Яка різниця, чи я буду за 300 кілометрів від тебе, чи за 1000“. Невдовзі я переїхала в Литву. Було складно, адаптовувалась до нової країни й роботи, а ще Сергій тоді вийшов вперше на позиції. Він мене підтримував, говорив, що все налагодиться і ми скоро побачимося».

Восени чоловік вирушив на військове навчання до Польщі й Німеччини, а вже взимку остаточно почав працювати у місці, яке обрав для себе раніше, — став командиром аеромобільного взводу 81-ї окремої аеромобільної бригади. Перед Новим 2024 роком вперше вийшов на позиції, у Білогорівці на Луганському напрямку. Не лише виконував свої обов’язки, а й неофіційно був «правою рукою» командира роти: виводив новеньких хлопців на позиції, періодично стежив за ситуацією на командно-спостережному пункті.

Коли Сергій був на навчаннях, пара зустрічалася все рідше, а коли потрапив на Луганський напрямок, ситуація ускладнилася ще більше. Саші ставало важче справлятися із відстанню й переживаннями. Вона відчувала значний стрес. Тому домовилася попрацювати віддалено і в лютому 2024 року приїхала в Суми. Наступного місяця військовий мав взяти відпустку, але в останній момент йому відмовили — ситуація на фронті ускладнювалася, а людей у війську критично бракувало. Вони побачилися аж на початку квітня, коли отримав поранення.

«Одного дня Сергій надіслав мені „кружечок“ в Telegram. Натиснувши на відео, почула його голос: „Киця, привіт. Сьогодні буду евакуйовуватися із позиції, бо на міну наступив, трохи посікло осколками. Але все буде добре, не переживай“», — розповідає дівчина.

Виявилося, що він вів за собою кількох хлопців на позиції, дорогою обійшов п’ять мін, але наступну зачепив. Уламок пролетів через ногу, також забив поперек і отримав контузію. Його поранення було «легшим», у порівнянні з іншими бійцями, тому евакуювали наступного ранку. Дорогою автівку евакуаційної групи обстріляли росіяни. Побратимів, які сиділи поруч, поранило. Вирішив їх рятувати: одному наклав на руку турнікет, іншому затампонував рану і перемотав бинтом. «Він зберіг їм життя завдяки своїй зібраності — завжди вмів швидко і спокійно діяти у важких ситуація», — каже Саша. Проглянувши «кружечок» від Сергія із Кривого Рогу, Саша вирішила їхати до нього. Невдовзі зібрала речі й вирушила. Після п’яти місяців розлуки, у квітні вони нарешті побачилися. «Після поранення Сергій мав отримати законну відпустку, проте у ВЛК відмовили, — говорить Саша. — Але у криворізькій лікарні нам зустрівся людяний медик. Він виписав Сергія „переднім числом“. Ми отримали додаткових десять днів і вирушили в Суми. За цей період зустрілися із його батьками в Білопіллі, із давніми друзями, відвідали їхні дні народження, а головне — побули разом».

У цей період Саша дещо помітила: Сергій був втомленим і вже виснаженими війною. Тому незабаром планував перейти на посаду військового інструктора. Мав бойовий досвід, також мав право на таку роботу через поранення. За час відпустки встиг надіслати свої резюме. Після цього повернувся на фронт. Саша поїхала в Литву.

«Два інструкторські центри майже прийняли Сергія на вакансію, але командування не відпустило, бо у війську бракувало людей. Щоб домовитися про таке, треба було мати вищі зв’язки із командуванням, яких в нього не було, — переконана Саша. — Тож продовжив воювати на Луганському напрямку, допоки там і не загинув».

«Ми змогли поховати його лише через вісім місяців після смерті»

У липні 2024 року Сергія разом із групою військових перевели на нову локацію, він був командувачем позиції. Тож попередив : певний час не виходитиме на зв’язок. Проте це не заспокоїло дівчину. У неї виникли неприємні передчуття, вона погано спала і харчувалася. 24 липня отримала повідомлення від мами її нареченого: «Не знаю, як тобі інакше сказати, але Сергій зник безвісти». За декілька хвилин їй також зателефонувала Сергієва сестра, щоб повідомити про це.

«Я одразу зрозуміла — він загинув. Почала телефонувати замполіту його роти, щоб дізнатися деталі. Той повідомив: є свідки загибелі, але деталей повідомити не можемо до кінця розслідування. Далі не пам’ятаю свої дії, але точно зібрала речі й вирушила в Суми. Від знесилля не змогла вчасно закінчити свій проєкт в IT-компанії. Через протермінований дедлайн замовники мене звільнили», — пригадує Саша.

За два місяці їй стало відомо, що 20 липня Сергій потрапив під мінометний обстріл, уламок поранив його шию. Евакуаційна група не змогла вчасно дістатися до місця і врятувати його. Тіло лежало на місці загибелі чотири місяці, через активні обстріли військові так довго не могли його відтягнути. Ще чотири місяці його не могли евакуювати. На автівки полювали російські дрони, тож військові вирішили не ризикувати заради загиблого. «Весь період очікування повернення тіла ніби в тумані. Це тривало так довго, що я не знаходила собі місця. То мене накривало в істериці, то я намагалася переключатися, наприклад, збирати кошти для військових. Лише в березні 2025 року Сергія поховали. Саме відтоді в мене почався період горювання. Найгірше відчуття цього стану — те, що тебе ніби тягне на дно», — розповідає дівчина. Оскільки Саша й Сергій не встигли одружитись, вона не могла кінцево ухвалювати рішення, де поховають нареченого. Батьки Сергія наполягали на тому, щоб зробити це в Білопіллі. Дівчина просила, аби хоч прощання провели в Сумах: у місті багато знайомих, друзів і колег. Батьки погодилися.

«Після поховання поступово мене затягувало в поганий стан. Ці відчуття неможливо контролювати. Через день після похорону повернулася до роботи в кафе. Там треба було посміхатися, і я намагалася це робити. А коли поверталася додому, мене накривало. Своє горе я ще не прожила повністю, воно відбувається зі мною дотепер».

Важкий шлях втрати ставав складнішим через очікування людей

Після поховання Саша намагалася триматися. Але біль ставав нестерпним, почав відчуватися навіть фізично, тому записалася до психотерапевта. Фахівець прописав їй антидепресанти: «Останнім часом у певний період я почуваюся відносно нормально, а коли щось затригерить чи нагадає про нього, мене заповнює сум. Іноді такий стан може викликати наше спільне фото, на яке натрапила, чи просто прогулянка вулицею, якою часто гуляла із Сергієм. Куди б я не йшла, усюди бачу його».

Важкий шлях, який Саша поступово проходить, іноді стає складнішим через інших людей — їхні очікування, порівняння чи невміння підтримати. Хтось не знає, як поводитися, а хтось — не хоче докладати для цього зусиль.

«Просто бути поруч із людиною у втраті — це вже цінно, — вважає вона. — Якщо ж не знаєте, як підтримати, то найкраще просто сказати про це. Та дехто починає лізти із порадами: „Тобі треба зібратися, щось робити й жити далі“. Іноді у таких фразах ще й порівнюють твоє горе із чиїмось: „От подивись на Лєну, їй теж важко“. Це найгірше, що ви можете зробити. Буває ще кажуть, мовляв, я ще молода, тож матиму щасливе життя. Та звідки ви знаєте, як усе складеться? Я уявляла своє щасливе життя саме із Сергієм, а його вже немає».

Сьогодні дівчина тримається за спільні спогади про Сергія. Її найбільший страх — що про нього забудуть. Часом монтує відео із моментами з їхнього життя, чи публікує спільні фотографії. У листопаді Сергію мало б виповнитися 37 років. До його дня народження Саша планує розмістити в Сумах бігборд зі світлиною Сергія: «Чи будуть люди звертати увагу на банер, я не знаю. Іноді їдеш дорогою, а ті обличчя один за одним пролітають на очах. Та можливо, хтось подивиться на Сергія, дехто впізнає, а інший — запам’ятає».

«Ми маємо навчитися не жалості, а справжнього співчуття»

У нашому суспільстві не заведено говорити про смерть, пояснює сумська практична психологиня, консультантка в методі позитивної психотерапії Даяна Тарасюк: «Коли хтось втрачає близьку людину, ми просто не знаємо, що сказати. Тому й з’являються вислови: „Бог забирає найкращих“, „тримайся заради інших“, „зате він у тебе герой“. Люди, які говорять такі речі, думають, що це підтримка. Іноді вони не знають інших способів виразити підтримку. Але для тих, хто втратив рідних, їхні слова токсичні. Суспільство ставить людину, яка горює, у безвихідь. З одного боку, від неї чекають швидко „взяти себе в руки“ — похорон пройшов, дев’ять днів минуло, час виходити на роботу і не згадувати про втрату. А якщо людина справді спробує так зробити, то почує інше: „Дивіться, як швидко забув чи забула“.

Суспільство завжди буде незадоволене. Плачеш довго — „Господи, скільки вже можна, збирайся“. Не показуєш емоцій — „якось дуже швидко оговталася“. Перше, чого ми маємо навчитися, — розрізняти жалість і справжнє співчуття. Пожаліти — це похитати головою, сказати щось на кшталт „бідолашна, як їй тепер бути“. А співчувати — це намагатися зрозуміти, який важкий досвід проживає людина, бути справді причетним до її болю, а не просто оцінювати ситуацію зовні.

Людина, яку жаліють, почувається неповноцінною. Ніби щось із нею не так. А співчуття дає відчуття, що комусь на тебе справді не байдуже. Головне — не робити із людини кришталеву вазу, до якої страшно підійти. Пишіть есемески, телефонуйте, запитуйте, чи не хоче він чи вона вийти кудись. Навіть якщо відмовить — це вже підтримка. Це краще, ніж мовчання і відстороненість. Якщо не знаєте, що сказати, краще зізнатися в цьому чи промовчати. Це буде набагато чесніше й людяніше, ніж чергова фраза про те, що „все буде добре“ чи „час лікує“».

листопад 2025