Дорога на роботу, дорога з роботи, обов’язки, хобі, щоденне спілкування з іншими людьми. Це звичайне життя чи суцільні безкінечні виклики? Що здатен витримати найзавантаженіший у Празі Нусельський міст? А молода працездатна жінка? Бернардета Бабакова написала оповідання про те, що наша витривалість – не безкінечна.
Після ремонту в бібліотеці об’єднали віконця довідки та абонементу, тож тепер Наді доводиться оформлювати книжки, видавати квитанції про заплачені штрафи, заповнювати читацькі квитки, розсилати нагадування, шукати замовлені книги й відповідати на питання щодо змін у графіку роботи, а також пояснювати, які книги можна знайти просто зараз на полицях, а які є тільки в електронному каталозі, як працює система замовлення книг і який пароль до вайфаю. І все це за ту ж саму мізерну зарплату, яку щороку піднімають хіба на кілька відсотків. Але якщо подивитися на ріст інфляції, то насправді Надя зараз за вдвічі більший об’єм роботи отримує ще менше, ніж було до ремонту. Одного дня директор просто покликав їх до себе й дав на підпис додаток до договору з новими посадовими обов’язками.«Оптимізація робочих місць, звичайна формальність». Додаток вони підписали разом з колегою, підклавши під документ блискучу брошурку «Справжні лідери їдять останніми», яку їм запропонував директор замість папки. Через півроку Надя разом з іншими колегами складалася коштами на немовлячий комбінезон для цієї співробітниці.
«Лікарка написала мені підтвердження про ускладнену вагітність, щоб я могла бути вдома, не треба мені це все», – вагітна колега нятягнула товстий светр якомога вище до підборіддя. Після ремонту їхнє віконце розмістили якраз навпроти дверей, які нещільно закриваються, тож на Надю постійно тягнуло холодом. З травня по вересень це ще можна було пережити, озброївшись пачкою паперових хустинок на день, а от решту року доведеться закутуватися в теплі хустки та пончо. А оскільки її робоче місце тепер ще й звідусіль видно, вона навіть канапку не може з’їсти, поки веде облік повернених книг. Плямкання над книгами не пасує до іміджу бібліотеки.
«Поки що тобі доведеться поратись тут самій», – стенув плечами директор. Після ремонту він купив собі в кабінет новий масивний стіл. Наді перехопило подих, а в голові промайнула думка: «Чому це він зі мною на ти, якщо я з ним на «Ви» й ми ніколи на «ти» не переходили?». Шкода, що вона її відразу не озвучила вголос, бо директор її до слова більше не пустив.
«Ти ж не місцева, правда? І це твоя перша робота, якщо не помиляюся? У пані Станькової діабет і хворий син. Знаєш, скільки годин вона відпрацьовує понаднормово? Щонайменше тридцять кожного місяця. А на початку й в кінці шкільного року й більше. І всі наші події відвідує. Ти коли востаннє брала участь у підготовці наших культурних подій?» – Він покрутив головою і з важливим виразом втупився у монітор, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.
«Та плюнь ти на них», – говорить Наді мама, коли їм нарешті вдається зустрітися. Зазвичай після цього вона додає, що навіть касири в супермаркеті заробляють більше. Наді за касирів образливо. З них зробили якихось міфічних героїв народних анекдотів і приказок. Вона щоразу згадує маму, стоячи в безкінечній черзі до каси.
Надя не хоче звільнятися, свою роботу вона любить, хоча цього від неї якраз ніхто й не вимагає. Вона любить приходити рано-вранці в порожній читальний зал, дивитися, як повільно загораються лампочки, розливаючи світло по стелі аж до найвіддаленіших шаф. Так приємно наступати на м’який синій килим, який кожного ранку дихає свіжістю і чистотою, про що піклується бригада сумлінних прибиральниць. Вона мріяла працювати в бібліотеці, вона хотіла цього з того самого моменту, коли почала ходити до дитячого відділення по книжки за мотивами диснеївських мультиків. Тоді можна було брати лише п’ять книжок на місяць на один абонемент, які Надя встигала прочитати вже в перший тиждень і далі змушена була перечитувати книги по колу. Вона так мріяла, що одного дня зможе будь-коли обрати собі будь-яку книжку, яку їй тільки заманеться.
Вона любить системну роботу, яку вже встигла добре освоїти, любить постійних відвідувачів і натовпи студентів двічі на рік під час сесії, любить навіть того дивного чоловіка з поліетиленовим пакетом в одній і тій самій сорочці, який бере читати здебільшого журнали про відомих жінок-убивць. Вона любить, коли приходять нові книги, і їй потрібно їх облікувати й потім розставити по місцях, готуючи онлайн замовлення. Останнім часом через її руки здебільшого проходять різні видання з психології, ментального здоров’я й книги про те, як жити в своє задоволення. Вона любить дивитися, як пасують обкладинки книжок до рук їхніх читачок (доглянуті, з гель-лаком на нігтях, з перстнями, з кольоровим лаком, з французьким манікюром, з татуюванням) і їх обличчя. «Я хочу бути успішною». «Атомні звички». «Перемогти прокрастинацію». «Внутрішня богиня». «Як упорядкувати справи». «Здоровий кишечник». «Монтессорі для малюків». Лиш інколи поєднання читачки та позичених книг таки дивує Надю. Здебільшого ж вона переконалася, що такі книги читають лиш красиві, майже досконалі жінки – мабуть, щоб стати ще досконалішими. Чоловіки ж найчастіше замовляють такі книги як «Філософія переможців», «Будь дизайнером свого життя», «Звички успішних людей» чи «Чотири угоди», їхні обличчя в Надиній голові часто зливаються з фотографіями авторів цих книжок на звороті. Проте вона, як справжня професіоналка, чоловіків на роботі ніколи уважно не розглядає.
Назви цих книжок Наді здаються доволі цікавими, проте зараз вона поставила собі за мету прочитати всю серію романів «Темна вежа» від Стівена Кінга.
***
Вівторок після обіду, середина серпня. Сьогодні Надина черга обійти всі столи й попередити читацтво, що вони зачиняються о третій. Вона почне об 14:20, бо бібліотека велика, а Надя не любить поспішати. Через 25 хвилин про закриття бібліотеки трьома мовами гучно повідомить хрипкий голос з репродукторів на стелі. Коли Надя підходить до чоловіка з пакетом, він перелякано на неї зиркає і лягає тілом на сторінку з журналу, що саме читав. Надя почувається дуже ніяково, ніби щойно застала його за перевдяганням чи схопилася за ручку незамкненої кабінки в туалеті, де хтось саме справляв нужду. Вона вирішує, що цього персонажа краще минути.
У бібліотеці напівпорожньо. На відміну від розпеченої вулиці, тут ще й підозріло холодно. Кондиціонер, що працює на повну потужність, дозволяє Наді трохи забути про те, що вже другий тиждень вона прокидається в розпеченій квартирі ще більш втомленою, ніж почувалася увечері. Кондиціонер гуде і її це дратує. У напівпорожній читальній залі цей гуркіт дуже виразний. Та ще більше її дратує скрипіння дверей і дзижчання сервера та технічних панелей, які стоять відразу ж за її довідковим віконцем.
«Нічого, звикнеш, – зневажливо махнув рукою шеф, коли Надя поскаржилася йому на набридливий білий шум через тиждень після ремонту. – Це не найстрашніше в житті. Ти ж працюєш не на верфі, а в бібліотеці – найтихішому місці на світі!» Він ляснув долонею по єдиному предметі на своєму столі – книзі, яку Надя спершу сприйняла за підручник. «Говоріть так, щоб люди вас слухалися».
Минулої п’ятниці Надя помітила, що в неї сіпається око. За вихідні їй стало краще. Сьогодні вівторок, і вона знову відчуває в оці нервовий тік. Надя зайшла за ріг, між стелажами «Дитяча психологія» і «Відносини в ХХІ ст.» сидів останній відвідувач цього літнього післяобіддя, він міг би бути її однокурсником, якщо б вони ще навчалися.
«Сьогодні бібліотека працює до третьої». Чоловік не звернув на неї жодної уваги, тож Надя підійшла ще на крок ближче, зазирнула в книгу «Мости, що поєднують Прагу», над якою він горбився, відкашлялася і спробувала ще раз. «Бібліотека зачиняється. Через півгодини».
Чоловік зміряв її поглядом з голови до ніг, кривлячись при цьому дещо бридливо, і в упівголоса сказав: «Ти прийшла мені сказати, що закінчуєш в три, ротику?» Він прицмокнув, усміхнувся і дещо театралізовано закрив книжку.
***
У четвер до сіпання повіки додалося пищання в вухах. Усю дорогу на роботу вже від вхідних дверей своєї квартири їй здавалося, що вона наближається до джерела білого шуму. Їй не вдавалося забути про нього, шум її продовжував дратувати настільки, що здавалося, ніби він заліз в самісіньке вухо, як небезпечний жук-шкідник вуховертка, загніздився десь між стремінцем і коваделком, і вона вже ніколи його не позбавиться.
У п’ятницю дорогою на роботу вона зайшла до лікарки по результати профілактичного огляду.
– У Вас лейкоцити в сечі, – лікарка насупила брови. – Ви десь промерзли, чи купалися, можливо, влітку в холодній воді? Можливо, ходили в мокрому купальнику?
Надя кліпнула. Хіба можна надворі промерзнути в таку спеку?
– Я Вам випишу антибіотики. Не їжте солодкого, ніякого алкоголю і тримайтеся подалі від протягів, вологи та мокроти.
Цікаво, як?
У п’ятницю бібліотека знову зачиняється вже о третій. Ще тривають канікули. Надя потерла об себе руки й поклала їх собі на живіт. Байдуже, що її видно зі всіх боків. Її видно навіть через великі засклені вікна, за якими нудьгують хлопці зі скейтами й без футболок. Директор по п’ятницях на роботі не буває, тож обхід читачів вона не буде робити, нехай замість неї їх виганяє скрегіт колонок. Надя задумано гладить живіть там, де, на її думку, має бути сечовий міхур. Вона десь прочитала, що дотик лікує. Можливо, треба було лікарці сказати про цей протяг на роботі? І що в неї болить спина від цілоденного сидіння? Що їй трохи лячно від безперестанного гудіння в голові? Чи не шкідливо це для здоров’я? Можливо, її б могли перевести працювати в архів? Чи директор би знайшов ще одну людину, щоб вони могли чергуватися на своєму посту, щоб можна було двічі на день спокійно перекусити в роздягальні за рогом, де їх не бачитимуть відвідувачі?
Читач біографій відомих жінок-убивць попросив продовжити йому книгу про Ольгу Гепнарову (У 1973 році Гепнарова навмисно в’їхала вантажівкою у натовп людей у Празі, унаслідок чого вісім осіб загинуло, ще 12 отримали поранення. редакційний коментар), останню жінку-вбивцю, засуджену в Чехословаччині до смертної кари. Надині очі автоматично опустилися вниз до пакета, але чоловік відразу ж сховав його у себе за спиною.
***
Цього тижня шум у голові не зникає і після роботи. У голові шумить навіть уночі, коли Надя раптово прокидається, шум присутній також у її снах – принаймні тих, які вона пам’ятає. У читальному залі голосно запищала сигналізація.
Надя вибігла зі свого місця: «Цю книгу не можна виносити, вона тільки для читання в читальному залі!» – Вона наздогнала молодого чоловіка з «Світовими мостами від античності по сучасність» під пахвою. Надя хотіла забрати в нього книгу, але він швидко зробив крок назад, тож вона промахнулася.
«Не віддам», – хтиво прошепотів молодик і зробив ще крок назад. Надя закліпала повіками й безпорадно розглянулася по читальному залі, чи ніхто не спішить їй на допомогу. Вона почувалася самотньою і безпорадною. Чоловік з пакетом скрючено сидів під столом.
***
«Як ти думаєш, мені вийти ще раз заміж? – Запитала в Наді мама, коли їм уперше за три тижні вдалося знайти день, коли мамі не треба було йти на зміну, вона не була втомлена після нічної, а Надя не була весь день на роботі. Надя стенула плечима: «Ти щаслива, мам?»
«Я б хотіла навчитися бути щасливою». Мама закурила сигарету, Надя лиш невдоволено чмихнула носом. Потім вона побачила кілька синців у мами на зап’ясті. Мама швидко сховала руку в кишеню разом із запальничкою.
Після цього мама вже не поцікавилася в неї: «А ти там як?» Надя була впевнена, що ще трішки – і вона розплачеться. У повернених книгах на тему архітектури та будівництва мостів вона регулярно знаходила записки. Від доволі невинних дурниць на кшталт «То коли ти знову мене виженеш?» або «Сatch me if you can» чи цитат з пісень, які любила ще, мабуть, Надина бабуся аж до відвертих, майже похабних закликів до конкретних дій, коментарів про її тіло й навіть ідеалізовані малюнки оголеного Надиного тіла. Автор неодноразово підтвердив, що йому ідеться саме про неї, розвішуючи в різних кутках бібліотеки замальовки оголеної натури з Надиним обличчям.
***
Я міст для нас зведу міцний,
З колонами, мов скелі,
Щоб витримати він зумів
Вагу любові моєї.
[Тут і далі рядки з пісні Mosty («Місти»), яку виконував чехословацький дует Ленки Філіпової та Карела Зіха, 1981 рік.]
Що це – чи в голові тепер не просто гудить? Невже додалися і слухові галюцинації? Замість звичного оголошення, що бібліотека зачиняється через 15 хвилин, стінами читацького залу розливалася хрипка, потерта мелодія старого дуету.
Перейду я там, де мене не ждеш,
Міст хоч малий, та наш до небес,
І переможе лише той із нас,
Хто здолає цю відстань щораз.
У Наді пересохло в горлі. Останні відвідувачі переводили смішкуваті погляди від колонок на зніяковілу жінку й назад. Молодий чоловік повільно рухався в її бік від стелажів з книгами, аж доки їх розділяла тільки стійка довідки, на яку він поклав затиснені в кулак долоні. Зацікавлених поглядів не стало менше.
«Тобі, дивлюся, треба було краще замовити «Снігову королеву», що думаєш?»
Надя нарешті зробила глибокий вдих. Вона намагалася пригадати, що треба зробити, щоб вимкнути пробки на електрощитку.
«Боже, оце так переклинило чоловіка, – Надя роззирнулася довкола й награно розсміялася на октаву вищим голосом, ніж зазвичай. – Він це, мабуть, вичитав у одній з книжок!»
А оскільки Надя була професіоналкою, вона знала, що має зробити ще одну річ.
«УСІ НА ВИХІІІД!», – заверещала щосили.
Все одно вже було 15:03.
***
Надя відчула, що зірвала собі ніготь, намагаючись силою відкрити електрошафу з запобіжниками. З колонок і з порожнього коридору, де щойно стихли останні кроки відвідувачів, до неї доносилися вже радше контури мелодії. Спів розсипався, окремі звуки розтягувалися, звучали, ніби під водою, ніби вони линули з дна бляшаної ванни. Надя до болю в пальцях натискала на вимикачі на щитку, під руками пролетіло кілька іскор.
А потім настала тиша.
Надя дивилася на свої поранені руки, дихала неглибоко й швидко, спершись об холодні металічні дверцята. Опісля повільно повернулася в читальний зал. Перейшла його, плентаючись, ледь піднімаючи ноги. Біля передостаннього столу сповзла на стілець. Можливо, їй варто би було ще поприбирати, поставити книги на свої місця, покласти кілька годин понаднормової роботи на вівтар бібліотеки. Але що як людина не здатна все витримати? Що коли не вдається перемикатися, пристосовуватися і миритися до безкінечності?
Одна із залишених книг була відкрита на сторінці з документами про випробування Нусельського мосту в Празі. У листопаді 1970-го року статики провели тестування й запустили на міст 66 танків, які до Праги приїхали з гарнізону в недалекому місті Раковнік.
Міст витримав.
Опісля почалися динамічні випробування, у яких будівельники та інженери використали ракетні двигуни.
Міст витримав.
Надя була впевнена, що вона вимкнула всі запобіжники. Кондиціонер не працював, повітря почало повільно густішати й теплішати. У всій будівлі стояла мертва тиша, не затих лиш набридливий шум у її голові.
З відділу self-help літератури линув плач.
Цю статтю опублікували в рамках проекту PERSPECTIVES – нового лейблу для незалежної, конструктивної та мультиперспективної журналістики. JÁDU реалізовує цей проект, який співфінансується ЄС, разом з шістьма іншими редакційними командами з Центрально-Східної Європи під керівництвом Goethe-Institut. >>> Дізнайтеся більше про PERSPECTIVES
листопад 2025