Репортаж з житлового масиву Янов у Північній Чехії  Бажання твої, як завжди, до дупи

УВАГА! Це не репортаж. Це правдива історія про справжнє місто, де якихось п’ятнадцять років тому ще ходили самоорганізовані сусідські патрулі Робітничої партії соціальної справедливості, які можна було впізнати за довгими шкіряними плащами й білими стрічками на рукавах.

У суботу я прокинулася зі страшним похміллям після п’ятничної зміни в барі. В ідеалі таку роботу варто було б кинути; після неї болить тіло й душа, поки з-за штор у кімнату дереться інверсійна столична сірість. У місті десь так само огидно, як у мене всередині, тож я хутко вирішую брати ноги на плечі вже сьогодні. Я їду на північ — а точніше в спальний район під назвою Янов, куди час від часу їжджу організовувати найрозмаїтіші заходи вже чотири роки.

Декомпресійна камера

Мені було ясно як божий день, що в такому стані до Янова їхати не можна. У місцевих своїх печалей з турботами досить — моїх їм не треба. На щастя, дорогою я проїжджатиму Усті-над-Лабем — декомпресійну камеру на межі між богемним світом нескінченних подкастів і непростою дійсністю приватизованих панельок Літвінова, де активні борці за права людини запекло змагаються з мерією за кожну нову лавку. Ночую в своєї подруги Мамби, яка для різноманіття за бабусин спадок купила собі будинок на Пржедліцях, що вважаються міським гетто. Тепер з-за паркана свого крихітного городика дивиться на Марксову вулицю, де стоять хороми місцевого девелопера Бориса Рудого, й сміється, що він став її конкурентом.

Виходжу з вагона, звертаю на Середню й відчуваю, як трохи легшає. А потім іще трохи. Надворі холодно; за останні два дні бабине літо змінилося осінню. Попри це, всюди бачу людські компанії; хтось балакає з сусідами, котрі повихилялися з вікон своїх квартир із гучно ввімкнутими телевізорами; посеред дороги зненацька збирається натовп. На думку спадає один з пунктів політичної програми нового й загалом відкрито расистської громадської організації «Ліпша північ» (яка, між іншим, в крайових виборах отримала солідні сім відсотків голосів). У своїй програмі його члени радикально критикують такі раптові вуличні натовпи.

Поки Мамба йде мені відчиняти, натовп поволі рідшає, аж доки занурена в туман вулиця не стає безлюдною. Тут немає жодного бару, магазин давно зачинено, ресторанів, кав’ярень чи парків теж не знайти. Нема навіть лавочок. Я замислююся, що роблять вечорами місцеві, яким немає куди піти, — навіть не підозрюючи, що дуже швидко про все дізнаюся з власного досвіду.

Очі не бачать — серце не болить

Переважно компанію тут мені складають діти. Їхню довіру легше завоювати, вони безпосередні й, на відміну від дорослих, іще не встигли просякнутись апатією, яку тут передають з покоління у покоління. Апатія — це нездорова, але цілком функціональна життєва стратегія. І сховок.

На сходах сидить кремезний чоловік, а під сходами, на тротуарі, — ромська мати з сімома дітьми. Одне тримає на руках, інші розгублено юрмляться поряд. Здоровань не пускає їх додому й каже, що вони всі прийшли сюди грабувати квартири, як роблять усі їм подібні. Подзвонив у поліцію. Поліцейські приїздять і знаходять у документах матері й старших дітей адресу будинку, на сходах якого й сидить здоровань. Той мовчки зникає в дверях під’їзду й замикає їх за собою.

Якщо я вирішу чогось не помічати, його нібито й не існує. Ні расистів нібито не існує, ні ромів. Апатія — сховище, ескапізм, можливість нічого не розуміти й відчувати. Янов — матеріальне втілення апатії. Лиш тутешні діти досі про щось мріють і бачать сни; дорослі проблеми потрапляють у їхній світ лиш відлунням нашого. Якщо їм пощастить. Якщо ж ні — хвиля насильства, криків, горя й наркозалежності зносить усі греблі дитинства, ще перед тим, як вони навчаться складати букви в слова.

З вовками жити...

Цього разу я приїхала в гості до батьків і ходжу від хати до хати. Відключені дзвінки, позбивана штукатурка, душні й вологі квартири з забитими трубами. Дехто переїздить так часто, що без місцевого провідника до них годі знайти дорогу. Нагорі, на Лучній, зустрічаю кількох знайомих батьків знайомих дітей із літніх таборів. Сидять на холодних тумбах: обидві лавки, за які влітку боролись місцеві й заїжджі активісти, зараз зайняті. Хтось простягає мені пиво. На годиннику десь пів на третю, одне можна й випити, не хочу здаватись нечемою. Не встигаю зробити останній ковток, як переді мною з’являється наступна бляшанка. Вони плюс-мінус мої ровесники, років сорока, максимум п’ятдесяти. У всіх дорослі діти й внученята. Коли на район опускається присмерк, одна з жінок дає команду перебиратись до неї додому. Я вже й не пам’ятаю, вкотре знов піднімаюсь побитими часом сходами одної з місцевих панельок, де ліфт раз за разом ламається, а двері не зачиняються до кінця. У квартирі душно. Пані С. пропонує зробити кави (розчинної чи по-турецьки) й накрити на стіл, пан К. дістає пакетика з первітином.

Тут п’ють пиво й фруктові горілки. В прокуреній вітальні з’являються й знову зникають діти, пані С. заганяє їх у свою кімнату, а вони раз за разом звідти тікають. Поки малі шарпаються туди-сюди, хтось відкриває пачку чипсів, і вони, мов за дудочкою щуролова, збігаються до комп’ютера. За мить у дверях виникає ще один татко, очевидно, нервовий, приблизно тридцятирічний. Усі дорослі зачиняються в сусідній кімнаті, а ми лишаємося зі старшим сином на дивані. Менший, видно, доїв свій перекус і щось хоче від мами, бо стукає в двері. «Не зараз, Мішо», — відгетькує його старша, а я думаю, чи добре він розуміє довколишню ситуацію. Намагаюсь його відволікти, але він не зводить очей з дверей. Що в голові в цього малого, чи ясно йому, що тут робиться? Чи знає він, чому зачинені двері? На годиннику близько десятої вечора, я пропоную меншому йти його вкладати, обіцяю прочитати казку, але він не хоче, не хоче спати, а коли захоче, каже, буде гратись з планшетом.

Мама помічає, що я заганяю її малого в ліжко, й відправляє його чистити зуби. Теплої води нема, бойлер поламаний, так хоч зуби. Вітальня щезає в диму, слова розсипаються намистинами, про що вони, не знаю, та й, мабуть, вже байдуже. Діти досі не полягали, з-за стіни реве музика, стіл заставлений пустими пляшками, над попільничками купчаться недопалки, як вода в китайських кишенькових фонтанчиках. Менший приносить знадвору ромашку, тулиться до мене, я кажу, щоб лягав, що я його присплю, але він і далі противиться, й я поступово кидаю ці марні спроби. Усього більшає. Гамору, музики, випивки, пивка, цигарок. У туалеті з батареї вирує вода, я кладу на підлогу дошку, що валяється в передпокої, й стаю на неї. Вже більше не можу.
 

Дегоші

Пані С. (мама) кладе мене спати в кімнаті з фіолетовою люстрою, схожою на купол віденського сецесійного палацу, — тільки з фіолетовими листочками замість золотих. Я миттєво засинаю — й так само миттєво прокидаюсь (принаймні мені так здається). У відчинені двері заповзає сигаретний сморід і жвава розмова; ага, значить, ще не сплять. За столом біля комп’ютера сидить найменший. «А де твоя квітка?» — питає. Я показую на вовняну шапку, він задоволено усміхається. «А що ти тут робиш, чого в школу не ходиш?» — питаю я у відповідь. Він і сам не знає, тому знизує плечима. Пані С. на це питання відповідає, що коли нема теплої води, не хоче, щоб діти йшли в школу як дегоші (ромське лайливе слово: непристосований, не такий, як я, неохочий дотримуватися правил). Причини знайомі. Нема теплої води, болять зуби, завелись воші, комусь треба побути з собакою, кішкою чи племінницею. Головне — не виглядати як дегоші. Малий обіймає мене за шию. «Не йди ще, — шепоче, — побудь тут». Я пояснюю, що мушу вертатись додому, до пса, якого тим часом доглядають інші, та й просто мушу, мушу звідси вшиватися. «Вшиватися» я не кажу, але з обличчя, мабуть, усе добре видно. Я відчуваю, як глибоко очі втиснулися в голову, як запали в очницях, як посивіли. Від мене несе випивкою. Крізь вікно зазирає сонце й світить на люстру з фіалками. Я досить швидко вибираюсь надвір, хочу витягнути й дітей на прогулянку, але їм туди не можна, раз вже не пішли до школи. Мусять сидіти під комп’ютером і чекати, поки скінчать від’їджати мама з татом.

Обидві делегації потім поклали квіти на могилу невідомого солдата

Мамі з татом загрожує виселення. За квартиру вони платять, за комуналку теж, але коли захотіли подати заявку на субсидію, з’ясували, що їхню квартиру за документами не ввели в експлуатацію. Власниці зайвих проблем не треба, тому їй найлегше всіх просто виселити. Куди вони потім підуть? Не знають: довколишні панельки в руках приватних власників і ОСББ, міські будинки зносять, квартплата росте, місця меншає. Робота? Є, мало, але є, погано й рідко оплачувана, але є. Апатія у вигляді пакетика первітину. Збігаю вниз на Крушногорську; коли вперше тут була, тут іще стояв будинок. Через рік, десь посеред літа, згорів. Я думала, перед ним хтось просто палить дроти, але ні, там палав справжній, високий вогонь, який жер один поверх за іншим. Замість будинку тепер порослий травою пустир, із якого я дивлюся нагору й бачу весь масив як на долоні.

Тут дуже красиво. Сьогоріч на цю братську могилу мрій і сподівань завітав навіть сам президент. Говорив про можливість забрати будинки й квартири з рук тих, хто наживатиметься на чужому горі, але тоді довкола буяло літо. Зараз осінь, і апатія опадає з дерев, укриваючи Янов упереміж із кольоровим листям.

Тут дуже красиво, якщо тут не народжуватися. Люди тут зближуються настільки, наскільки віддаляються від решти суспільства. Допомагають одне одному триматися в мороці забуття; можна сказати, що вільні від гамору культурних (капіталістичних) центрів. Не відчувають єднальної потреби належати до всього на світі.

Не відчувають, бо нікуди не належать.

березень 2025