Від колишньої філії концтабору до панк-клубу  «Якщо не ми використовуватимемо це місце, то хто?»

Колись тут був табір примусової праці. Потім — занедбані руїни. А в 1990-х локація стала прихистком для панків, які шукали безпечне місце. Сьогодні Exil e.V. — одна з останніх твердинь спротиву праворадикальній агітації в Еберсвальде (федеральна земля Бранденбург). Але час працює проти цієї організації.

Рейсовий автобус зупиняється просто навпроти вулиці Ам Бангоф Айзеншпальтерай. Надворі ще ранній вечір, однак грудневі сутінки вже майже повністю вкрили дорогу. Біля в’їзду на дерев’яній підставці мерехтить тьмяне світлодіодне світло — перший знак того, що буде далі.

З вітром крізь темряву долинає приглушена музика. Ще кілька кроків — і стає видно гірлянду, прикріплену до важких залізних воріт. На них — металева табличка у формі зірки з вибитими літерами Exil — Притулок. Позаду — два старих бараки з клінкерної цегли, між ними — прохід на просторий задній двір. Біля вогнища гріються люди, чути гомін голосів та брязкіт пляшок.  

Кожен концерт починається з історії

Сьогодні тут виступають три ска-панк-гурти. Наразі триває саундчек, Ларс, букер і звукорежисер клубу, підкручує баси на мікшерному пульті. Низькі частоти заповнюють довге приміщення з низькою стелею, пофарбоване в чорний колір.

На стінах — сотні афіш концертів, що відбулися тут за останні 25 років: панк, метал, рок, реґґі. У дальньому кутку стоять великі дивани й настільний футбол. Особливо впадають в око прапори з написами: Punk is not dead (Панк не помер), Nazis raus (endlich) (Нацистів геть (нарешті)), Kein Bock auf Nazis (Не хочемо терпіти нациків), під ним — зображення стиснутого кулака.
 
Ларс зупиняє звук: усе готово. Він коротко стрижений, одягнений у військові берці та куртку-бомбер з пінами. Уперше потрапив до Exil у 2003 році, щоб порепетирувати тут зі своїм шкільним гуртом. Знайшов однодумців, став спочатку членом товариства, а згодом — його головою.

За лаштунками на потертих шкіряних кріслах зручно вмостилися музиканти. Для деяких із них це перший виступ в Exil. Ларс сідає поруч і вітається з усіма. Потім запитує: «Хто з вас іще не знає історії цього місця?»

Один із музикантів піднімає руку. Ларс випростовується. « Гаразд, отже, по суті, ми зараз у бараці. В одному з двох останніх наземних бараків підтабору концтабору Равенсбрюк». У кімнаті западає тиша.
 

Місце примусової праці жінок

Від 1943 до 1945-го року в цих бараках утримували до 800 жінок із Польщі та різних частин Радянського Союзу. Вони працювали на збройовій компанії Ardelt Werke: по дванадцять годин на добу переносили важкі металеві конструкції, зварювали, пиляли, часто без рукавиць. Ті, хто не витримував, падали. Тих, хто падав, били. Вони голодували, страждали від холоду, спали на триповерхових нарах, узимку загорталися в обгортковий папір, украдений на заводі.

Після війни бараки зайняли радянські війська. У часи НДР тут відкрили кравецьку майстерню, де шили уніформу. Згодом бараки стояли пусткою, планувалось їх знести. Поки в 1997 році їх не зайняли панки. Вони перетворили це місце на свій прихисток і принесли сюди свою музику.

1990-ті: коли Еберсвальде був оплотом неонацистів

Після економічного краху НДР неонацистське середовище активізувалося, особливо в індустріальних містах, як-от Еберсвальде. Почалися «роки бейсбольної біти»: насильство з боку правих радикалів стало звичним явищем. Будь-хто, хто, думку нацистів, мав якийсь не такий вигляд, міг стати жертвою нападу. 1990 року неонацисти жорстоко забили до смерті Амадеу Антоніо, робітника-мігранта з Анголи. Його смерть потрапила на шпальти всіх німецьких газет як перше расово вмотивоване вбивство в Німеччині після возз’єднання країни. Але для багатьох «ґастарбайтерів» життя залишалося сповненим страху — не лише тут, у північно-східному Бранденбурзі, а й у всій Східній Німеччині.

Саме в ті роки Exil став одним із небагатьох безпечних місць для панків, лівих активістів і всіх, хто протистояв правому насильству.  

Опір потребує простору

У 2003 році захоплений панками барак став офіційним товариством. Панки, які шукали тут прихистку, почали самотужки вибудовувати свою організацію. Вони відремонтували будівлі, облаштували репетиційні зали, бар і гуртожитки для музикантів. Exil перетворився на центр молодіжної культури та історично-політичної освіти.

Сьогодні цей клуб — символ толерантного Еберсвальде. Ларс упевнений: «Якби ми не взяли на себе відповідальність за це місце, його б сьогодні вже не існувало. Або це був би нікому не цікавий, мертвий меморіал».

Вітрина, вмонтована в підлогу в задньому виставковому бараку, нагадує про жінок, які тут працювали. Всередині — зенітні ракети та ляльки з ганчір'я.
 
У 2011 році Exil відвідали три колишні польські ув'язнені. Завдяки їхнім спогадам було створено постійну експозицію «Зустріч з Еберсвальдом: тут більше немає ненависті».
 

«Коли ми щось робимо, ми робимо мирний протест»

На відміну від 90-х років, сьогодні напади на Exil стали делікатнішими. Праворадикальні наклейки на логотипі клубу, атаки з використанням масляної кислоти, систематичне знищення меморіальної дошки… Її неодноразово доводилося відновлювати, і тепер це вже не скляна дошка, а масивна металева стела.
 
Остання провокація сталася нещодавно. У квітні, коли політикиня СвДП Марі-Аґнес Штрак-Ціммерманн — одна з найвідоміших прихильниць постачання важкого озброєння в Україну — виступала у міській залі, якраз навпроти Exil, близько 120 самопроголошених «демонстрантів миру» скандували праві гасла безпосередньо на території колишнього концтабору. Для членів товариства це було відвертою провокацією. «Вони можуть нести свої нісенітниці де завгодно, але не тут», — обурюється Ларс. Exil відреагував ввімкненням панк-року на повну гучність. «Якщо ми щось робимо, то це мирний протест», — підкреслює Паула, заступниця голови організації.
 

Молодіжний клуб без молоді?

Але скільки ще зможе проіснувати Exil? Організація має серйозну проблему з молоддю. Колишнім панкам вже за 40-50 років, і багато хто з них переїхав до інших міст. «Ми все ще культурне об'єднання, але вже не молодіжне», — визнає Ларс. Хоча клуб налічує близько 25 членів, але активним залишається лише ядро з чотирьох-шести осіб.

Ліве середовище змінилося. Сучасна молодь у боротьбі з правими радикалами організовується інакше — онлайн, через тимчасові рухи, а не у форматі традиційних фіксованих структур. Exil потребує людей, які були б тут, на місці. «Нам потрібно більше людей, здатних відкрито висловлювати свою думку разом з нами», — наголошує Ларс.

Боротьба за пам'ять

Поки Exil бореться за своє майбутнє, в Еберсвальде, місті з населенням близько 41.000 осіб, правопопулістська АдН (AfD, Альтернатива для Німеччини) стає наймогутнішою політичною силою. На федеральних виборах у лютому 2025 року за неї проголосували 36% виборців, серед яких багато молоді. AдН відкрито пропагує «руйнування культури пам'яті» — фактично, мова йде про релятивізацію злочинів нацистського режиму.

Exil протистоїть таким спробам розмивання й стирання історії. Кожен гурт, що приїздить сюди з різних куточків світу, знайомиться з історією цього місця.

Мартін, басист гурту Frau Vorne und die Hintermänner, стоїть біля багаття, його бас-гітара лежить поруч. «Хтось із моєї родини загинув у Равенсбрюку [колишній концентраційний табір для жінок, розташований приблизно за 60 км на північний захід від Еберсвальде — прим. ред.], — розповідає він. — У нас вдома про це ніколи не говорили».

Мартін переїхав до Німеччини з Польщі разом із батьками у 1987 році. І лише зараз, майже сорок років потому, він дізнається, що колишня філія того концтабору, розташована лише за годину їзди від Берліна, перетворилася на культурний центр. «Той факт, що в такому місці сьогодні грають музику, що люди збираються, що тут звучать голоси, — це мене зворушує», — каже він.
 

Exil: осередок боротьби із забуттям

За лаштунками музиканти готуються до виступу. Але залишається одне питання: «Що сказали жінки, які колись були тут ув’язнені, коли побачили це місце таким, яким воно є сьогодні?»

Ларс усміхається. «Звісно, спершу вони просто дивувалися — усе пофарбовано в чорний колір, скрізь плакати… Але потім сказали: «Нам подобається те, що ви тут робите. Що сюди приїжджають люди з усього світу. Що тут є музика, що тут є радість. І що тут більше немає ненависті».

Ларс підводиться. Настав час оголосити перший гурт і подякувати всім членам клубу, “тому що таке не зробиш самотужки”. Залунають перші гітарні акорди. Вдарять баси. Пліч-о-пліч затанцюють ірокези й лисини, розлетиться довге волосся.

Буде так гучно, що музика заглушить навіть буревій, який шаленіє зовні, розхитуючи балки.
 

березень 2025