Репортаж із подорожі на край Брна і Відня  (Не)стерпна периферія буття

Периферія може мати багато втілень, як і життя на ній. Залежить від доріг, які привели на неї її мешканців, а також від ставлення держави або ж окремих міст до політики, що стосується певних місць і людей, що в них живуть.

Раніше моя подруга Марґіта з родиною жила на вулиці Гвєздова, але минулого року в їхній квартирі сталася пожежа, і місто переселило девʼятичленну родину в однушку за кілька вулиць звідти. Пожежа виникла не через їхню вину, скоріш за все, йшлося про занедбаний стан з вини власника (яким є місто), але що там сталося насправді ніхто з родини так і не дізнався. Відшкодування збитків не відбулося, родина провела в однокімнатній квартирі майже рік. Без приватності, без меблів, без інструментів, за допомогою яких вони могли б вийти з цієї складної ситуації. Кілька місяців тому їм нарешті призначили новий простір для життя. Я йду до них із вулиці Ткалцовської і думаю про те, яким же він буде, водночас наражаючись на повсюдно розкидане сміття.

Супр супр історія війна

Брнєнський «Цейл», як називаємо його ми, які там не мешкаємо, – це специфічне поєднання розташування та характеру. На відміну від інших вилучених місць, у нас або й за кордоном, Цейл розташований більш-менш у центрі; немаленька його частина територіально належить до міського району Брно-центр. Забудова виникала разом із розвитком промисловості – більше фабрик, більше робітників, більше будинків галерейного типу для їхніх родин. Окрім них, на Цейлі жили також родини німецьких підприємців і членів єврейської громади, що володіли фабриками поблизу вулиці Кршенової. Життя тут процвітало, особливо у міжвоєнний період, коли до старших текстильних фабрик долучилася зброярня, а згодом у 30-х роках і теплоцентраль. Друга світова війна поклала край цьому процвітанню.

Після війни у порожні після вбивства євреїв і виселення німців будинки переселили як дешеву робочу силу ромів, що часто походили із таборів у Словаччині. Так сюди врешті дісталися і родини моїх друзів – їхні батьки прийшли сюди через роботу. Але після 1989 року режим змінився, кордони відкрилися, можливості для підприємництва збільшилися, а робочі пропозиції скоротилися. Сини своїх батьків потерпають від бідності. Вони не працевлаштовані, немає де. Чекають одноразових замовлень, трохи парадоксально обмежені кордонами власного вилученого

(Соціальна) периферія у центрі міста

Сучасний Цейл я почала відкривати для себе під час ковіду. Вигулювала там собаку, купалася у коричнюватій Свратці і пила горілку з людьми без дому, які, не маючи ніякої квартири, не могли в ній зачинитися, як усі інші. У той час також познайомилася з дітьми Марґіти. Навчання в школі відбувалося дистанційно, а зважаючи на те, що в них вдома не було комп’ютера та й будь-кого, хто міг би їм допомогти із завданнями, вони поступово перейшли на навчання у школі життя. Діти, що у призахідному сонці збирають недопалки під ларьком, що вечорами заміщав собою закриті заклади, музика, що витікала з відчинених вікон прямо на вулицю, потріскана штукатурка роками неремонтованих будівель, тротуари, вкриті сміттям. У цьому можна побачити зворотню сторону капіталізму, а також буйне та необмежене життя, що відмовляється підпорядковуватися правилам. Важливо до своїх міркувань долучити факт, що мало хто із місцевих добровільно обирав життя тут.

Ті, хто тут народився, ходять у місцеві школи, скуповуються у місцевих магазинах, ввечері йдуть у гості до родичів, що живуть за кілька вулиць. Доступність міського центру ніяк не зменшує соціальної прірви, кордони району досить мало проникні зсередини назовні. Мабуть, і з цим пов’язане те, що коли місцеві із бідних ромських родин говорять про «Цейл», вони називають так конкретну вулицю, що історично несе цю початково німецьку назву, натомість «аутсайдери» широкого спектру цією назвою позначають увесь район. У протилежному напрямі це однак працює зовсім інакше.

Простір для соціально вилучених (насамперед) ромських родин зменшується, на місці їхніх колишніх домівок виникає багатий квартал, який ніби копіює процес джентрифікації, показаний в одній із серій сатиричного мультсеріалу «Південний Парк» (South Park) 2015 року. Мистецькі твори, що прикрашають сірі стіни, нові квартири за надзвичайну ціну, власність девелоперських компаній, під вікнами яких вібрує екзотичне життя, що пробивається із залишків будинків галерейного типу назовні. Всередину його однак ніхто зі сучасних митців чи інвесторів не запрошує.

Брно = передмістя Відня?

Ворота від дому, куди переселили родину Марґіти, залізні і оббиті, дзвоники не підписані, перед входом постійно хтось чекає. Увійшовши через подвійні двері всередину, я зустрічаю в кухні цілу родину і ще кількох людей, яких поки що не знаю. Марґіта кладе на стіл домашню ковбасу, мені до руки засовує відбивну і відправляє на оглядини квартири. Це простора, погано затеплена і (попри великий розмір) досить бідна квартира із задиханими віконними стулками. Колись хтось казав мені, що це вказує на бідний дім. Ми домовляємося про те, котра дитина поїде зі мною до Відня. Спочатку я наполягаю на тому, що розраховую лише на одну зі старших дівчат, але врешті їде найменша донька і найстарший син.

Дорога поїздом триває менше двох годин, але дітям здається, що ми потрапили в інший світ. Все грандіозне, Відень це вміє. Ми однак із центра прямуємо далі: нам пообіцяли ночівлю в одному з місцевих караванних майданчиків (wagenplatz) на околицях міста.

Дорога туди із віденського головного вокзалу триває майже так само, як і поїздка із Брна. Зараз вечір п’ятниці, але і вдень сполучення не такі вже й часті. Вийшовши на зупинці, ми маємо ще пів години іти пішки, менша вже не може, часом я її несу. Ми йдемо вздовж Дунаю, колій та охайних садків. Незабаром чуємо звідкись голосну ромську музику, у старшого брата загораються очі, він хотів би туди побігти. Уздовж дороги стоять каравани на відпочинку, з-за паркану відчувається запах коней, навпроти височіє прикрашена баня буддійського храму. Зовсім неподалік від неї – мета нашої мандрівки.

Інший край, інша сторона

Як і ті, з яких ми надвечір вийшли, ці ворота, до яких ми входимо, залізні. Але на цьому вся схожість завершується. За цими дверима відкривається достатньо великий простір із житловими караванами і бараками із гарними клумбами перед ними. Тут стоїть будиночок, збитий зі зібраного матеріалу, вуличний подіум, спільна ванна зі сауною. Нам дісталася невеличка будівля для гостей. У ній натоплено, є запас дерева на всю ніч.

Місцеві анархістичні та ліво-орієнтовані мешканці платять місту (яке є власником цієї території) символічну оренду, у перерахунку приблизно три тисячі крон за особу. На цьому місці вони вже пʼять років, все побудували власноруч. Окрім спільної ванної з сауною, в них є спільна кімната з проєктором, баром і великим каміном. Я чекаю, коли вони згадають про якусь загрозу виселення, але наша хазяйка, австрійка Клара, згадує лише те, що повільно зростає орендна плата. Всі, включно з нею, справляють враження дуже спокійних, тут прибрано і затишно. Спільний простір ніхто собі не присвоює, ми почуваємося тут удома так само, як і будь-хто інший. Діти трохи бояться собак, які тут повсюди, але і це після першої ночі в новому середовищі проходить.
Вранці ми вирушаємо з нашого периферійного місця на північний захід, у самий центр Відня. Дорогою зупиняємося у Пратері, ранок суботи, і хоча світить сонце, кінець осені трохи холодить і всюди порожньо. Ми походжаємо доріжками між атракціонами, схожими на куліси з кіно, запилені і змарнілі від часу. Біля американських гірок діти бачать темношкірого молодика, брат не може відірвати від нього погляду. Зупиняється і дивиться, потім не витримує і починає говорити з ним чеською. Хлопець не розуміє, ховається десь у кулісах каруселей. Ми дозволяємо дітям вибрати атракціон, на якому вони хочуть покататися, майже все їх лякає і я занадто пізно розумію, що можливо, вони ніколи ще на такому місці не були.

Наскільки високий низький поріг

Усупереч моїм очікуванням, діти хочуть всюди ходити пішки, скоріш за все, щоб більше всього побачити. Ми йдемо подивитися на будинки Гундертвассера, проходимо центр із короткою зупинкою у соборі св. Стефана, решту дня проводимо у природознавчому музеї. Вхід безкоштовний, діти до дев’ятнадцяти років тут не платять, а для нас Казе дістала «культурпас» (Kulturpass). Це магічна картка, що відчиняє двері віденських культурних інституцій для людей у матеріальній скруті, родин із малими прибутками, непрацевлаштованих, біженців, людей без дому чи інших соціально вилучених груп населення. Хоча подібна гостинність є насамперед формальною (не/доступність подібних місць для людей, що живуть на соціальній периферії, на жаль, полягає не лише в оплаті вступних квитків), вона – важливий крок для зниження порогу доступності культури.

У Чехії подібній доступності, а також супроводам зацікавлених у конкретні інституції, сприяє із 2021 року ініціатива Знизити культурі поріг. Інформація про розвиток проєкту завершується повідомленням у 2023 році, що стосувалося отримання патронату урядової уповноваженої з прав людини. Чи вдасться колись дістатися до віденської моделі, повністю підтриманої місцевою владою, – це питання, над яким я, зважаючи на непевні взаємини чеської політичної сцени з усім, що стосується соціального вилучення, боюся замислюватися.

Ця поїздка ніби казка. Надворі світить сонце, наш тимчасовий дім, куди ми ввечері повертаємося, дає нам багато простору для осмислення пережитого за день, спільного приготування вечері та вечірніх розваг. Я навіть трохи сміюся із нас, дорослих, коли усвідомлюю, що найбільше враження на дітей, окрім атракціонів Пратеру, справили кінські упряжки, вуличні митці та талановиті люди, що просили гроші посеред шумних віденських бульварів.

Далеко ближче

Віддаленість, як і доступність, – поняття відносні, навіть коли чітко дані. Для мешканців віденського караванного майданчика не проблема піти чи поїхати, а потім будь-коли повернутися. Тут живуть переважно білі люди у віці від двадцяти до сорока, замість дітей у них собаки. Роми тут не живуть, не тому, що цей простір закритий для них ідеологічно, але культурно, політично чи соціально ці групи у своєму щоденному житті не перетинаються. Місцеві, з невеликими винятками, у ситуації, в якій опинилися, не народилися. Вони обрали цей відсторонений спосіб життя самі – їхня скромність вивчена, невимушена, периферія для них – не необхідність, а вибір, що спирається на політичні переконання чи спосіб життя, із ними пов'язаний.


Завдяки цьому усвідомленню, їхньому етнічному походженню та вихідним даним, на відміну від моїх знайомих, що теж живуть відсторонено, але зовсім інакше, центр для них доступний. Як і висока здатність домовити для себе умови, що відповідають їхнім потребам і вимогам: коли йдеться про розмір оренди чи міру приватності.
Ці парадокси та пов’язані із ними питання, що стосуються проживання несвободи і процесу емансипації (внутрішньої чи такої, що звільняє людину від зовнішніх утискаючих структур), наприкінці вихідних насідають на мене, ніби важка, герметична ковдра. І не тільки на мене. Коли ми вже їдемо, менша мовчить. Здається, з неї випарувалася вся радість минулого дня, в очах сльози. Після того, як мені вдається її нагодувати і дати гіркий шоколад, вона каже, що про дещо думала, але не може описати, про що. І хоча я можу лише здогадуватися, як би вона описала свої думки, якби мала для них слова, я їй співчуваю. Із суперечливими почуттями про те, чи хтось узагалі намагається творити діалог між цими двома периферійними світами, я залишаю квартиру Марґіти. З усіма її мешканцями, яким більше немає куди піти, з усіма головами, жадібними до уваги, де у кожній кімнаті грає інша музика, а крихкі почуття, як і радісні спогади, губляться у дитячому крику.