Природа — захист чи зиск?  Конфлікт у пісковиковому раю

В Ельбських пісковикових горах розгоряються суперечки довкола національних парків Саксонської та Чеської Швейцарії. Одні прагнуть зберегти природу, інші — використовувати її для власної вигоди й отримувати від цього зиск. Наша авторка — волонтерка-рейнджерка — спостерігає за цією війною культур зі змішаними почуттями.

Галасливе шлюбне зібрання сотень жаб і ропух у затіненому ставочку в долині. Прискорене пробудження природного мішаного пралісу після ураження короїдом, буревіями та пожежами. Якнайбарвистіші картини мохів на відкритих плато й чорний лелека, що граційно ширяє над ними, виблискуючи на сонці металево-рожевим і бірюзовим оперенням. Казкові крики сов і пугачів у вечірніх сутінках. Усе це і ще багато іншого в цій місцевості вражає й закохує в себе. І водночас передає чітке послання: людино, просто спостерігай здалеку! Без тебе тут усе добре. Бо наші ноги топчуть мохи й трави, примушують плазунів впадати у стресову заціпенілість. Наші голоси лякають птахів. А коли порив вітру валить мертві дерева, не варто, щоб люди опинялися під ними.
  Природа не тільки не потрібує нашої присутності, вона не бажає, щоб ми там були. І ось уже декілька десятиліть вона має на це законне право на площі 162,5 квадратного кілометра. Національний парк «Саксонська Швейцарія» (93,5 квадратних кілометри) створено 1990-го року, а 2000-го — сусідній Національний парк «Богемська Швейцарія» (79 квадратних кілометри). Решта території Ельбських пісковикових гір, яка охоплює загалом близько 700 квадратних кілометрів — тобто понад 500 квадратних кілометрів — обабіч німецько-чеського кордону та вздовж берегів Ельби, є природним заповідником або ландшафтною природоохоронною зоною з менш суворими обмеженнями для відвідувачів і місцевих мешканців.

Батьківщина пахне пісковиком і мохом

Я — представниця покоління національного парку. Відколи себе пам'ятаю й ходжу в піші походи, частина Ельбських пісковикових гір була національним парком. Тут розташовані велична формація Бастай із 200-річним висотним мостом, монументальні скелі Шрамштайн зі стежкою, що веде на хребет, круті прірви — ні, не прірви, а «Schlüchte», тобто ущелини — так тут називають вузькі скелясті заглибини, глибоко врізані в камінь, деякі з яких завширшки з пішохідну стежку. У цих ущелинах панує особливий підвальний мікроклімат, а рослинність змінюється із кожними кількома метрами висоти. Я виросла з усвідомленням того, що ми тут маємо унікальний ландшафт, який заслуговує на захист. Ми регулярно приїздили сюди на вихідні з Дрездена й ходили в піші мандрівки. Коли була студенткою, вчилася тут альпінізму й подолала власний страх висоти. Нині щомісяця приїжджаю до національного парку на кілька днів як помічниця природоохоронців: ми контролюємо стан стежок, вказівників і лісу, спостерігаємо за тваринами, інформуємо відвідувачів про правила поведінки на стежках, необхідність тримати собак на повідку, заборону куріння й розведення вогню, перевіряємо скельні печери. Та найчастіше консультуємо мандрівників щодо цікавих і безпечних маршрутів і розповідаємо їм про красу ландшафтів та об’єкти, що перебувають під охороною.

На мою думку, добре, що не вся територія є суворою заповідною зоною, що тут залишили простір, де людина може наблизитися до природи. Адже, звісно, я теж хочу мати змогу бувати тут і рекомендую всім знайомим відвідування цих невеликих і легкодоступних, але надзвичайно стрімких і суворих гір. Коли думаю про батьківщину — слово, яке надто часто спотворюють праві популісти, — то завжди передусім відчуваю запах вогкого, порослого мохом пісковика.

Я, безперечно, поділяю ці відчуття з тими, хто останніми роками все частіше критикує національний парк. Із тими, хто подає судові позови проти його створення три десятиліття тому чи виходить на акції протесту проти перекриття стежок в основній частині парку. Особливе обурення викликає обмеження доступу до одного з транскордонних шляхів до Чеської Республіки та прикордонного маршруту через основну зону. Цікаво, що таку критику можна почути від місцевих туристів з німецького боку, які пояснюють своє невдоволення тим, що вони буцімто завжди мандрували тут раніше — тобто ще за часів НДР — і що це нікому не шкодило.

При цьому вони воліють не згадувати, що єдиною причиною, з якої сапсани знову почали гніздуватися на пісковикових скелях, стало їхнє повернення в дику природу та запроваджений у 1990-х роках режим охорони після зникнення виду на території НДР внаслідок застосування агрохімікатів. І також воліють не пам'ятати, що тут завжди був державний кордон — за винятком періоду анексії Судетської області нацистською Німеччиною — й офіційно його не можна було перетинати так вільно, як сьогодні. А нині це можливо, хоч і за однієї умови: за межами найсуворішої природоохоронної зони.

 
Проте нині одна з регіональних громадських ініціатив веде кампанію за скасування статусу національного парку. Натомість пропонують створити в регіоні природний парк, який не охоронятиме природу та властиві їй процеси, а поставить природу на службу людині, зберігаючи й посилюючи такі форми її експлуатації, як сільське господарство, туризм та традиційні види спорту.

Учасники ініціативи принципово виступають проти охорони природи: «Оскільки людина є частиною природи, вона не може ні загрожувати їй, ні знищувати її. Але так само вона не може про неї дбати, зберігати її чи захищати. Загроза, знищення, турбота, збереження і захист — це винятково категорії культури. Природі байдуже, що ми робимо, їй притаманні зміни», — так звучать дві з ​​​​«95 тез» Рольфа Бема, представника цієї громадської ініціативи, місцевого політика, який уже багато десятиліть укладає найдетальніші й найретельніші туристичні мапи Саксонсько-Богемської Швейцарії. І далі: «Люди мандрують тут століттями, їх не більшає й не меншає, і всі ці покоління не знищили природу».

Утім, останнє не відповідає дійсності: кількість відвідувачів щороку зростає. Особливо сприяють цьому романтичні дописи в соціальних мережах — зі сходами сонця чи містичними клубами туману поміж скелястими рифами, — які приваблюють сюди дедалі більше людей.
 

Будівництво, туризм та протипожежний захист

Туризм — основна економічна опора регіону. За даними туристичної асоціації, щороку з-поміж загалом восьми мільйонів гостей Саксонської Швейцарії національний парк відвідують близько 3,5 мільйона, тобто майже половина. У Богемській Швейцарії кількість відвідувачів наближається до мільйона. Тож громади, що межують із заповідною територією національного парку, як-от Гонштайн і Ломен, прагнуть вивільнити більше земельних ділянок під нові інвестиції, насамперед будівництво пансіонатів чи створення туристичних цікавинок, таких, як запланований підвісний міст через долину Поленцталь. Національний парк стоїть на заваді цим намірам. Однак, якщо його розформують, цим муніципалітетам, імовірно, доведеться збільшити власні витрати, адже припиниться федеральне фінансування, зокрема на догляд за стежками та інфраструктуру. Не кажучи вже про втрату привабливого й престижного статусу «національний парк».

Туризм у Ельбських пісковикових горах і справді має понад 250-річну історію. Від початку ХХ століття особливого значення тут набуло скелелазіння — як для чоловіків, так і для жінок: моя прабабуся разом із друзями й подругами-скелелазами ще сто років тому підкорювала тут пісковикові вершини — у спідницях до щиколоток, шкіряних напівчеревиках і зі страхувальними мотузками, зав’язаними вузлами. У жовтні 2024 року саксонський альпінізм із його характерними правилами та обмеженнями, пов’язаними з особливостями гірської породи (зокрема, забороною на використання магнезії та на забивання металевих клинів), був визнаний елементом нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. До цього типово саксонського стилю скелелазіння також належить так званий «Boofen» (Бофен) — ночівля просто неба під мальовничими скельними виступами, що захищають від дощу та снігу.

Йдучи на поступки цим традиціям, у національному парку «Саксонська Швейцарія» запровадили унікальні в міжнародному масштабі спеціальні правила: поза сезоном гніздування та за межами основної охоронної зони бофен дозволений у спеціально визначених місцях. Умова: жодного відкритого вогню, як і в будь-якому лісі. Крім того, передбачено спеціальні скелелазні маршрути, й альпіністські організації мають право розчищати ці маршрути від заростів.

Лісове господарство також має тут давню традицію — щоправда свого часу, у 1920-х роках, через поширення хвойних монокультур у лісах Саксонської та Чеської Швейцарії стався масовий напад метелика-вусача, що призвів до значних втрат. Висаджені згодом ялини не витримали літніх посух після 2018 року, і цією слабкістю скористався короїд. Відтоді ліс ослаб, став ламким, перетворившись на «поля мікадо» з мертвої деревини. Відвідувачі нарікають на похмурий вигляд лісу, а місцеві мешканці побоюються, що цей сухостій може стати паливом для лісових пожеж, таких як драматична лісова пожежа влітку 2022 року.

Проте саме пересохлий ґрунт і хмиз живлять пожежі. Мертві ялинові стовбури, які досі стоять або лежать обвуглені на згарищах, насправді можуть слугувати резервуарами вологи, що уповільнюють поширення вогню. І ще важливіше: лісові пожежі майже ніколи не виникають природним шляхом, їх завжди спричиняє людина — через навмисний підпал чи через необережне поводження з вогнем, будь то заборонене багаття, феєрверки чи недопалки.

Утім, громадська ініціатива звинувачує саме національний парк у створенні потенційної небезпеки. На парк чиниться потужний тиск, і він змушений постійно виправдовуватися. Суперечка щодо його природоохоронного статусу розколює не лише громади, а й родини. Цим конфліктом активно користуються групи політичних радикалів.
 

Зловживання страхом і критикою

Спекотного літнього дня на березі прохолодної гірської річки на території національного парку триває щорічне вуличне свято. Тисячі людей прогулюються між короткими мандрівками до найближчих оглядових майданчиків і музичними виступами в долині. Майже всі ресторани, розташовані в історичних млинах, пропонують культурну програму та щедре частування. Тим часом служба охорони громадського порядку штрафує порушників правил паркування. Рейнджери національного парку витягають з життєдайної річкової води людей з дітьми та собаками — купання тут заборонене. Річ у тім, що пташки-пронурки, які гніздяться біля води, мають тут пріоритет, а люди, купаючись, заважають їм шукати їжу та полювати на здобич під річковим камінням.

Згодом люди збираються в одному з пабів у долині й висловлюють своє невдоволення через зіпсовану літню забаву. За пивом і сосисками сходяться жилаві альпіністи у функціональному спорядженні та кремезні чоловіки у бейсболках з імперським орлом чи футболках від Thor Steinar, бренду, популярного у правоекстремістських колах. Розмова швидко переходить від обурення забороною купання в заповідній річці на «режим обмежень» національного парку, який порівнюють із суворими державними карантинними заходами під час пандемії коронавірусу п'ять років тому, та до звинувачень у спробах «насильницької ідеологізації» з боку буцімто нелегітимної німецької держави... Словом, а звідти вже й до конспірологічних теорій недалеко.

І це реальна загроза, як і скрізь у поляризованій сільській місцевості: радикалізовані наративи та угрупування, які хочуть зруйнувати весь чинний суспільний лад, маніпулюють та підміняють важливий демократичний процес — пошук балансу між реальними, актуальними інтересами місцевого населення та пріоритетними тут цілями охорони природи.
   

Політичний стрес-тест

У Чеській Республіці не настільки чисельна адміністрація національного парку «Чеська Швейцарія» та їхні колеги в інших національних парках Шумава, Крконоше і долина річки Тая вже стикнулися з політичними викликами. У квітні 2025 року ліберально-консервативна правляча партія ODS запропонувала внести зміни до Закону про національні парки. Відповідно до них національні парки повинні — поряд із природоохоронними завданнями — насамперед служити розвитку місцевих громад. Передбачається також, що громади знову отримають право блокувати рішення рад національних парків. Увесь національний парк має бути доступним для пожежної техніки у разі пожежі. А сухостій, або так званий «мертвий ліс», більше не повинен розглядатися як функціональна екосистема. У заповідних зонах планують також дозволити лісозаготівлю. Природоохоронна організація Hnutí Duha збирає підписи під петицією проти цієї законодавчої ініціативи. І на підтримку створення нових національних парків.

Сама ідея національного парку втрачає популярність. Дедалі частіше люди хочуть дозволити собі охорону природи лише там, де вона нікого не турбує, нікому не заважає й не примушує йти на жодні поступки. Вимоги відмовитися від чогось — чи то від піших прогулянок, чи то від інвестицій у певні місцевості, перельотів чи поїздок автомобілем — зустрічають усе радикальніше неприйняття. Попри те, що в періоди соціальної напруги зростає туга за природою, простір, який ми готові їй залишити, здається, навпаки, звужується. У Німеччині лише 0,6 відсотків території мають статус національного парку (без урахування морських акваторій у Північному та Балтійському морях), у Чехії — 1,5 відсотка. То невже ми не можемо дати природі навіть цього мінімуму? Навіть заради уповільнення кліматичних змін? Навіть щоб побачити, як функціонує природа без людського втручання?

Адже це тут можна побачити: найрідкісніші види тварин в національних парках можна знайти саме в найтихіших зонах. Саме там гніздяться й виводять пташенят чорні лелеки та пугачі, там блукають вовки з Польщі й ховаються полохливі саламандри. На скельних плитах і досі ростуть килими вересу та моху найрізноманітніших кольорів. У підліску повзають масивні блискучі жуки, а в повалених деревах невтомно працюють незліченні комахи, перетворюючи деревину на поживні речовини для майбутнього лісу. І яким би непевним не здавалося нам його майбутнє — ліс просто продовжує рости.
   

червень 2025