Дача як світовий феномен   Sommarstuga, dača, vikendica

Дачництво – це міжнародний феномен. Різноманітні типи заміських будинків для відпочинку можна побачити як у країнах Західної Європи та Північної Америки, так і в колишніх соціалістичних республіках. Проте в кожній з країн існують свої історичні й соціально-економічні особливості.

Чехи й чешки самі себе називають народом дачників. І навіть попри те, що ще задовго до початку демократичної Оксамитової революції, що почалася в листопаді 1989 року, до них потрапляли спеціалізовані іноземні журнали з прикладами літніх будиночків з різних куточків світу, проте ще й досі чеський народ вбачає в дачництві свою унікальність. До певної міри так і є. Кожна з країн, де існує феноменом будиночків на вихідні чи на час відпустки, має свої регіональні особливості. Різноманітні типи літніх будинків для відпочинку можна побачити як у країнах Західної Європи та Північної Америки, так і в колишніх соціалістичних республіках. Унікальність Чехії полягає в тому, що дачі найбільше будувалися в гірських регіонах, де раніше проживали німці аж до їх виселення після Другої світової війни. Чехи та чешки також вирізняються своїм особливим ставленням до рекреаційних будиночків, доволі часто вважаючи їх другим домом.

Шведська зоммарстуга, норвезька хітте, російська дача, північноамериканські котеджі, югославська вікендіца й чеська халупа багато в чому відрізняються, проте в одному вони схожі – це будиночки, що використовуються для проводження вільного часу одному на самоті або в колі сім’ї чи друзів. На думку дослідниці Академії наук Чехії Петри Шиндлер-Вістен, авторки публікації «Про дачі й людей», що базується на усному опитуванні респондентів, як на сам спосіб, як в окремих країнах виникали рекреаційні будиночки, так і на їх кінцевий архітектонічний вигляд, використання і призначення мали в ХХ столітті суттєвий вплив специфічні місцеві умови, а також соціальні, економічні та географічні обставини.

Головне чеське правило: хата – це не халупа

У Чехії кожна людина знає, що таке поїхати на хату чи провести літо на халупі. Чеські демографічні й соціологічні дослідження свідчать, що на сьогодні найчастіше купують чи модернізують халупи тридцяти-сорокарічні люди з дітьми, щоб до того часу, як діти виростуть, їм було де проводити вільний час. Після цього деякі з них починають халупу чи принаймні її частину здавати в оренду. Перед виходом на пенсію чехи та чешки доволі часто переїздять туди жити на постійно, звичайно ж, якщо в селі є хоча б мінімальна інфраструктура. Зараз стає все більше тих, хто живе в халупі й у свої продуктивні дорослі роки, оскільки в Чехії загалом бракує пропозицій доступного житла.

Між хатою і халупою є одна принципова різниця. Чеські халупи – це зазвичай типові сільські хати, які початково будувалися для постійного проживання сім’ї (відповідно, цьому відповідають і розміри нерухомості), тоді як хати – це найчастіше одноповерхові маленькі будиночки з облаштованим спальним місцем на горищі, розташовані за межами села в окремих колоніях чи дачних кооперативах, і призначаються вони виключно для відпочинку. Шиндлер-Вістен наголошує, що хати – це феномен, тісно прив’язаний до літнього сезону відпусток і канікул, хати поширені по всій території країни, зокрема в долинах річок, біля ставків чи водосховищ, а на Моравії чи в Силезії також і в деяких гірських регіонах. Халупи ж концентруються насамперед в регіоні Центральної Богемії та в гірських регіонах, де з цією метою використовуються будинки, що залишилися після виселення німецького населення після Другої світової війни. На халупу могли переробити не лише романтичний зруб, а й кузню, млин, тік, пилораму, будинок лісника чи рибалки.

Першими дачниками й дачницями на межі ХІХ-ХХ ст. були заможні люди з тогочасної суспільної еліти, що будували собі за містом літні резиденції. Цю думку підтверджує і дослідження Гани Лібрової ще з 1980-х років: особливо на початку формування цього руху власниками халуп були люди з «найвищим рівнем професійної освіти, люди з високим престижем. Часто це були архітектори й митці, актори, співаки й лікарі». Проте поступово хати й халупи стали в Чехословаччині доступні й широким масам населення. Стихійне будівництво хат і хаток припадає на 1960-і роки, з чим було пов’язано й питання законодавчої регуляції їх появи. Золотий вік тривав упродовж всього періоду комуністичної нормалізації (1968-1989 рр.), коли спостерігався значний попит на дефіцитні рекреаційні об’єкти нерухомості. Особливо підтримувалося халупництво, яке несло з собою нове життя і розвиток в села, де після виселення попередніх власників було багато пусток. У період 1970-1991 років кількість рекреаційних об’єктів у Чехословаччині зросла удвічі.

У вищезгаданому дослідженні Шиндлер-Вістен деякі власники*ці халуп залюбки розповідають, як вони власноруч відремонтували й обставили свою халупу, що часто буває пов’язано зі зміною їх соціальної ролі. На кожні вихідні вони перетворювалися в будівельників, лакувальників, покрівельників, сантехніків і садівників. Вони доводили самі собі, що здатні зробити будь-що, і отримували від цього велике задоволення. І сьогодні складно обійтися без ремісничого хисту та вмілих рук, оскільки послуги майстрів доволі дорогі й чекати на виклик потрібно довго.

Потреба втекти з міста

Шиндлер-Вістен порівнює мотивацію мати халупу до Оксамитової революції й нині особливо нічого не змінилося: це потреба на якийсь час втекти з міста й побути на природі, відпочинок з дітьми, відпочинок від складної роботи, релакс. Зникла лиш потреба в самореалізації. І зараз на чеському ринку з нерухомістю є великий попит на хати й халупи. Часом він падає, наприклад, під впливом енергетичної кризи, іншим разом зростає шаленими темпами. Наприклад, під час пандемії коронавірусу.

Якщо раніше рекреаційну хату чи халупу могли мати у власності різні прошарки населення – як лікарка, так і звичайна робітниця на заводі, а єдиною проблемою в соціалістичній Чехословаччині був дефіцит таких об’єктів, то сьогодні мати «другий дім» можуть собі дозволити далеко не всі, а соціальна селекція позначається і на вартості такої будівлі – хтось є гордим власником простої дерев’яної хатки, а інший – величезної вілли, можливо, навіть закордоном. «Поступово стирається різниця між постійним і другим домом. Сьогоднішні дачі обставлені так само, як і міські квартири, життя в спартанських умовах холодних недобудов залишилося пережитком минулого. Маючи мобільне покриття і швидкісний інтернет сьогодні вже можна без проблем працювати і на дачі, чим дехто і користується, проводячи там набагато більше часу, ніж раніше», – пише дослідниця.

Зоммарстуга, хітте та інші зруби

Cкандинавські країни очолюють список країн за кількістю будинків для відпочинку, за ними ідуть Франція та Іспанія. Як пише Шиндлер-Вістен, найбільше поширені дачі в Швеції, де кожна четверта родина має у власності будинок, де постійно не проживає. У Норвегії таких сімей близько 17%. «До того ж, згідно зі статистичними даними, кількість таких об’єктів зростає, наприклад, у Фінляндії в 1970-х роках було близько 200 тисяч дач, у 2005 році – 474 тисяч, а в 2013 році – майже 500 тисяч дач», – додає Ольґа Ганнонен у публікації «Second Home Tourism in Finland». На її думку, популярний політичний тренд зараз у Фінляндії – це перемішування міського й сільського способів життя. Замість того, щоб розглядати їх окремо як дві полярно відмінні величини, рекомендується дивитися на них як на щось взаємопов’язане й шукати нові шляхи, як, наприклад, перенести зелене сільське середовища в міста, а міські послуги й можливості – у сільські громади.

Наприкінці ХІХ століття багаті торговці зі Швеції почали будувати розкішні літні вілли, куди можна було втекти з гамірного міста й відпочити. Так само, як і в Чехії, з початком ХХ століття починає їздити на рекреації і середній клас, який стає все чисельнішим. Найбільший розмах припадає на 1960-1980 роки, що найчастіше пов’язують зі зростанням рівня життя, урбанізацією, збільшенням годин вільного часу й покращенням транспортного сполучення. Шведи й шведки використовують три типи рекреаційних об’єктів: хатки зовсім поряд з містом, куди регулярно їздять на вихідні й увечері після роботи (щось схоже на наші присадибні ділянки чи городи) й які можна було перемістити на інше місце (проте більшість від цього відмовилася); зруби, що знаходяться за сотні кілометрів від основного місця проживання й використовуються лише кілька разів на рік; заможніші шведи ж купують собі відпочинкові будинки в регіонах з теплішим кліматом (найчастіше це Середземномор’я).

Інґрід Перссон досліджувала шведські реклами й оголошення на рекреаційні об’єкти. Починаючи з 1960-х років, в оголошеннях повторюється один і той самий наратив: історія про свободу вибору й сучасне життя, історія про кілька домівок, хороше життя і сімейну співдружність. Можна стверджувати, що ці історії тісно пов’язані з ключовими цінностями гасла «Будинок для народу» – основоположного принципу шведської соціальної держави.

Спільною рисою для чеських і шведських других домівок є те, що вони поступово з будинків, де проводять вихідні, стають основним місцем проживання. «У Швеції це один з проявів розширення функціональної міської зони в «міське село». У центрі Стокгольма зростають видатки на проживання в приватних будинках. Тому представники нижчого й середнього класу радше обирають купівлю заміського будиночку вихідного дня, що знаходиться за 30 кілометрів від центру. Звичайно ж, нижча вартість такої нерухомості означає й нижчі стандарти життя й певний брак інфраструктури, але для сімей з дітьми, які хочуть бути ближче до природи, це ідеальне рішення», – описує Шиндлер-Вістен ситуацію, яка доволі типова й для Чехії.

Вікендіца біля моря і в місті

У другій половині ХХ століття в колишній Югославії, так само як і в Чехії, місцеве населення рятувало будівлі, які б інакше занепадали й розвалювалися. «Щоб мати, де відпочивати, люди купували собі закинуті й занедбані будинки в містах, наприклад, у Ровіні, де після виселення місцевого населення під час Другої світової війни й пізнішої еміграції значної частини італійського населення ще навіть у 1960-х роках старий центр залишався майже безлюдним. Інша схожість з Чехією, окрім збереження покинутих і занедбаних будинків, полягала в бажанні принаймні в сезонні місяці принести пожвавлення в закинуті села чи маленькі міста», – наголошує Шиндлер-Вістен.

Під словом вікендіца розумілися як однокімнатні хатки без електрики, так і розкішні вілли зі всіма зручностями. Різноманітні будиночки з’являлися стихійно й настільки активно, що це навіть призводило до появи нових законів чи міських указів. Тоді як у Чехії нові дачі та дачні колонії найчастіше виростали посеред дикої природи, наприклад, у долинах річок Сазава чи Бероунка, у випадку Югославії несанкціонована забудова процвітала в регіоні Адріатичного узбережжя. В обох країнах стихійну забудову обумовила ситуація, коли загалом було дуже складно придбати будиночок для відпочинку. Тож якщо ви не успадкували придатну для цього нерухомість, доводилося випитувати, їздити на пошуки, заводити нові корисні знайомства й тому подібне, оскільки попит на літнє житло був надзвичайно високий.

Отримані будинки зазвичай ремонтували власними силами, меблі найчастіше привозили старі з міської квартири, які б інакше просто викинули. На Балканах виходило безліч журналів про дачне життя чи про те, як щось зробити власними руками, – у Чехії таким аналогом було видання «Chalupář» («Дачник»). Дачі в різних регіонах сильно різнилися між собою, що ще більше підкреслювало економічну нерівність. «Найбільше об’єктів було в Хорватії вздовж узбережжя, де багато будувалося нової нерухомості, люди там проводили багато часу в літні місяці й хотіли більшого комфорту. Міста ж всередині країни використовувалися здебільшого для відпочинку у вихідні дні, тож і будиночки були скромнішими», – пояснює Карін Тейлор у своєму тексті під назвою «My own Vikendica».

Дослідниця також згадує, що в ті роки, коли робочий клас поступово звикав до регулярних відпусток у рамках системи соціального туризму, все більше людей прагнуло проводити свій вільний час поза колективом. А тим, хто проводив відпустку в готелях або орендованих квартирах, хотілося відпочинку без зобов’язань і відчуття більшої приватності. У кого був будиночок для відпочинку, тому жилося добре. Зміцнення сімейних і дружніх відносин, збереження фінансового капіталу, місце для відпочинку, куди можна втекти за спокоєм і, наприклад, свободою. У Югославії можна знайти й інші паралелі з соціалістичною Чехословаччиною: наприклад, у 1980-х роках там також почав падати інтерес до купівлі рекреаційних об’єктів (у Чехії це відбулося на початку 1990-х).

Драматичні події 90-х років змінили не лише вигляд самої Югославії, а й, окрім усього іншого, спосіб, у який люди проводять свій вільний час, відповідно змінилися і їх другі домівки. Останнім часом багато літніх будиночків у Хорватії купує іноземна клієнтела, зокрема, і з Чеської Республіки.

Дача як з романів і для прогодування сім’ї

У Радянському Союзі, а згодом і в Російській Федерації була традиція, що заможніші сім’ї мали помістя в селі. Однак про класичну дачу ми прочитаємо і в творах грузинської письменниці Ніно Гаратішвілі, тому щонайменше в європейській частині пострадянських республік ми цей феномен теж зустрінемо. У росіян є також інший тип дачі, городно-садова, яка використовується здебільшого для вирощування фруктів і овочів аналогічно до чеських хаток в садово-городних колоніях.

Тренд класичної дачі почав поширюватися в 1930-х роках, коли дачі використовувалися як місця відпочинку для сталінської номенклатури та представників середнього класу. «Після Другої світової війни дачний рух набирав обертів, при цьому охочі мати дачу мали вступити в так званий дачний кооператив. Аналогічно до ситуації в Чехії, і в Росії дачництво набуло популярності після розширення системи громадського транспорту (спершу залізничного, згодом автобусного й насамкінець автомобільного), а також після оголошення у 1967 році суботи вихідним днем», – пише Бернард Гопп у публікації «Ми їдемо на дачу» (Hinaus zur Datscha). Розміри дачі й городу суворо регулювалися. Окрім цього, не можна було там проживати постійно.

Стівен Лоуелл називає дачу містком між селом і містом. «Дача в певному сенсі подолала фундаментальний просторовий розрив сучасної цивілізації між містом і селом, та ще й у суспільстві, де відносини між містом і селом були надзвичайно поляризованими», – пояснює він у книзі «Dachas in Postwar Russia». Однак дача з її індивідуалістичною концепцією протирічила ідеї соціалістичного колективізму. «Спочатку дача сприймалася як доказ на підтвердження зростання рівня життя широких мас, але як тільки вона почала демонструвати потенційні «буржуазно-власницькі інстинкти», цей рух почали обмежувати. Натомість почалося просування негативного стереотипу дачі та карикатур на неї, де дача була еталоном несмаку, а її власники – підозрілими людьми. Ситуація покращилося в 1970-х роках, коли в суспільному дискурсі закріпився феномен дачі як стилю життя значної частини міського населення», – уточнює Лоуелл.

Стати власником дачі було зовсім непросто: окрім законодавчих перешкод, велику роль відігравав також дефіцит будівельних матеріалів та відсутність можливості найняти будівельну компанію. Для двох поколінь радянських чоловіків будівництво дачі власними руками було важливим моментом самореалізації. Міські квартири стали місцем для «виживання», тоді як дача давала змогу жити в товаристві, у спільноті. У містах сусіди були не особливо потрібні, а в контексті заміських будиночків вони ставали ледь на братами, що також нагадує ситуацію в соціалістичній Чехословаччині, де власники хат і халуп теж разом відзначали свята, проводили спільні заходи та вечори.

Російська дача в дечому нагадує чеський феномен заміських городів. Берт Гопп уточнює, що головною мотивацією для росіян мати дачу був дефіцит окремих категорій продуктів харчування, тому на дачі переважно вирощували овочі та фрукти для своєї сім’ї. Другий головний мотив був подібний до того, що ми бачили в Чехословаччині – це можливість рекреації та активного відпочинку на природі, і не в останню чергу – покращення якості життя і житлових умов. Російська дача була одночасно місцем важкої роботи й ковтком свіжого повітря. Вона сприймалася ніби якась інша планета, де можна жити зовсім іншим життям.

Садові будиночки в НДР

Шиндлер-Вістен також вказує на схожість зі східнонімецькими садовими будиночками, яких раніше було особливо багато навколо Берліна і в Лужиці. «Власник садового будиночка мав обов’язково бути членом Асоціації садівників – організації, що налічувала понад 1,5 мільйона членів. До асоціації вступали з суто прагматичних міркувань. Якщо громадянин Німеччини вирішував мати садовий будиночок, він повинен був вступити до асоціації, щоб отримати його в оренду», – пише Ізольда Дітріх у публікації під назвою «Hammer, Zirkel, Gartenzaun». І тут соціальні відмінності між садівниками стиралися, а життя громади було дуже дружнім.
Менші діти, як правило, проводили час з батьками на дачах, тоді як старші залишалися в міських квартирах без нагляду. Окремої уваги заслуговує ситуація жінок: окрім того, що вони працювали й піклувалися про домашній побут, у вихідні на їхні плечі падала ще й робота на городі та в саду й переробка врожаю. Домашні кетчупи, джеми та варення – так виглядали вихідні дні жінок у більшості соціалістичних країн. І тут причиною був дефіцит якісних фруктів на ринку.

Інші види рекреацій: від кемпінгових автомобілів до гаражів

У Європі ми, однак, знайдемо й країни, де дачі не мають такої популярності, а в рейтингу рекреаційних будиночків вони знаходяться аж під Чеською Республікою. Мова йде, наприклад, про Голландію, Ірландію чи Західну Німеччину.

В Австрії натомість набув популярності інший тренд. Вже наприкінці Другої світової війни власники сільськогосподарських угідь здавали в оренду міському населенню побудовані на своїй території будиночки. Пізніше вони перетворилися на гірські колиби й пансіони. Пропозиція таких послуг у Австрії дуже широка, тому тренд мати власний відпочинковий будинок тут ніколи не прижився.

А в Голландії, наприклад, більше поширено подорожувати в житлових трейлерах. Після падіння залізної завіси голландці й голландки почали приїздити й до Чехії, вони навіть відкрили й досі тримають кілька автокемпів на півночі країни. До сьогодні жителі країн Бенілюксу частіше володіють караваном, ніж відпочинковим будинком. Окрім цього, у країні, яка вся проткана водними каналами, стала популярною ідея мати свій гаусбот, на якому ще й можна жити упродовж цілого року.

Подорожувати в житлових трейлерах полюбляють також у Канаді – такий відпочинок популярний не лише серед туристів, а й у місцевого населення. Туалети, доступ до питної води, великі парковки та столики для пікніків – інфраструктура для такого типу подорожей є у всіх провінціях, спеціальні мобільні додатки порадять, як дістатися до кожного пункту призначення, а в усіх магазинах і на всіх заправках ви купите одну й ту ж марку похідного газового балона. «Раніше це робив справді кожен канадець і канадка. На початку літа ми з сім’єю сідали в машину, причіплювали менший будинок на колесах і вирушали в подорож на тисячі кілометрів. Наступного літа знову. Ті, хто не любив подорожувати, знімали будиночок або хатинку на березі озера. Вони були на природі так само, як і ми, тільки в одному місці», – розповідає мені Петсі Клайн з канадської провінції Манітоба, сміючись, що насправді канадці всюди на природі.

На Мальті на відпочинкові будинки перебудовують колишні портові гаражі. На жаль, їхня кількість не відображається у статистиці, яка порівнює наявність другого будинку в жителів різних країнах. Гараж на паперах залишається гаражем. «На острові, який можна об'їхати на машині чи автобусі за півгодини, здається досить абсурдним їхати в будинок для відпочинку, що знаходиться в колишньому гаражі в порту. Та попри все зараз це великий тренд, який додатково підкріплюється невпинним будівництвом нових багатоквартирних будинків для туристів. Місцевим жителям відтак залишаються лише їхні гаражі в порту», – розповідає мені Мартін Галеа Де Джованні, який мешкає у Валлетті.

Хоча феномен другого дому може набувати різних форм (це можуть бути навіть апартаменти в багатоквартирному будинку чи літня вілла на березі моря), очевидно, що в більшості європейських країн, незважаючи на залізну завісу, ця тенденція формувалася на подібному підґрунті. І поки що не схоже, що вона відмирає.

серпень 2025