Найбільш російське місто ЄС  Два світи біля річки

Нарва, третє за розміром місто Естонії, через переважно російськомовне населення довгий час перебувала в культурній та ментальній ізоляції. Відокремлену від Росії лише вузькою однойменною річкою, Нарву постійно згадують як імовірну першу ціль російської агресії на території НАТО. Політичні й безпекові міркування змушують естонську державу докладати дедалі більше зусиль для інтеграції російськомовної меншини, і часто ці зусилля свідчать про глибоку недовіру. У самій Нарві, однак, молоде покоління сьогодні впевнено відстоює свою ідентичність і свободу. Ми поспілкувалися з деякими учасниками цих змін.

Цього липневого пообіддя в Таллінні ллє дощ, але для Світлани Іванової важливим є лише те, що відбувається безпосередньо з нею. Стоячи на сцені разом із 31 тисячею співаків і співачок вона долучає свій голос до потужного хору на Laulupidu. Цей естонський пісенний фестиваль — більше ніж просто концерт, це — символ національної ідентичності, а також жива пам'ять про Співочу революцію, коли естонці й естонки кинули виклик радянській окупації.

Для 41-річної хористки з Нарви цей день — 5 липня 2025 року — став особистим поворотним моментом. Уперше дорослий російськомовний хор із прикордонного міста виступав на цій знаковій сцені. «Я почувалася собою, — каже Іванова. — Не росіянкою з Естонії. Не «російськомовною естонкою». Просто собою — вільною, глибоко щасливою і, нарешті, частиною спільноти». Такий досвід у Нарві аж ніяк не є звичним. Рідне місто Світлани Іванової, третє за величиною в Естонії, розташоване на крайній межі Європейського Союзу — лише вузька річка Нарва відділяє його від російського Івангорода. Нарва — це, мабуть, найбільше «російське» місто Естонії: майже всі мешканці й мешканки розмовляють російською як першою мовою, близько третини мають російські паспорти.

Нарва, свого часу важливий промисловий центр, так до кінця й не оговталася від економічного колапсу після розпаду Радянського Союзу. Рівень безробіття тут сягає майже 10,5 відсотків, що значно вище за середній у країні. Нарву й досі вважають «своєрідним місцем» — мовно, культурно та ментально відірваним від решти країни, де національні події, як-от естонський пісенний фестиваль, довгий час практично не знаходили жодного відгуку.

Маленькі великі зміни

Зближення естономовного та російськомовного населення — одне з найделікатніших завдань пострадянської доби, і після повномасштабного російського вторгнення в Україну 2022 року воно стало ще нагальнішим. Через своє прикордонне розташування та демографічну структуру Нарва вважається геополітичним осередком напруги. Побоювання, що Москва може впливати на російськомовне населення за допомогою цілеспрямованої пропаганди, цілком реальні. Війна та політика щодо російської меншини в Естонії не тільки посилили напруженість між естонцями й росіянами, а й розкололи деякі наврські родини.

На цьому тлі виступ хору Іванової на естонському пісенному фестивалі набуває символічного значення — стриманий, але виразний знак змін, саме в той час, коли Нарва як ніколи перебуває в центрі геополітичної уваги.

«Маленькі, але вагомі зміни», — так оцінює ситуацію Мартін Тікк. 28-річний чоловік переїхав із Тарту до Нарви на початку 2021-го, після здобуття ступеня бакалавра з природного туризму, — з цікавості й жаги до пригод. «Нарва — це місто, куди зазвичай ніхто не їде», — сміється він. Те, що він там побачив, його шокувало: молодь майже не знала естонської, натомість повсюдно панувала російська пропаганда. Тому він на волонтерських засадах заснував молодіжний мовний клуб, аби знайомити молодих людей з естонською мовою. Згодом залишився і став одним із важливих рушіїв змін. Коли у 2023 році в Нарві відкрилася перша державна естономовна гімназія, Тікк почав там викладати танці й координувати проєкти спільноти. Його завдання — налагоджувати зв’язки між учнівською молоддю та регіональними театрами, танцювальними гуртами й громадськими ініціативами.
  Деякі зміни вже можна побачити: таксисти дедалі частіше розуміють естонську мову, вона стала помітнішою на вулицях. Оновлюються громадські простори, пожвавлюється культурне та суспільне життя. Молоді російськомовні мешканці та мешканки Нарви танцюють в естонських народних ансамблях, грають у театрах, навчаються в Нарвському коледжі Тартуського університету, вступають до лав волонтерської оборонної організації Kaitseliit. Вони формують покоління, яке переосмислює, що означає бути нарвським естонцем чи нарвською естонкою. Для багатьох — навіть тих, чиї батьки або бабусі й дідусі підтримують Путіна — це не питання відмови від мови чи російських коренів. Це питання діалогу й різноманіття. «Цьогоріч у День незалежності на моїй вулиці майже на кожному будинку висів естонський прапор. П'ять років тому не було жодного», — розповідає Тікк. Держава теж демонструє свою позицію. З огляду на загрозу з боку Росії, в березні 2025 року уряд оголосив про будівництво військової бази для зміцнення східного кордону. «Розміщення солдатів безпосередньо на кордоні є сигналом безпеки, але це також те, чим ми зобов'язані Нарві», — заявив у квітні місцевим ЗМІ генерал-майор Вахур Карус із штабу естонських збройних сил. «[Збройні сили] досі були тут малопомітними».

І не тільки у військовому, а й у культурному плані Нарва все більше привертає до себе увагу: наприкінці червня 2025 року тут вперше відбулися Global Estonian Culture Days — Глобальні дні естонської культури — ще один чіткий сигнал, що це місто належить Естонії.

Проте зміни в Нарві відбуваються не лише з ініціативи влади. Виступ Іванової на Laulupidu з її хором «Тандем», заснованим у 2018 році, — це частина дедалі розгалуженішої «культурної інфраструктури», — пояснює Анна Фарафонова, директорка «Естонського мовного дому», центру інтеграції, створеного після анексії Росією українського півострова Крим у 2014 році. «Хоч через війну діалог із російськомовними громадами став нагальнішим, багато змін, які ми бачимо сьогодні, не є безпосередньою реакцією на війну, — підкреслює уродженка Нарви. — Це — результат багаторічних зусиль окремих осіб, які вірять у це місто».

«Питання не в тому, наближається Нарва до Таллінна чи віддаляється від нього, — каже Фарафонова. — А в тому, що місто вживається у свою роль — як жива, значуща частина цієї країни».

Санкт-Петербург ближче

Культурний підприємець Аллан Калдоя виріс поблизу Нарви — як представник невеликої естономовної меншини. Його віддавна зачаровував особливий характер прикордонного міста: історичний та геополітичний статус Нарви, її суперечності. А ще — «крихкість як межа цивілізації», як він це називає.

З естонського берега річки Нарви, лише за кількасот метрів від свого незалежного театру Vaba Lava, який він заснував у 2018 році, Алан Калдоя показує на російський прапор, що майорить над середньовічною фортецею Івангород. Лише за 135 кілометрів від Нарви лежить Санкт-Петербург — тобто ближче, ніж Таллінн.

Ніде складна історія між естонською та російськомовною громадами Естонії не є такою очевидною, як тут. Після радянського «визволення» в 1944 році Нарву, майже повністю зруйновану нацистами, цілеспрямовано русифікували. Більшість естонських мешканців та мешканок вигнали звідси, і значна частина їх загинула в сибірських трудових таборах. До міста привезли свіжі кадри з інших частин Радянського Союзу: Нарва терміново потребувала людей для відбудови, але водночас, за задумом, місцеве населення мало стати меншиною. Таким чином, значну частину естонського минулого міста було знищено.

Коли у 1991 році Естонія відновила свою незалежність, Нарва була де-факто містом із російським обличчям. Для багатьох незалежність означала не визволення, а втрату роботи та ідентичності. Естонське громадянство автоматично отримали лише ті, хто проживав в Естонії до 1940 року; всі інші мали скласти складні мовні іспити. Багато з тих, хто не склав іспити або відмовився від них, залишилися без громадянства.

Сьогодні, більш ніж 30 років по тому, із приблизно 58 000 нарвців і нарвок близько третини мають російське громадянство. Переважна більшість розмовляє вдома російською. Таким чином, місто сильно відрізняється від решти Естонії, де етнічні росіяни становлять близько чверті населення. У всій країні зареєстровано приблизно 83 500 російських громадян і близько 70 000 осіб із «сірим паспортом» , які не мають ані естонського, ані російського громадянства, юридично перебуваючи в підвішеному стані між країнами. Невеликою перевагою для них є безвізовий в'їзд до Росії.
  У дитинстві, незадовго до здобуття незалежності, Алан Калдоя пережив страх перед радянськими танками. Пізніше він став свідком занепаду: підприємства закрилися, зросла злочинність. Глибокий розлом у пострадянській Естонії стався 2007 року, коли в центрі Таллінна демонтували військовий пам'ятник «Бронзовому солдату». Для росіян він символізував перемогу над нацистською Німеччиною, для естонців — початок довгої та болісної окупації. Потім відбулися бурхливі заворушення в Таллінні та хвиля кібератак, імовірно керованих із Кремля, після яких Естонія стала світовим лідером у галузі кібербезпеки.

«Бронзова ніч», як назвали ці події, стала першим сигналом тривоги, пов'язаним із усвідомленням того, що держава, аби забезпечити стабільність, повинна більше дбати про свою російськомовну меншину, особливо в прикордонному місті Нарва. Попри перші кроки, такі як запуск громадської радіостанції російською мовою, Нарва довгий час залишалася містом із радянським обличчям — з порожніми заводами, установами, яким не довіряють, та замороженими владними структурами. У вітальнях, на вулицях і в школах і далі домінувала російська мова і також, як повідомляють очевидці, російська ментальність. Місцева адміністрація була просякнута кумівством і корупцією, а на підприємствах та в установах панувала глибоко вкорінена радянська ментальність, каже Калдоя. І багато хто це підтверджує. За словами Калдої, місту бракувало центру громадянського суспільства — місця для діалогу, творчості та обміну.

Сцена проти недовіри

У Таллінні Калдоя, який вивчав право, а згодом теологію в Тарту, на прикладі створеної ним першої Vaba Lava (українською: «Вільна сцена») показав, як занедбані постіндустріальні простори можуть ставати живими культурними центрами. Але він уболівав за Нарву. Мріяв перетворити 11 000 квадратних метрів території колишнього військового заводу «Балтієц» на театральний осередок із майстернями та фестивалями — фортецю спротиву авторитаризму та водночас відкрите запрошення до участі.

Але Нарва — не Таллінн, тож інвестори відмовлялися. Тоді Калдоя сам придбав будівлю, «знаючи, — як він сам каже, — що одного дня Нарва опиниться в центрі уваги». У 2014-му, коли Росія анексувала Крим, світ раптом зацікавився прикордонним містом: а чи не стане Нарва наступною?

Занепокоєння було небезпідставним — у Нарві можна було знайти багато умов, якими Москва виправдовувала попередні агресії: майже суцільно російськомовне населення з дуже слабкими знаннями державної мови і залежністю від російських медіа. Кремлівська пропаганда подає його як «дискриміноване» й «пригнічене», як свого часу в Криму та на Донбасі. Розташування безпосередньо на російському кордоні та символічне значення «повернення» нібито російського міста з території ЄС і НАТО підживлювали побоювання, що Нарва може стати ціллю російської «операції із захисту або визволення». «Політики раптом схаменулися: „О, треба щось робити для Нарви!“, — згадує Калдоя. — Раніше майже ніхто цим не цікавився».

Уряд здійснив масштабні інвестиції. З'явилася перша державна естономовна гімназія та естонська початкова школа з поглибленим вивченням мови. Запрацював російськомовний громадський телеканал ETV+; обіцяли створити інтеграційні центри.

Завдяки трьом мільйонам євро фінансування, але, як підкреслює Калдоя, без жодної підтримки від місцевої влади, він утілив свій задум. Від 2021 року у новому культурному центрі Vaba Lava Narva діє не лише популярний серед молоді театр із «чорною скринькою» та студійною залою, а й «Дім естонської мови» та кафе. Тут ставлять провокативні п'єси — про ідеологію, ідентичність і свободу.
  Повномасштабне вторгнення Росії в Україну у 2022 році стало ще одним тривожним сигналом для естонського уряду. Раптом інтеграція російськомовного населення визнали питанням національної безпеки. Таллінн відреагував швидко і рішуче: заборонив російські ЗМІ, масові заходи «на підтримку агресії» та демонстрацію «символів окупації», як-от знак Z чи георгіївська стрічка, що в Радянському Союзі вважалася символом перемоги. Під час меморіальних заходів, таких як День Перемоги 9 травня більше не можна використовувати російських прапорів. Зникли з публічного простору і радянські монументи.

Мовна реформа, з якою десятиліттями зволікали, отримала значний поштовх: до 2030 року всі школи повинні перейти на обов'язкове викладання тільки естонською мовою. Дискусії викликала й конституційна поправка, ухвалена в березні 2025 року: вона скасовує право голосу на місцевих виборах для громадян третіх країн — це стосується насамперед власників російських і білоруських паспортів та осіб без громадянства із «сірими паспортами».

Однак у Нарві на такі заходи відреагували неоднозначно. Передусім літні мешканці та мешканки назвали їх непродуманими, обурюючись, що рішення ухвалили без попередніх обговорень і консультацій.

Приклад для наслідування

Альона Кордончук як ніхто інший знає ці лінії розколу. Від 2024 року вона керує естонською початковою школою з поглибленим вивченням мови, яка має на меті полегшити перехід до державної мови, не відмовляючись від російськомовної ідентичності дітей. Її власна біографія відображає розділену ідентичність регіону. Естонську вона вивчила вже під час навчання в університеті — і закохалася в неї. Її батько, колишній тренер з боксу радянської національної збірної, у 1991 році втратив не тільки роботу, а й відчуття приналежності. Так і не отримавши естонського паспорта, він досі живе з «сірим», не говорить естонською і переконаний, що війну розпочала Україна.
  Те, на що Кордончук не може вплинути вдома, вона намагається змінити у школі — прозорістю, діалогом, терпінням. Події серпня 2022 року стали неабияким випробуванням для її позиції: радянський танк Т-34, що десятиліттями стояв на набережній Нарви, прибрали до музею в Таллінні. Влада пояснила це потребою зменшити російський вплив у публічному просторі. Танк мав нагадувати про подвиги Червоної армії при переправі через річку та «визволення» Естонії від німецької окупації. Для багатьох це був пам'ятник, до якого вони приносили вінки. Натомість Кордончук подумала лише: «Нарешті». Для неї він уособлював агресію. Друзі відвернулися від неї, називали зрадницею.

Попри всі перешкоди, вона прагне залишатися прикладом для наслідування: «Людиною, яка любить Нарву, любить Естонію, чия рідна мова не естонська, але яка вільно нею володіє й передає ці знання далі». У школі вона поєднує викладання естонської мови з театральними проєктами, читацькими гуртками та екскурсіями, щоб учні й учениці сприймали мову не як мур, а як міст.

Мистецтво проти розколу

Коли Йоганна Раннула наприкінці 2021 року переїхала до прикордонного міста Нарва, вона усвідомлювала глибокі розбіжності між російськомовним та естономовним населенням. «Розкол був завжди. Але ми сподівалися, що він з часом загоїться. А тоді сталася історія з танком, і ми зрозуміли: відчуження значно глибше, ніж ми думали».

Раннула —дослідниця-урбаністка й кураторка, яка у 2021 році очолила Narva Art Residency (NART). Мистецька резиденція розташована на колишній віллі директора гігантської текстильної фабрики Kreenholm, яка свого часу була одним із найбільших бавовнянопрядильних підприємств Європи.Сьогодні ця історична промислова споруда з цегли — елегантний релікт і символ змін у місті.
  Раннула переїхала до Нарви, бо в столиці їй стало «нудно». Вона дуже цікавилася російською меншиною, і їй здавалося, що в невеличкому містечку можна «досить швидко реалізувати задуми». Та реальність виявилася іншою: культурний шок швидко повернув дівчину з неба на землю. У Таллінні люди замислюються над «культурними цінностями, глобальними речами й вищими цілями в піраміді», натомість у Нарві першочергове питання — «як вижити і звести кінці з кінцями», пояснює Раннула.

«Я естонка, мої батьки естонці. Цю ідентичність я отримала, так би мовити, задурно, — каже вона. — Але 90 відсотків людей тут не мають такої простої ідентичності, як я. Тут можна сказати інакше: ‚ Я — російськомовна громадянка Естонії, але не відчуваю повної підтримки від естонської держави».

Narva Art Residency стала відповіддю Раннули на цю прірву: простір для нових перспектив і запитань, на які немає простих відповідей. Вона називає свою діяльність «своєрідним культурним місіонерством» — з метою показати значення Нарви. Цього року 25 митців і мисткинь із Мексики, Зімбабве, Литви та України працюють тут разом із місцевими. Мистецтво має стати частиною повсякденності: через майстер-класи в школах, мурали у дворах і перформанси в садах. «Мистецтво приносить до Нарви інші кольори шкіри, інші цінності, інші перспективи, — каже Йоганна Раннула. — І саме це має значення».

Додому до Нарви

Для 20-річної Коріни Адер, активістки студентської ради Нарвського коледжу, суперечка навколо радянського танка та Дня пам'яті 9 травня — не політична, а глибоко особиста. «Це завжди був день народження мого діда, — розповідає вона. — Ми сиділи разом і дивилися по телевізору парад. Це не мало нічого спільного з політикою».

Але з моменту вторгнення Росії в Україну 9 травня набуло нового, гостро політичного значення. На прикордонному мосту російське місто Івангород влаштовує концерт із маршовою музикою, яку чути аж на естонському березі. Естонія ж у цей час відзначає День Європи, і біля старої Ратуші лунають промови й виступи хорів. І хоча сотні мешканців і мешканок вважають російський концерт частиною своєї традиції, Естонія бачить у цьому спробу цілеспрямовано просунути в Нарві російську пропаганду.

  Цього року 9-го травня Коріна була присутня на офіційній естонській церемонії, бо цього від неї очікували. Проте зізнається: «У серці я була біля річки». Для неї цей день присвячений пам'яті: «Про страждання, які не можна забувати. Це нас об'єднує». У місті чимало тих, хто розчарований політичною виставою і бачить ситуацію інакше. Люди кажуть: замість того, щоб влаштовувати концерти, краще би політики подбали про ремонти доріг.

Коріна виросла в російськомовному середовищі маленького містечка Ахтме. Її бабуся і дідусь, які познайомилися в 1970-х роках у латвійській залізничній школі, переїхали до Східної Естонії працювати в нафтосланцевій промисловості. Дід став одним із першопрохідців, які будували залізничну інфраструктуру для транспортування нафтосланцю. Коріна з гордістю розповідає, наскільки важливою була його робота для промисловості. Мати теж усе життя віддала цій галузі: понад 35 років працює в логістиці однієї з шахт, не говорить естонською і не має естонського паспорта.

Дитинство Коріни було безтурботним, поки в 16 років вона не перейшла до середньої школи в сусідньому місті Йохві. Там уперше відчула себе чужою. Це був перехідний клас для російськомовних підлітків, де заняття проводилися майже тільки естонською. «Наша вчителька кричала на нас, коли ми говорили російською. Естонські учні нас ігнорували. Навіть учителі ставилися до нас інакше». У відповідь дівчина почала виявляти посилену активність: грала в музичному гурті, брала участь у шкільних проєктах.

Коли восени 2024 року Коріна переїхала до Нарви вивчати роботу з молоддю, то відчула себе так, наче повернулася додому. Нарешті опинилася в місці, де нема потреби вибирати між російською та естонською мовами. «У Нарві я відкрила для себе свою ідентичність — не лише як росіянка, але й як російськомовна естонка».

Сьогодні Корінна, членкиня студентської ради Нарвського коледжу, допомагає студентам із Казахстану, України та Ізраїлю вивчати естонську мову й орієнтуватися в системі вищої освіти та на ринку праці. «Оскільки я сама пережила, як це важко, то тепер можу допомагати іншим», — каже вона.

Її родинна історія відображає долю Нарви з її суперечливою ідентичністю: бабуся дівчини вірить Путіну й дивиться російське телебачення, сама ж Коріна, відчуваючи зв'язок з російською культурою, водночас любить естонські традиції, як-от пісенний фестиваль Laulupidu. «Звісно, ми маємо розмовляти естонською. Але багато політиків не розуміють, як насправді почувається російськомовна молодь», — обурюється вона.

Те, що колись здавалося «шпагатом» сьогодні виявилось її сильною стороною. «Я не відчуваю себе повністю естонкою. І пишаюся цим, — каже Корінна. — Але в Нарві мені не потрібно ховатися. Я можу розмовляти російською — і все одно залишатися частиною спільноти».

Молоді захисники та захисниці Нарви

Для Юрія Калеті вибір був очевидний: після російського вторгнення в Україну 20-річний юнак став на бік Естонії і на підтвердження своїх переконань вступив на військову службу.

На нього вплинули його сусіди — Ігор та Наталія Аал, подружжя, яке дванадцять років тому переїхало до Нарви з російського Івангорода. Аали запросили Юрія приєднатися до Noored Kotkad — молодіжної організації військового добровольчого об'єднання естонської армії Kaitseliit. В Естонії з її мільйоном жителів, оборона країни значною мірою покладається на добровольців. Однак у Нарві, де в 1990-х роках багато російськомовних жителів голосували за автономію, ця організація і досі є політично суперечливою.

«Росія довгий час мала величезний вплив на молодь», — каже Наталія Аал, яка сама є громадянкою Росії (хоча народилася в Нарві) і дочкою червоноармійця. Вона також вивчає естонську мову і хоче відмовитися від російського паспорта. «Ми прагнемо працювати на благо Естонії», — додає її чоловік Ігор. Разом зі своїм сином та сусідом Юрієм вони заснували першу групу Noored Kotkad у Нарві. Спершу їх різко критикували. «Дехто називав нас “гітлер’юґендом”, — згадує Наталія. — Інші звинувачували Ігоря, що він везе естонців до Нарви».
  Для Юрія Kaitseliit став школою життя: він пізнав справжнє братство, вивчив естонську мову й набув упевненості. «Я не мав жодного зв'язку з естонською державою, — каже він. — Але після першого табору мені стало цікаво. Це було як снігова куля». Однак шлях був нелегким. «У школі мене називали зрадником. Казали, що Kaitseliit — це для фашистів. А українців обзивали свинями». Юрій витримав і залишився.

Владислав Еґлет, інструктор молоді в нарвській філії Kaitseliit, викладає в місцевих школах оборону та громадянську освіту. «Ми бачимо, який вплив мали радянські підручники з історії, — каже він. — Коли тобі 20 років розповідали одну версію, а раптом чуєш, що все це брехня, то це важко прийняти».

Юрій вже закінчив військову службу й хоче стати офіцером. Залишається єдина перешкода: він і досі має подвійне громадянство і вже понад два роки чекає на можливість здати російський паспорт.

Нове покоління змін

Через війну «міст дружби» до Івангорода нині перекритий для автомобілів. І хоча багато мешканців і мешканок Нарви, особливо старшого віку, досі дивляться на Росію й вірять російській пропаганді, переїжджати туди ніхто не хоче.

Очевидно, що Нарва більше не ізольований «острів» на краю Європи. Зміни просувають насамперед молоді люди, зазначає ректорка Альона Кордончук. «Сьогодні багато хто суперечить своїм батькам». Дискусії за обіднім столом, зміна поглядів завдяки закордонним подорожам і нове розуміння Естонії формують наступне покоління.

26-річний Даніїл Куракін — один із них. Він веде російськомовний канал на YouTube: розповідає про Естонію та її політику, пропагує мовну інтеграцію. Вважає це своїм способом протидіяти російській пропаганді. «Багато хто в Нарві навіть не знає, що сталося в Маріуполі чи Бахмуті», — каже він. 9 травня 2022 року на нього напали, коли він стояв на набережній Нарви з українським прапором. «Я не хотів нікого провокувати. Хотів лише показати, на чиєму я боці».

Даніїл знає обидва світи. Він ходив до російської школи, до вивчення естонської взявся пізно, і давалася вона йому важко. Тепер бореться, щоби наступному поколінню було легше. «Без мови ти не маєш шансів, опинишся на поганій роботі».
  Для Пілле Маффуччі, засновниці хору «Тандем», у якому співає Світлана Іванова, шлях до пісенного фестивалю Laulupidu був довгим, але невідворотним. «Через п'ять років ми зможемо сказати: ми інтегровані. Ми були на Laulupidu. До цього вони нічого не знали про цю культуру». Та це лише перший крок. «Співати — це добре. Але ми повинні запрошувати людей. Нехай приходять діти, нехай приходять родичі. Важливо, щоб усі відчули себе частиною спільноти».

Час спливає

Багато урядових рішень, зокрема про перехід шкіл на естономовне навчання до 2030 року, не є простими, проте необхідні, каже Йоганна Раннула, керівниця Narva Art Residency. Вона розуміє розчарування, яке викликають примітивні запитання на кшталт «Чи хоче Нарва належати до Росії?», і наголошує: лише незначна частина мешканців і мешканок підтримує Путіна.

«Багато хто почувався загубленим між різними системами, версіями історії, повсякденними клопотами та тим, що транслюють ЗМІ», — пояснює вона. Підтримка радянського пам'ятника танку не конче треба трактувати як схвалення війни, а радше як спробу захистити певну особисту історію. На думку багатьох жителів, демонтаж пам'ятника не зміцнив довіру населення до держави.

Однак Раннула вважає такі кроки «необхідним злом», потрібним для розвитку системи. «У нас немає ще 30 років, — каже вона. — Важкі часи неминучі, адже понад три десятиліття ми нічого не робили». Вона також розуміє й політичні виклики: «Кожного разу, коли Естонія намагається тісніше пов'язати російськомовне населення з суспільством, президент Росії Путін перетворює це на політичну тему. Це ускладнює подальший розвиток».

Але, попри все, Нарва залишається в полі зору політиків, військових, митців. «Прогрес повільний, але відчутний», — каже засновник театру Алан Калдоя. Він ініціював фестиваль вільних театрів Valbādus незадовго до початку повномасштабної війни. Назва фестивалю промовиста: «Бо тут закінчується вільний світ — і водночас починається». 15–19 серпня 2025 року фестиваль відбувся вчетверте. Митці з Білорусі, Казахстану, Узбекистану й Таджикистану показали п'єси, почасти заборонені в цих країнах. Valbādus став культурним опором Путіну, знаком регіональної солідарності та чіткою заявою про місце Нарви в Європі.

Довго ідентифікуючи себе через наявність кордону, нині Нарва шукає нове самоусвідомлення: як місце перетину між Сходом і Заходом, між минулим і майбутнім, між мовчанням і мовленням. «Міжнародні події мають відбуватися не лише в Таллінні, — вважає Калдоя. — А й тут. Щоб люди відчували свою причетність». Адже «інтеграція не означає наказувати: „Тепер ви повинні говорити естонською“. Інтеграція означає творити разом».

вересень 2025