Бранденбург та його пасторки  Віддані громаді, відкриті світу

Історіям не завжди потрібна велика сцена чи гучні фанфари: деякі з них розгортаються у цілковитій тиші. Як, наприклад, ця. Місце її дії — Бранденбург, східнонімецька федеральна земля неподалік Берліна, що в сучасному політичному контексті зажила слави «проблемної». Тут партія AfD [«Альтернатива для Німеччини», тут і далі AfD — прим.пер.], офіційно визнана Федеральним відомством з охорони Конституції праворадикальною, отримує рекордну кількість голосів. Водночас у віддалених куточках Бранденбурга невпинно скорочується кількість населення. Проте саме тут, завдяки молодим пасторкам, євангелічна церква набуває нового обличчя, і разом із цим змінюється соціальний уклад багатьох сіл.

Бунтівна, безкомпромісна, безстрашна

Татуювання, пірсинг, масивні мотоботи: чи таким постає в уяві образ євангелічної пасторки? Сорокадворічна мотоциклістка ламає усталені стереотипи, і в цьому полягає її сила. Не ховатися за мурами умовностей і зустрічатися з життям віч-на-віч: саме в цьому вона вбачає найвищу духовність. Тому богослужіння у барі, на летовищі чи під ритми техно — не злам традиції, а повернення до її витоків. «Мої проповіді — не джерело душевного спокою. Я виголошую їх, бо вірю в надію більшу, аніж повторення завчених формул та ритуалів».

У житті Сімоне було чимало крутих віражів. Вона виросла у тихому Ноєзеддіні з населенням у 3 700 мешканців, а таїнство хрещення прийняла лише у 28 років. У минулому працювала косметологинею, офіс-менеджеркою, займалася організацією заходів. Її шлях до церкви почався з вивчення теологічної педагогіки. Нині вона, мати трьох дітей, служить у парафії Тройєнбріцена — і, як раніше, їздить на мотоциклі, захоплюється татуюваннями, макіяжем та хеві-металом, а в душі вважає себе панком.
  «Я виступаю проти расизму, проти ненависті з боку правих, за видимість квір-спільноти. Дехто вбачає в цьому “надмірну політичність”. Для мене ж це — духовний вибір». І цей вибір приводить її туди, де слово Боже не лунало вже давно. Техно-богослужіння з коктейлями, вінчання на ринковій площі, поминальні церемонії для байкерів: такі обряди дають релігії свіже дихання. Хтось сприймає це як химерну данину моді, а хтось — як подих свіжого повітря. «Я жінка. І так, я проводжу служби з пивом, мотоциклами чи навіть у піжамі. Безперечно, це виходить за межі звичного образу пасторки. Та саме в цьому я бачу нові можливості».

У проповідях вона відверта, прямолінійна і часом незручна. Уникає шаблонних фраз, ставить запитання, називає речі своїми іменами. На гомофобію, правий екстремізм та шельмування інакшості Ліппман-Марш дає безкомпромісну відповідь. «Коли партії починають торгувати людською гідністю, церква мусить сказати своє слово. Промовчати означає стати співучасником».

Навіть у лоні власної церкви її прямота викликає неоднозначну реакцію. «Всередині церкви опору новому часто більше, ніж зовні». Та вона й далі стоїть на своєму: «Що думаю, те й кажу. У стратегію мовчазного спостереження я не вірю».

Для одних вона є джерелом натхнення, натомість інші вважають її постать надто епатажною та гучною. «Всім не догодиш. Церква – це не сфера послуг. Я не прагну створити якусь альтернативну церкву. Просто хочу показати, чим ще вона може бути».

Своє служіння вона вбачає у поєднанні душпастирства та політичної відповідальності й переконується, що її нетрадиційні підходи працюють. Люди, які колись відвернулися від церкви, повертаються: не за покликом традиції, а зі щирим інтересом. «До мене приходили і біженці, і квір-пари, і байкери з наліпкою AfD на шоломі – всі під одним хрестом». Її позиція непохитна: «Кожен має право долучитися до спільноти. А за собою я залишаю право бути відвертою».

На ситуації, коли церква ухиляється від прямої розмови, особливо гостро реагує молодь. «Вони добре бачать, коли ми ховаємося за шаблонними фразами. І цілком слушно питають: чому ви не говорите про те, що справді має значення?»

І хоч вона не вірить у можливість змінити весь світ, однак переконана, що невеликі зрушення реальні: «Я можу створювати простори, де щось зароджується. Діалог. Зміна перспективи. Невеликий зсув. Іноді цього достатньо».

Рівняється пасторка на Ісуса. «Він проповідував на горах, у човнах і в домах – не в палацах. Він не укладав угод із системами, а звертався до людей». Для Ліппман-Марш це означає одне: церква там, де є люди. А отже — навіть на техно-танцполі.

Відгуки додають їй наснаги, адже багато хто зізнається, що вперше відчуває себе по-справжньому почутим. Особливо зворушують історії тих, хто колись покинув церкву, але знову знайшов до неї шлях завдяки зусиллям пасторки. «У такі миті я розумію, задля чого все це роблю».

Розсудлива, розважлива, реалістична

Уродженка Берліна, вона провела юність в Узбекистані та Великій Британії, згодом вивчала кореєзнавство в Лондоні, а відтак — богослов'я в Німеччині. Уже два роки проходить випробувальний термін перед посвяченням у сан, служачи в трьох невеликих селах поблизу Вердера-на-Гавелі. Ці села невеличкі, тож і парафіян небагато.

Нова діяльність, нова місцевість: Марула гостро відчуває різницю в очікуваннях від церкви тут і в Берліні. «Різноманіття, відкритість та активна участь, що є звичними для Берліна, тут не завжди сприймаються так само добре».
  Громада Ріхтер знаходиться в регіоні, де переплітаються сільські традиції, напружені політичні настрої та процеси субурбанізації. «У Берліні на службу приходять найрізноманітніші люди. Натомість у Бранденбурзі громада знає кожного, хто відвідує церкву, а хто — ні». Тут церква нерідко стає соціальним вододілом. У вузькому колі парафіян більше близькості, але водночас посилюється й тиск суспільних очікувань. «Або ти свій, або чужий».

Вона відчуває, що громада очікує від неї свіжого погляду, проте не всі готові прийняти її беззастережно. Дехто має сумніви через її молодість, походження та відмінне від традиційного бачення церкви. У сільській місцевості взірцевою жіночою постаттю в релігійній громаді зазвичай є дружина священника— добра, турботлива, привітна до кожного й готова пригостити домашньою випічкою. Саме такою була дружина попереднього пастора, який служив тут двадцять років. «Я боялася, що не зможу відповідати цим уявленням», — зізнається 33-річна пасторка.

Саме тому для неї такої ваги набуває особиста присутність — на сільських святах, днях народження, у дитячих садках. Вона шукає діалогу, прагнучи достукатися навіть до тих, хто тримається осторонь церкви: «Я бачу себе пасторкою не лише для громади, а й для всього села». І це дає свої плоди. Її відкритість знаходить відгук насамперед у тих, хто зазвичай не почувається “своїм” у спільноті.

Прагнучи зробити громаду відкритим простором, вона декларує однозначну позицію: «Церква не може залишатися осторонь політики. Адже ми є частиною цього світу». Її проповіді доступні за формою і торкаються тем сьогодення. Вона обережно зважує, як і коли варто говорити про політику. Проте у питаннях расизму, біженців та суспільної рівності її голос звучить рішуче: «Я прагну зберігати діалог, навіть із тими, хто голосує за AfD. Водночас я чітко окреслюю власну позицію», — навіть якщо це провокує спротив. «Я категорично проти расизму. Біженців я підтримую. Звісно, не всім це до вподоби».

Служіння — це щоденний пошук рівноваги: між тактовністю й принциповістю, між сільськими звичаями й міським досвідом. Інколи пасторці доводиться стикатися з принизливими репліками. Наприклад, коли вона у рясі зустрічала процесію біля цвинтаря, один чоловік зневажливо кинув: «А це що за лялечка?» А після різдвяної служби хтось зазначив, що недоречно, коли таке «молоде дівчисько» виголошує благословення. Проте, додає Ріхтер, це радше винятки, хоча й вельми показові: вони свідчать, наскільки деякі люди досі перебувають у полоні застарілих уявлень про роль пастора.

Її життєвий досвід не завжди сприяв легкому порозумінню з людьми, особливо під час розмов із родичами покійних. «Я тоді навіть не знала таких абревіатур, як LPG, і мусила спершу їх шукати в інтернеті». Було ніяково. [LPG = Landwirtschaftliche Produktionsgenossenschaft, у НДР — примусове колгоспне об’єднання. — Прим. ред.] «Тоді я відчула, наскільки відмінним є моє покоління. І наскільки я належу до Західної Німеччини».

У парафіяльній раді Марула Ріхтер — наймолодша. Проте саме цей факт додає оптимізму. «Люди кажуть: якщо я тут, отже, щось рухається вперед. Хоча водночас це створює величезний тиск — адже сьогодні, коли кількість членів громади зменшується і ми боремося за збереження та фінансування сільських храмів, очікування є надзвичайно високими».

Ріхтер прагне, аби церква була відкритою до різних людських історій, залишаючи простір для сумнівів та нових відкриттів. «Церква для мене — це не місце ізоляції, а простір, що відкриває світові. Ми — мережа, а не острів». Вона називає себе «мостом між світами» й уникає моралізаторського тону, навіть коли йдеться про політику. «Я стою за кафедрою не для того, щоб вести партійну агітацію. Але коли під сумнів ставлять людську гідність, я не мовчатиму».

Послідовна, переконлива, прониклива

Юліане Румпель від 2014 року служить пасторкою в Лангервіші під Міхендорфом. Це регіон, де зростає соціальна напруга і водночас відбувається постійний приплив нового населення з Потсдама та Берліна. На перетині традиції та прогресу, посеред відчуження та зближення, Румпель зберігає власну позицію. Вона опікується парафією, що налічує майже 800 вірян, — і це у краї, де християнство є радше винятком, аніж правилом. Юліане Румпель — четверта поспіль у громаді, де з 1979 року на служіння запрошували тільки жінок. «Мені вдалося тут адаптуватися без жодних проблем. Не виникало питань ані до мого віку, ані до статі».

Народжена в Бранденбурзі, вона глибоко розуміє місцеву специфіку: «Скільки себе пам'ятаю — я християнка в діаспорі. Нас завжди було обмаль. З цим усвідомленням я й зростала. Для мене це звичний стан». За часів НДР її матір зазнавала у школі цькувань через віру, однак церкви не зреклася.

Цей досвід зробив Юліане Румпель чуйною, проте не вразливою. Вона усвідомлює, що і церковний стенд на різдвяному ярмарку, і вітальне слово пасторки на сільських заходах, ба й сама присутність церкви у громадському житті завжди сприйматимуться тут як явище екстраординарне.

«Можливо, в цьому і полягає наш секрет: ми не схильні себе переоцінювати», — зауважує вона ніби мимохідь. Але саме ця настанова й об'єднує її громаду: поєднання самоіронії, смирення та творчого пориву. А ще, вочевидь, і гордість за здатність зберегти те, що нині стрімко втрачається, — вміння вести діалог.

Від самого початку для неї було принципово, щоб її церква не замикалася на внутрішніх процесах, а виходила назовні, у світ. Тому вона долучається до діяльності місцевого об'єднання «Міхендорф заявляє про свою позицію», що виступає на підтримку біженців і шукає шляхів до розбудови інклюзивного демократичного суспільства. Викликає жаль, однак, той факт, що її парафія — єдина в цій місцевості, яка офіційно підтримує цю громадянську ініціативу. «Ми обстоюємо не політику, а людяність», — пояснює вона. «Наш християнський обов'язок — свідчити, що бачення церкви є саме таким».

Тож пасторка діє, сповідуючи християнство, що відчиняє двері, а не зводить мури: «До нас ставляться серйозніше, коли ми не займаємося місіонерством, а слухаємо», — зазначає вона. «Для мене однаково важливі і 85-літня сусідка, що залишилася вдома на самоті, і жінка з Камеруну, яка опинилася тут зі своєю дитиною».

Її позиція є однозначною: «Я не політична риторка», — підкреслює вона. «Але коли йдеться про людську гідність, справедливість та повагу — я не мовчатиму».
  Юліане Румпель уникає партійно-політичних ярликів, проте визнає, що церква надто зміщується в один бік політичного спектру. «Чимало наших християнських цінностей збігаються з програмами певних партій, але ми не є тотожними їм. Я помічаю, що консервативні віряни почуваються відчуженими й відходять від церкви. І це викликає занепокоєння».

Що ж робити? Мати співчуття та повагу до відмінностей: «Що поганого в тому, щоб бути консервативним християнином? Ми як церква маємо навчитися приймати різноманітні погляди, не зрікаючись при цьому власних цінностей».

Рішення Євангелічної церкви Німеччини 2023 року публічно дистанціюватися від партії AfD вона схвалює, хоч і розуміє, що не всі сприймають цей крок позитивно.

У своїх проповідях вона не пропонує готові відповіді, а ставить запитання: «Як нам жити по-християнськи — разом і одне для одного?» Саме на такому підході й тримається її громада. Церковна рада є відображенням цієї різноманітності: схід і захід, молоді й літні, прогресивні й консервативні.

Навіть у часи пандемії вона залишалася поруч із паствою. Коли служби довелося перенести на вулицю, вони стали місцем, де люди відчували єднання. «Ми були наче лісова школа для дорослих», — усміхається Юліане Румпель. Люди приходили за будь-якої погоди, навіть ті, хто вже давно відійшов від церкви. «Це й була справжня церква — те особливе місце, де можна співати, молитися й бути разом».

«Я прагну, щоб люди побачили: віра в Бога може давати силу». Водночас вона завжди відкрита до змін і чутлива до больових точок суспільства. Юліане Румпель доводить: щоб впливати на соціум, не обов'язково вдаватися до епатажу. Натомість потрібна принципова позиція, особиста присутність і віра в те, що вміння слухати інколи здатне змінити більше, ніж будь-які гасла.

Натхненна, надійна, небайдужа

Штюккен — село з населенням у п'ятсот мешканців, розташоване між Беліцем і Треббіном на південь від Потсдама. Саме тут уже три роки живе та служить Надя Матерн. Працюючи на пів ставки, вона опікується шістьма селами: проводить богослужіння, узгоджує договори оренди з фермерами, організовує концерти, започатковує проєкти з дітьми та супроводжує людей у їхній скорботі. Вона — душпастирка, організаторка, адміністраторка й та, хто об'єднує громаду; та, хто завжди вислухає і подбає: «До мене йдуть з усім. Бо крім мене нікого немає».

Після закінчення університету перед нею постав вибір: пасторська практика в берлінському Нойкельні чи в сільській місцевості Бранденбурга. Рішення на користь пасторату в Штюккені було ухвалене швидко. Вона переїхала сюди з чоловіком і трьома дітьми. Так жінка з академічною освітою, родом із Західної Німеччини, опинилася на консервативному Сході, у церкві, що гостро відчуває брак підтримки. «Я дуже хвилювалася», — згадує вона. «Не знала, з чим доведеться зіткнутися: дитсадки, орендні договори, лісове господарство. Але я впоралася».
  Пасторка Матерн обирає шлях обачного, але щирого зближення з сусідами, батьками та волонтерами. Церква для неї — не авторитарна «енциклопедія істин», а простір для спільного пошуку відповідей. «Пастори минулого часто були моралізаторами. Мені це видається перешкодою. У нашого, молодшого покоління, вже інші пріоритети».

У місцевості, де вона служить, корів більше, ніж світлофорів, а скепсису щодо церкви — незрівнянно більше, ніж зацікавлення. Та вона присутня: на святі врожаю, на літературних читаннях, хорових виступах та художніх виставках. Образ цієї 38-річної жінки далекий від уявлень про духовний авторитет; вона радше нагадує співчутливу сусідку, яка ставить запитання, не нав’язуючи готових рішень. Її вплив часто непомітний, але далекосяжний: і ось уже до церкви приходять люди, які за інших обставин не почувалися б запрошеними; нехрещені діти беруть участь у церковних музичних проєктах; фермери, що зазвичай тримаються осторонь, розмовляють з нею про ціни на землю — а іноді й про Бога.

Церква як альтернатива

Її богослужіння мають діалогічний та відкритий характер, поєднуючи читання, спів, розмови та дискусії. Парафіяни разом розмірковують над біблійними текстами та шукають їхній зв'язок із сьогоденням. Так, на службі у Вербну неділю під час обговорення запитання Понтія Пилата «Що є істина?» постала розмова про відповідальність, про війну Росії проти України та про AfD. «Нерідко церква залишається останнім простором, де люди ще здатні зустрічатися, не обмінюючись одразу гаслами», — переконана Надя Матерн. «Це місце, де політичну реальність обговорюють щиро й по-людськи».

Політичний контекст тут, однак, далекий від нейтрального. У регіонах, де AfD набирає понад 30 відсотків голосів, служіння швидко перетворюється на поле напруги: що варто озвучувати, а про що краще мовчати? Де пролягає межа між відкритістю та поляризацією? Надя Матерн свідомо дистанціюється від політичних позицій, натомість шукає спільної мови з консервативними фермерами, скептичними сусідами та навіть із тими, хто «до церкви й близько не підходить».

Перед нею постають значні виклики — структурні, кадрові, емоційні. Однак це не зупиняє Матерн: «Нині я вивчаю педагогіку пригод». Її остаточна мета — зробити церкву живим серцем села.

---

Чотири жінки, чотири шляхи — одна місія

Історії чотирьох пасторок доводять: євангелічна церква в Бранденбурзі — не застиглий механізм, а живий організм, сплетений із людських доль, ідей і переконань. Там, де політика набуває радикальних рис, а люди дедалі більше відчужуються від інституцій та втрачають до них довіру, ці жінки відчиняють двері до іншої реальності. Вони не прагнуть миттєвих революційних змін, натомість показують інший шлях: як жити з невизначеністю та складними питаннями, не маючи готових відповідей.

Вони — обличчя церкви, що рухається вперед. Церкви, яку творять жінки, що діють з великою сміливістю, не претендуючи на правильність. У часи повсюдного загострення напруги в суспільних відносинах вони пропонують щось інше. Замість спрощень — комплексність, замість виключення — прийняття, замість мовчання — діалог.

У них немає спільної програми, єдиного стилю чи концепції. Є лише принципова позиція: проти байдужості, проти поляризації, проти відступу в тінь. Вони надають перевагу розмові над настановами, а живим стосункам — над сухою мораллю. І усвідомлюють: для справжніх зрушень необхідні довіра та реальні дії. Паростки нових ідей проростають повільно, особливо в сільській місцевості. Але зміни вже почались.

жовтень 2025