Схід України: Війна дронів проти цивільного населення  Топографія дронового терору

На сході Україні російський дроновий терор на повну силу б’є по цивільному населенню: розширюється сіра зона, де під прицілом опиняється кожен, стираються лінії фронту та маршрути втечі. Смертельна небезпека загрожує навіть евакуаційним групам — таким, як команда Романа та Едуарда. Наша репортерка Крістіна Томас супроводжувала рятувальників.

Кирило стоїть перед під’їздом свого будинку. Восьмирічний хлопчик зацікавлено розглядає мікроавтобус, що чекає з відчиненими дверима. Водій Роман Бугайов кладе до багажника шкільний наплічник, дорожні сумки й гукає: «Сідай, швидше!» Він не хоче марнувати час, бо тут, в одному з житлових кварталів Слов'янська, спокій оманливий. Невдовзі підходять його колега Едуард Скорик із рештою речей та мати Кирила Олена (31 рік), яка міцно притискає до себе однорічну доньку. Останній погляд угору — на помешкання, що колись належало її батькам. «Треба їхати», — нагадує Роман. Поспішає він не лише через постійну небезпеку: на евакуаційну команду БФ «Схід SOS» чекає ще багато людей.

Поза межами медійної уваги та дискусій довкола військової допомоги й нарощування озброєнь розгортається тиха катастрофа. Гуманітарна ситуація на сході України ось-ось може стати критичною. Адже фоновий шум війни тут уже давно набув нової, загрозливої частоти: глухий гуркіт удалині, гучний тріск чи оглушливі вибухи із дедалі коротшими інтервалами стрясають селами й містами Донеччини.

Так було й того вересневого тижня у Слов'янську. Між свистом ракети, гудінням дрону й вибухом — лічені секунди. Планерні бомби летять майже безшумно й розриваються без попередження. Зрозуміло одне: безпечних місць немає більше ніде. У якийсь момент для Олени ситуація стала нестерпною. Вона подзвонила на гарячу лінію з евакуації, наважившись на крок у невідомість.
   

Карта змінюється — безпечних зон щораз менше

Від літа з Донеччини та Дніпропетровщини виїхали сотні тисяч українців та українок. Як повідомлялося у вересні, лише з Донецької області необхідно евакуювати ще 218 тисяч осіб, серед них 16 500 дітей та багато людей з обмеженою мобільністю. Щільна мережа гуманітарних організацій, рятувальних служб, поліції та волонтерів організовує втечу — крихка інфраструктура, яку тепер і саму відтісняє війна.

Донедавна логістичні центри діяли в сусідніх Слов'янську й Краматорську, які від 2014 року були вузловими пунктами гуманітарної допомоги між фронтом і тилом. «Схід SOS» також базується тут — поки що. Але від серпня Росія посилено тероризує мешканок і мешканців Краматорська, Слов'янська, Костянтинівки та Дружківки ракетами і планерними бомбами. Ці чотири міста — це чотири бастіони Донецького «поясу укріплень», такого важливого для оборони країни. До обстрілів і бомбардувань додалися атаки роями дронів. У серпні 90 відсотків російських планерних бомб у Краматорську влучили у цивільні об’єкти.

Такі авторитетні організації, як БФ «Янголи Спасіння», які з 2014 року допомагають внутрішнім переселенцям зі своєї бази в Слов'янську, змушені відступати. У вересні їхня команда з понад ста працівниць і працівників разом із сім'ями переїхала до Харкова. На початку жовтня влада видала розпорядження про евакуацію деяких районів Краматорська, що опинилися всього за 15 кілометрах від ворожих позицій.

Але небезпека вже давно загрожує не тільки з одного напрямку: «Лінія фронту розмита», — каже Роман. Фронт постійно рухається, досягаючи сіл, полів і доріг далеко за межами зон бойових дій піхоти. І поки на «переговорах» на Алясці та в Білому домі обговорюють демаркаційні межі, лінія фронту давно поступилася місцем так званій сірій зоні — простору, в якому FPV-дрони (First Person View) полюють на все, що рухається. Навіть там, куди ще не дістався жоден російський солдат, під приціл потрапляють евакуаційні маршрути, транзитні пункти та волонтерські команди.

 

Маршрути втечі під обстрілом

Поки тисячі людей шукають безпечні місця, а «Схід SOS» проводить сотні евакуацій щотижня, команда рятувальників мусить постійно пристосовуватися до обставин: «Раніше, в Бахмуті, Лисичанську, ми евакуювали майже з «нуля». Кілька разів ледь не потрапили в руки ворожих підрозділів», — згадує Едуард. Найбільше тоді рятувальники боялися опинитися в російському полоні.

«Тепер через інтенсивну дронову загрозу ми вже не наближаємося так близько, навіть маючи дрон-джаммер [перешкодоутворювач — прим. ред.] і броньований автомобіль. 10-кілометрова зона —це вже зона смерті, — пояснює Едуард. — Ймовірність потрапити під дрони там становить 50 відсотків чи навіть більше. І військові кажуть, що ця смертельна зона стрімко зростає». Вже й 20-кілометрова зона перетворюється на лотерею зі смертю. На початку вересня FPV-дрон збив автівку на трасі Барвінкове-Слов'янськ — приблизно за п’ятдесят кілометрів від бойових дій.

Уже в серпні напади FPV-дронів спричинили найбільшу кількість жертв серед цивільного населення в прифронтових районах: 58 загиблих і 272 поранених. ООН щойно опублікувала звіт, у якому задокументовано систематичні та скоординовані російські атаки FPV-дронами на українських цивільних осіб.
 

Філігранні захисні вали проти російського дронового терору

До нової топографії дронового терору належать «захисні тунелі», які потрібно зводити в радіусі щонайменше десяти кілометрів від «нуля». Це колосальний логістичний виклик. Наразі такі тунелі є ще не всюди. Подекуди мікроавтобус проїжджає під білими та зеленими рибальськими сітками, а далі філігранний захисний дах переривається, видно лише балки. Довкола багато будівельників та військових. Але роботи просуваються занадто повільно, зітхає Роман, раз у раз перевіряючи детектор дронів.

«Це авто?» Кирило прислухається. «Так, авто, не бійся», заспокоює його Олена. Хлопчик тулиться до матері. «Коли ми приїдемо?» Вона сміється. «Ще далеко. Їхати довго». Сьогодні сім'я дістанеться транзитного центру в Павлограді. Потім поїздом вони вирушать до Дніпра, де Олена з дітьми зупиниться в подруги. Що буде далі? «Ще не знаю. Доведеться шукати для нас квартиру».

Виїхала вона насамперед заради сина. «Останнім часом він дуже боявся, погано спав, здригався від найменшого звуку». У Дніпрі Кирило вперше отримає шанс відвідувати очні заняття в школі. У Слов'янську навчання відбувається лише онлайн, і там майже не залишилося однолітків, з якими він міг би гратися.
  33-річний колишній водій вантажівки добре розуміє біль сімей, які втрачають свою батьківщину: до «Схід SOS» він приєднався після того, як був змушений евакуювати свою родину з Бахмута. «Я вивіз свого дідуся, який залишався під обстрілами. Тоді я зрозумів: багато людей не можуть подбати про себе, але всі вони заслуговують на захист».

Перший етап завершується на полі поблизу невеличного селища Шостаківка: тут Олену з дітьми зустрічає  інша евакуаційна команда , яка доправить їх разом із іншими біженцями до Павлограда. Тим часом Едуард і Роман, замаскувавши автівку під деревами, чекають ще на одну жінку, яку треба буде відвезти до Олександрівки.

Залежні від донатів: без перешкодоутворювача не обійтися

Сьогодні глушник-перешкодоутворювач і броньований автомобіль використовує інша команда, яка евакуює людей з небезпечніших місць, зокрема з Білозерського та Костянтинівки. Самі дрони-винищувачі відносно дешеві, проте війна дронів значно здорожчує роботу волонтерів: перешкодоутворювачі та детектори коштують кілька тисяч євро, а броньований автомобіль — у багато разів більше.

«Сьогодні немає жодних гарантій, що наші антидронові системи взагалі спрацюють: щодо дронів «Молнія» [крилаті дрони легкої конструкції — прим. ред.], то наші прилади лише фіксують систему керування. Тож дрони продовжують літати, навіть якщо їх глушать», — пояснює Роман. «Війна прискорює інновації, — додає Едуард. — Щойно зібрали гроші на систему протидії дронам, як вона вже здається марною».

Роман показує відео, на якому цивільний автомобіль їде сільською дорогою. Запис надіслав його знайомий військовий. Це кадри з дрона-перехоплювача, націленого на російський дрон «Молнія». «Наші зенітники стежили за ним і хотіли його збити. Але, на жаль, не змогли». Від удару легковик розриває навпіл, водій вилітає назовні.

Згаданий вище звіт ООН базується на аналізі понад 500 відео, що фіксують атаки дронів на цивільних. Проте Роман з Едуардом і далі щодня їдуть до людей. Погляд Романа не відривається від маленького екрана детектора дронів. «Страшно побачити своє авто в прицілі ворожого дрона — у прямому ефірі». Сьогодні монітор залишається порожнім.

Рятувальникам довелося також навчитися приховувати пункти евакуації. «Тиждень тому великі міжнародні організації з надання допомоги влаштували справжнісінький цирк на пункті передачі: вивісили великі банери з логотипами. Величезне скупчення людей. Минуло лише кілька днів, і туди вже прилетів перший дрон».
 

Транзитні пункти переїжджають

У той час, як у Краматорську і Слов'янську стає щораз менше людей, в інших місцях доводиться створювати нові центри допомоги. Один із них розташований у Лозовій, на Харківщині. У новому транзитному центрі людно. Автобуси та автомобілі різних гуманітарних організацій паркуються на території, яку охороняють військові. У залі прибуття люди, не відходячи від багажу, чекають на реєстрацію чи наступний етап поїздки. Серед них — 12-річний Андрій. На колінах він тримає переноску з котом. Довкола гамірно й метушливо, як на вокзалі. Погляд хлопчика застиг у порожнечі. Психологиня помічає його, сідає поруч, розпочинає тиху бесіду.

Наталія Левченко опікується дітьми, які прибувають до Лозової, пропонує їм поговорити. Не всі хочуть відпочивати в ігровій кімнаті, багато хто приголомшений дорогою, пережитим і, можливо, самим фактом, що вперше опинився у доволі великому місті. Психологиня не мусить пояснювати їм, що таке війна: «Вони точно знають, що з ними відбувається, що коїться в нашій країні. Я просто намагаюся їх заспокоїти. Як не дивно, жоден із них не плаче», — каже Левченко.

Проти стресу й відчуття безсилля Левченко пропонує дихальні вправи, знаходить заспокійливі слова для дітей, батьки яких теж на межі виснаження. Але нерідко діти не йдуть на контакт. «Частіше ми підтримуємо дорослих. Трапляються випадки, коли люди приїжджають і дізнаються, що хтось із їхніх близьких не встиг виїхати. Таких людей ми намагаємося стабілізувати».
  Мати Андрія, Любов Піменова, реєструє себе та сина як внутрішньо переміщених осіб. «Ми покинули Білозерське місяць тому, вже тоді було страшно». 49-річна жінка залишалася там через роботу — вона була телефоністкою. На шахті донедавна ще працювали. «Звісно, Андрій боявся, особливо коли почалися бомбардування КАБами». Хлопчик перестав виходити на вулицю. «Я помітила, що син постійно сидить в інтернеті, став значно менш комунікабельним, ніж раніше. Тепер уже стало краще». Та Андрій не хотів їхати. «Тільки-но я вирішила, що ми евакуюємося, як ситуація знову ніби дещо заспокоїлася, і він передумав. «Куди ми поїдемо?» — питав. А коли знову почалися вибухи, запитав: «Коли ми їдемо?» Ну, і тепер ми тут».

Раніше Любов уже евакуювалася, але не знайшла роботи в двох містах і повернулася додому — попри небезпеку. Тепер їй конче потрібно знайти роботу. «Моя мама має лише невелику пенсію. А я, як мати-одиначка, не маю нічого. Удома було страшно, але це так важко — втратити все. Не знаю, що буде далі».

Нове прифронтове місто Павлоград: «Ми готові до будь-яких сценаріїв»

78-річна Оделія Ростенко підготувалася до дня евакуації, як до свята. Її волосся пахне шампунем. Та Павлоград зустрічає її геть не святковою атмосферою. Натомість — великі намети з численними ліжками. На мить жінка втрачає самовладання, обурюється: чому її привезли до Павлограда, а не до Хмельницького? «Добродійко, це тільки перша зупинка», — пояснює Роман і сміється. До Хмельницького, що за 800 кілометрів, Ростенко дістанеться лише за кілька днів.
  Координаторка транзитного центру в Павлограді, Алла Рябцева, теж біженка, тому добре розуміє розгубленість і відчай цього моменту: рідне місто в руїнах, а ти опиняєшся в наметовому таборі. «Моє місто окуповане з листопада минулого року. Воно називається Новогродівка, це Покровський район. Я й досі вважаюся там заступницею міського голови». Тепер жінка керує транзитним центром. У середині серпня центр довелося перенести, щоб упоратися з напливом евакуйованих.

«До серпня нормальною була кількість від 80 до 150 осіб на день. Потім їх стало 200–250. Це був величезний стрес», — розповідає Рябцва. Наприкінці серпня щодня прибувало до 450 осіб, хоча й новий транзитний центр розрахований лише на 250. Організувати все це — від розподілу засобів гігієни, першої психологічної допомоги до реєстрації та оформлення квитків на потяг — стало неймовірним логістичним викликом. «Деякі з тих, хто потрапляють сюди, не спали по кілька діб. Тут вони можуть перепочити після виснажливої дороги, а ми допомагаємо їм, як можемо. Наш персонал працює на межі можливостей. Але ми знаємо, навіщо робимо це». За рік через транзитний центр пройшло загалом 32 000 осіб.

Рятувальники з організації «Схід SOS» знову в дорозі. Роман і Едуард їдуть тим самим маршрутом назад, у напрямку Краматорська. Це виснажлива рутина, в якій немає нічого нормального. Едуард каже, що вони залишаться. Адже кожна врятована людина — це відповідь на запитання «навіщо».

листопад 2025