Знайомство із німецькими солдатами у Литві  «Де моя шафка – там і дім»

Поки триває вбивчий напад Росії на український народ, Німеччина помістила в Литві постійну бригаду для захисту східного кордону НАТО. Репортерка NARA Марлен Буссе поговорила з Рафаелем та Денні – двома солдатами, які вже прибули в Литву, перш ніж туди на розташування прибудуть ще близько 5 000 військових.

Історичний зсув

«Трохи дивне було відчуття, стояти в аеропорту із самою лише валізкою, знаючи, що я переїжджаю не до іншого міста, а до іншої країни», – сказав мені 42-літній Рафаель, коли у квітні відвідала його та його колегу, 37-літнього Денні, в казармах у м. Неменчине [відповідно до військової політики Німеччини, застосовуються лише імена солдатів]. Це містечко стало прихистком перших німецьких військових, поки будується постійна інфраструктура.

Рафаель та Денні прибули до Литви у жовтні 2024 року – не за наказом, а з особистого переконання. Вони зголосилися на цю місію, як і всі досі прибулі до Литви солдати. До 2027 року Німеччина планує відправити в Литву близько 4 800 солдатів і 200 осіб цивільного персоналу. Разом, ці люди утворять 45-ту бригаду. Бундесвер – збройні сили Німеччини – ніколи не відряджав таку кількість людей на постійне розташування за кордоном.
  Міністр оборони Німеччини Боріс Пісторіус неодноразово хвалив розгортання 45-ї бригади в Литві як першу ластівку ‘Zeitenwende’, зміни часів. Цей термін вжив колишній Канцлер Олаф Шольц на означення історичного зсуву Німеччини після вторгнення Росії в Україну. Загалом Шольц взяв на себе зобов’язання виділити 100 мільярдів євро на модернізацію Бундесверу, а також виконати ціль НАТО з визначення 2 (нині вже 5) відсотків ВВП на оборону. Ця стратегічна зміна позначає завершення традиційної військовї стриманості Німеччини. З 1991 року за межами Німеччини було розташовано близько 445 тисяч німецьких солдатів. Їх відправляли у місії у таких розмаїтих країнах, як Косово, Ірак, Малі та Ліван. В традиційних дислокаціях, ротація військ відбувається що три місяці, але ситуація в Литві інакша. Тут солдати розташовані постійно, і це небезпідставно. За свідченням Міністерства оборони Німеччини, Литва –«найвразливіша із країн на східному фланзі НАТО,» через своє геополітичне розташування поміж Білоруссю та російським анклавом у Калінінграді. Як сказав Пісторіус, «безпека Литви – це і наша [німецька] безпека».

Внутрішньополітичні дебати довкола Бундесверу точаться в Німеччині не один рік. Частина громадян скептично ставиться до підвищених оборонних бюджетів. Політики й прошарки громадянського суспільства застерігають щодо повзучої мілітаризації закордонної політики, як у випадку із постачанням зброї в зони конфліктів. Однак прибічники таких кроків стверджують, що загрози на кшталт російської війни вимагають військової відповідальності й готовності. У нещодавньому опитуванні в Німеччині, 70 відсотків респондентів відповіли ‘добре’ на питання: «На вашу думку, це добре, чи недобре, що Німеччина в майбутньому прагне витрачати відчутно більше грошей на оборону та Бундесвер?»

В Німеччині тривають суперечки щодо оборонної політики. Тим часом російська армія і далі наступає на українське цивільне населення та солдатів – численні з яких раніше не мали військового досвіду, і не обирали для себе шлях солдата. За даними ООН, від того моменту, коли у лютому 2022 року Росія розпочала вторгнення в Україну, загинуло понад 12 тисяч українських цивільних, зокрема 650 дітей. Сама ООН додає, що це число – нижче за справжню кількість, оскільки містить лише підтверджені смерті. Окрім цього, за інформацією Центру стратегічних та міжнародних досліджень, втрати (загиблими та пораненими) серед українських солдатів становлять близько 400 тисяч. За інформацією Медіазони, людські втрати (загиблі та поранені) російського війська перевищують мільйон осіб.
  Станом на квітень 2025 року, на місці в Литві перебуває вже близько 300 німецьких содатів. Рафаель і Денні – серед найперших у Неменчине, і послуговуються вони наявною інфраструктурою Збройних сил Литви. До 2027 року солдати передислокуються в Руднінкай та Руклу – стратегічні локації поблизу Вільнюса й Каунаса. Руднінкай, на відстані лише 10 кілометрів від Білорусі, дозволяє швидку реакцію на потенційні загрози в цьому чутливому районі. Цього вересня Росія провела навчання «Запад» біля литовського кордону в Білорусі.

Сімейне рішення

Рафаель служить в Бундесвері понад 20 років, після того, як вперше зголосився на військову службу у 2002 році. Впродовж своєї кар’єри займав різні посади, від піхотних до логістичних. Зараз Рафаель – сержант, що відповідає за розпорядження матеріальними ресурсами, займається ланцюгами постачання – відстежує військове спорядження, розподіляє обладнання і замовляє цивільне майно на кшталт олівців і кухонного приладдя. «[У Литві] ми почали з нуля. Це важка робота, але має і свої винагороди», – казав він мені під час зустрічі у кавʼярні при казармах.
  Рафаель довідався, що його відправляють в Литву за декілька тижнів до відбуття, зайнявши місце іншого солдата, який знявся. Він вирушив у коротку відпустку в Литві і знайшов там будинок на винайм.

Денні прибув до Литви з дружиною і дітьми. Він розповів мені, що якби його родина не погодилася переїжджати разом із ним, то він би і сам не поїхав. Як офіцер, що відповідає за транспорт, Денні координує місцеву логістику автомобілів: «Я – одна з головних контактних осіб, коли комусь треба кудись добиратися». Після завершення військового вишколу і служби в Берліні у 2010-му році він працював у цивільному секторі – кондитером, а також покрівельником – і згодом знову вступив до Бундесверу. Після десятиліття на посаді офіцера військової поліції у Гановері, і двох місій, він переїхав до Литви.

Декількома днями згодом я познайомилася з дружиною Денні, Джекі, у їхній новій домівці поблизу Вільнюса. Сімʼя мешкає тут із двома доньками, псом Аполло та котом Пі́натом. Джекі каже, що після розмови про бажання Денні дислокуватися за кордоном, почувалася «доволі спокійно» щодо переїзду до Литви. «Якщо Денні поїде, то ми всі поїдемо», – сказала Джекі, пояснюючи свої думки перед переїздом, і те, як виключила стосунки на відстані.

Та пʼяти- й девʼятирічна доньки подружжя думали інакше. «Покинути школу, покинути садочок, покинути друзів – вони не зовсім могли собі таке уявити тоді»,  – розповіла Джекі. Були й сльози, але зараз все інакше. «В них тут склалися хороші звʼязки, їм дуже добре», – каже Денні. Коли стає сумно за давнім домом, допомагають відеодзвінки в Німеччину. «І їм дуже подобається ходити тут до школи», – додає Джекі. Родина дуже задоволена міжнародною школою, Джекі стверджує, що вона краща, ніж попередня школа в Німеччині: «Школа добре обладнана, а в осерді уваги – дитина».
  В Німеччині Джекі працювала фахівчинею з інклюзивності у початковій школі, надавала підтримку дітям з додатковими потребами. Перед переїздом до Литви, їй довелося кинути свою роботу, однак за нею залишили можливість поновитися, якщо сімʼя вирішить повернутися. «Це спростило моє рішення», – пригадує вона. Оскільки в неї немає завершеної університетськоїї освіти, Джекі поки не може працювати в освіті у Литві, однак вона планує долучитися до програми дистанційного навчання, щоб утвердитися професійно.

Родина сприймає Литву як тимчасове пристановище, і залишила за собою свій будинок у Німеччині. Станом на зараз, Денні служитиме тут три роки. Однак, він каже, що хотів би продовжити термін служби, і Джекі відкрита до такої можливості. В Литві її особливо вражає природа і спокійна вдача людей. Хоча мова й досі створює труднощі, наприклад, на прийомах у лікарів.​​​​​​​ Джекі думає і про близькість війни. Діти знають, чому вони тут, «...але ми цим себе не сковуємо – продовжуємо жити звичні життя. Якщо буде ескалація, то я з дітьми будь-коли можу виїхати», – каже Джекі. У відповідь на питання про можливість того, що Денні доведеться вступити в бойові дії, вона відповідає, що «його добре навчають, і він знає, що робить. Звичайно, було б важко, якби нам довелося поїхати і залишити його тут». Джекі вже говорила з службою військових капеланів, яка пообіцяла їй психологічну підтримку у такому випадку. «Але буде, що буде, тоді й реагуватимемо. Таке життя дружини солдата».

Тепле прийняття

З нагоди офіційної інавгурації німецької бригади 22 травня 2025 року до Вільнюса прибув Канцлер Фрідріх Мерц. «Спільний для нас мир не знає географічних меж – закінчується він там, де ми припиняємо його боронити», – заявив Мерц. Церемонію на Кафедральній площі відвідали сотні людей.

Рафаель і Денні кажуть, що у Литві відчувають повагу – на відміну від Німеччини, де репутація війська й досі неоднозначна.

Рафаель, який тричі був на місії в Афганістані, каже, що йому часто доводилося виправдовувати свою службу перед німецькими цивільними, і нерідко доходило до прикрих коментарів. Подібним відчуттям ділиться і Денні: «В Берліні, під час базової підготовки, на мене плювалися». В Німеччині існують директиви, які забороняють носіння форми поза службою. «Я не раз гадав, чи є сенс носити форму серед населення, яке нам не дуже раде», – визнає Рафаель.
  В Литві інакше. «Наприклад, в день Збройних Сил, люди мені вигукували „добре, що ви тут!“ литовською і німецькою. Мені це приємно бачити. Коли вдивляєшся у радісні обличчя під час військового параду вулицями, коли нам дякують за нашу роботу, це зовсім інша картина», – каже Денні. Цивільні показують свою вдячність, пропускаючи солдатів поперед черги, або тиснучи їм руки. «Тут можна бути солдатом і почуватися у своїй тарілці», – каже Рафаель.

Така відчутна різниця між цими двома країнами має під собою поважні підстави. Директорка Інституту міжнародних відносин і політології при Вільнюському університеті, професорка Марґаріта Шешельґітє пояснює: «Ми – невеличка країна, що противиться дуже великій і дуже агресивній країні». Для Литви – країни з 2,8-мільйонним населенням і довгою історію російської окупації, підтримка з боку компетентних і відданих союзників – життєвонеобхідна.

Шешельґітє наголошує: «Якщо Росія перетне наш кордон, то зможе здолати країну за доволі недовгий час. Ми ж знаємо, що Росія окуповує землі – ми бачили, що було в Бучі та інших українських містах. Тож мета нашої оборони – боронитися на кордоні, не дозволити росіянам його перетнути. Але для цього нам потрібні додаткові збройні сили і обладнання».

Вона додає, що досвід Литви вплинув на глибоке розуміння потреби рішучих кроків заради оборони: «Інакше можна втратити незалежність і суверенітет».

Востаннє німецькі солдати були в Литві понад 80 років тому, в зовсім інший історичний період. В часи Другої світової війни, в червні 1941 року, Нацистська Німеччина вторглася у Радянський Союз, зокрема і Литву, яку в той час силоміць приєднали до радянського блоку країни. Низка литовців спершу вітали німців як визволителів, сподіваючись на завершення радянського терору. Ці надії зазнали цілковитого провалу: Нацистська Німеччина встановила брутальний окупаційний режим, за якого загинуло понад 90 відсотків єврейського населення Литви – понад 200 тисяч людей.

За нацистського правління страждали й інші групи. Було вбито щонайменше 500 ромів – близько третини ромського населення Литви. Від 1 200 до 1 500 психіатричних пацієнтів вбили голодом, або ж вони загинули внаслідок нелюдяного поводження і медичних зловживань. Різанина у Понарах під Вільнюсом стала одним з найбільших місць вбивства євреїв у Європі. Тут було страчено до 70 тисяч людей – величезною більшістю євреїв – а також щонайменше 7 500 радянських військовополонених і близько двох тисяч поляків, здебільшого представників інтелігенції. Політичних опонентів та тих, що опиралися нацистському правлінню, або ж допомагали євреям, також заарештовувало, депортувало та страчувало Ґестапо і литовські поліційні сили, що з ним колаборували.

Нині присутність німецького Бундесверу в Литві становить різкий контраст із часами Другої світової війни. Німеччина більше не є окупантом, а ключовим безпековим союзником.

Цього червня, як жест данини минулому, солдати 45-ї бригади взяли участь у відновленні історичного єврейського цвинтаря в Меркинє. Виступаючи на цьому заході, посол Німеччини в Литві доктор Корнеліус Ціммерманн наголосив: «Історична відповідальність Німеччини за злочини нацистів – поза сумнівом».

Що далі

Наші двоє солдатів ще не встигли засумувати за домом. «Як солдат, очікуєш, що тебе можуть відправити будь-куди в Німеччині. Чи я за декілька годин дороги від дому в Німеччині, чи прилетів літаком на роботу сюди – мені однаково, – каже Денні. – Я можу жити будь-де. Де моя шафка, там і дім».

У відповідь на питання, чого їм бракує, Рафаель і Денні сміються: «метбретхен» – булочок з сирим фаршем зі свинини, типової німецької страви.

  Денні каже, що його мотивує служба своїй країні навіть у критичні часи. «Я завжди хотів носити форму – поліцейського, пожежника, людини з відповідальністю. Зрештою, я обрав Бундесвер» – каже він. Певну роль відіграють і гроші: «Я хочу дати своїм дітям найкраще можливе життя».​​​​​​​ Рафаель ділиться подібним настроєм: «Якби можна було, я без жодних сумнівів знову зголосився б на службу в Бундесвері». Він підкреслює ширшу перспективу: «Ми робимо щось таке, чого не робить більше ніхто у Федеральній Республіці. Ми готові віддати найцінніше – власні життя». Чи сказав би він, що він – хоробра людина? «Відвага – річ відносна. Деякі з моїх колег бояться павуків, але готові йти на війну. Тож так, думаю, можна сказати, що це хоробро», – каже Рафаель.

Війна в Україні відчувається як щось близьке – географічно та емоційно. На питання про страх, Рафаель відповідає: «Повага [до небезпеки війни], так. Страх – ні. Ми солдати. Цю роботу не вдасться виконувати зі страхом». На думку Рафаеля, це й пояснює, чому охочих на цю роботу не дуже багато. Зараз у збройних силах Німеччини служить близько 181 тисяча солдатів. Цього недостатньо, як показує військовий звіт цього року. За оцінками самого Бундесверу, до 2031 року війську буде потрібно понад 200 тисяч солдатів. Досягти цієї мети може бути непросто, оскільки молоде покоління не прагне долучатися до військ, навіть після – або можливо через – повномасштабне вторгнення в Україну.

З часу скасування загального військового обовʼязку у 2011 році, автоматичного припливу новобранців в Німеччині не було. Це значно ускладнює добровільний набір. Окрім того Бундесвер конкурує за кваліфіковану робочу силу із привабливішими цивільними роботодавцями, наприклад, у технологічному секторі. Те, як солдати сприймають загрозу війни, теж впливає на їхню рішучість.

«[Ризик] сьогодні значно вищий, ніж декілька років тому. Як він вплине безпосередньо на нас тут [у Литві] – дасться бачити», – каже Денні. «Ми усвідомлюємо географічне розташування, розуміємо, що війна може і сюди перетекти», – додає Рафаель. Однак Денні наголошує: «Жоден батько не привіз би сюди дітей, якби не був переконаний, що це безпечно. Особисто, я почуваюся цілком безпечно, і не переймаюся за те, що війна прийде сюди».

Думаючи про майбутнє, Рафаель однозначний: «… Чи на дійсній службі, чи в резерві – я не хочу займатися нічим іншим. Я сподіваюся, що вдасться залишитися тут так довго, як лиш можна». Обоє чоловіків прагнуть просто здоровʼя і миру. «За декілька років я хочу бути тут – без війни, – переконано каже Денні, - і сподіваюся, що воювати не відправлять».

липень 2025