Сила стереотипів: ідеальні жертви чи терорист(ки)?  Чому ми воліємо не помічати палестинців?

Чому нам так важко дається емпатія до палестинців? Особисте дослідження литовської журналістки та арабістки Марії Ракіцкої свідчить: на заваді цьому стають не лише примхи географії, а й сила мовних конструктів, образів та очікувань, які визначають, хто заслуговує на співчуття, а хто – ні.

Я досліджувала Близький Схід, багато там подорожувала і освоюю арабську мову. Можливо, саме тому події в цьому регіоні зачіпають мене значно дужче, ніж більшість людей у моєму оточенні. Якось друг напівжартома зауважив, що, мабуть, лише на один відсоток розуміє, навіщо я туди взагалі їду.

Така реакція є цілком зрозумілою, нічого проти неї не маю. І справді, не кожен мусить мандрувати по всіх усюдах. Однак цим текстом я прагну не закликати до подорожей в арабські країни, а системно осмислити, чому емпатія до палестинців дається Литві з таким неймовірним зусиллям.

З 7 жовтня 2023 року в Секторі Газа було вбито понад 65 тисяч людей і поранено понад 167 тисяч. Незалежна комісія Організації Об'єднаних Націй у вересні 2025 року підтвердила, що дії Ізраїлю в Газі відповідають критеріям геноциду. У середу, 1 жовтня, міністр оборони Ізраїлю наказав усім палестинцям покинути місто Газа, заявивши, що ті, хто залишиться, будуть вважатися комбатантами. Насильство, розширення незаконних поселень та руйнування палестинських структур посилюються також і на Західному березі річки Йордан. Рада Безпеки ООН тим часом застерігає від «газафікації» Західного берега.

І все ж: попри кадри з виснаженими дітьми та вбитими журналіст(к)ами, емпатійна реакція литовського суспільства залишається стриманою і запізнілою. Стрижневе питання полягає в тому, чи готові ми побачити не лише сам геноцид — а й окупацію, в умовах якої він став можливим, і кінець якої дедалі важче навіть уявити.

*

Цілком зрозуміло, що віддалені війни та катастрофи зачіпають нас менше, ніж те, що відбувається просто біля нашого порогу. Проте у випадку Палестини ця дистанція, схоже, має не лише просторовий вимір. Ми відвертаємося не тому, що нам бракує візуальних образів, – навпаки: гадаю, що в багатьох людей виникають асоціації, але їхній зміст залишається нечітким.

У публічному дискурсі палестинці майже завжди з’являються у двох ролях: як терористи або як жертви – безпорадні жінки, діти чи представники шляхетних професій. У цьому стислому діапазоні між крайніми полюсами не залишається жодного простору для інших людей. У цій дихотомії знаходить своє відображення не просто брак емпатії, а, можливо, навіть активний захисний механізм, що упереджує співчуття. Варто лише виникнути новій історії, як ми автоматично записуємо її протагоністів до однієї з цих заздалегідь визначених категорій.
  Насправді, більшість палестинців — це не лікарі, не діти і, звичайно, не терористи, а просто люди з різноманітними поглядами, характерами та професіями. Палестинський поет, письменник і журналіст Мохаммед ель-Курд у своїй книзі «Perfect Victims and the Politics of Appeal» («Ідеальні жертви і політика благань») описав абсурдне очікування, що палестинці мусять бути «ідеальними жертвами», аби заслужити на співчуття.

Його слова викликали у мене спогади про власну поїздку на Західний берег у 2024 році. Я сама спіймала себе на тому, що почала ділити людей, яких зустрічала, на «зручних» та «незручних» героїв для власних історій. Ось адвокат, який у вільний час майструє кларнети. Ось директор музею, що гордо показує мені світлини зі святкування 16 лютого [Дня незалежності Литви, прим. ред.]. Дуже доречною деталлю здалася мені й райдужна наклейка з написом «Love is Halal» на дверях туалету в одному з барів Рамалли.

З іншого боку, молоді чоловіки з психічними проблемами, які сідають за кермо напідпитку, абсолютно не вписуються у мою розповідь. Але ж там живуть і ті, хто мені просто несимпатичний. І вони теж щодня змушені проїжджати контрольно-пропускні пункти, вести підлегливі розмови з ізраїльськими солдатами та маневрувати поміж заборонами. Можливо, вони й не відповідають очікуванням «ідеальної жертви», але й вони живуть в умовах окупації. Ця окупація розпочалася 1967 року з війни між Ізраїлем та арабськими державами, коли Ізраїль анексував Сектор Газа, Західний берег, а пізніше – Східний Єрусалим. У липні 2024 року Міжнародний суд постановив, що ця окупація є незаконною.

Навіть усередині самого палестинського суспільства панує тонкий, ледь відчутний тиск відповідати певним заданим наративам. Друг із Тулькарма, міста на Західному березі, яке особливо сильно постраждало від бомбардувань, розповів мені після відвідин мистецької виставки, де художники зобразили Палестину як «заплакану матір», що йому остогидло це постійне повторення одного й того ж мотиву активістами, адже воно ні до чого не веде. Він — обдарований, амбітний хлопець, який прагне навчатися, робити кар’єру і вільно пересуватися країною. Але для його візії життя просто немає місця.
  На Західному березі окупація не є чимось абстрактним, вона відчутна фізично: контрольно-пропускні пункти між містами, 700-кілометровий мур уздовж доріг, селяни, яким поселенці перешкоджають у доступі до їхніх полів. До нас, іноземних відвідувачок, солдати зазвичай ставилися ввічливо, майже кокетували — питали, чи Тель-Авів красивіший за Рамаллу. Ми, звісно, кивали й казали: «Так, безперечно». І робили це лише для того, щоб нашим друзям на передніх сидіннях не доводилося відповідати на неприємні питання.

З огляду на повсюдні, всепроникні структури контролю, здається майже неймовірним, наскільки складно висловитися не лише проти голоду в Газі, а й взагалі проти окупації. Можливо, це тому, що із визнанням її незаконності одразу ж виникає делікатне питання: чи мають палестинці право чинити опір? Після терористичного нападу ХАМАС 7 жовтня 2023 року, коли було вбито майже 1200 ізраїльських цивільних осіб і близько 250 людей взято в заручники, це питання стало ще більш заплутаним і складним.

*

При цьому протягом усієї окупації існувала незліченна кількість форм опору. Одна з моїх улюблених історій розказана в документальному фільмі «The Wanted 18» (2014). Фільм про групу активістів із Байт-Сахура, які у 1980-х роках купили 18 корів у дружнього кібуцника. Активісти роздавали молоко жителям міста, що дало їм можливість бойкотувати ізраїльську продукцію. «Молоко Інтифади» стало дуже популярним, і хоча воно не могло покрити всі потреби міста, акція надихнула на інші форми ненасильницького опору, як-от податковий бойкот. Ізраїльська влада оголосила корів «загрозою національній безпеці», відправила солдатів і гелікоптери, щоб їх знайти. Зрештою тварин було конфісковано, але фільм — попри свій сумний фінал — залишається історією, сповненою абсурдного гумору та тихої надії. Він показує, як громада може об’єднатися і знайти креативні шляхи опору.

Однак навіть ця історія не всім припала до смаку. Коли режисер Амер Шомалі 2015 року був запрошений на показ свого фільму «The Wanted 18» на Кінофестивалі Human Rights Watch у Нью-Йорку, він не отримав візи. До того ж ізраїльські органи безпеки раніше відмовили йому у в’їзді до Єрусалима — вони класифікували його, так само, як і його корів, як «загрозу національній безпеці».

Сьогодні, коли Ізраїль продовжує посилювати свій контроль над Західним берегом, кількість незаконних поселень зростає, економічна ситуація погіршується, а надія перетворилася на дефіцитний ресурс, такий опір здається майже неможливим. Можливо, залишається лише одна форма протидії гнобленню: сумуд (sumud). Сумуд означає, що сама лише присутність палестинців — їхня рішучість залишатися, їхній зв’язок із власною землею, їхня вкоріненість — вже є актом опору. Коли я думаю про своїх друзів, які прийшли на зустріч із тригодинним запізненням після багатогодинних допитів ізраїльськими чиновниками, але попри все не втратили волі до життя, захоплення навчанням і навіть бажання святкувати, я гадаю, що, можливо, це теж опір — сумуд. Іноді саме мова обмежує нашу здатність говорити як про емпатію до палестинців, так і про їхній опір. Навіть ті, хто так чи інакше підтримує Палестину, не завжди можуть дійти згоди щодо відповідного лексикону для висловлення цієї підтримки. Одним із найбільш спірних слів є «інтифада». Коли демократичного кандидата на посаду мера Нью-Йорка, Зохрана Мамдані, нещодавно запитали про гасло «Глобалізуймо інтифаду», він відповів, що розуміє його як відчайдушне прагнення досягти рівності та справедливого ставлення в боротьбі за права палестинців. Його слова викликали бурхливе обурення, і Мамдані звинуватили в антисемітизмі.
  Хоча арабське слово «інтифада» використовується в багатьох контекстах, більшість людей асоціюють його передусім із палестинськими повстаннями проти ізраїльської окупації. Перша Інтифада (1987–1991) здебільшого складалася з мирних демонстрацій, бойкотів та громадянської непокори — хоча й із поодинокими випадками насильства. Вона до сьогодні вважається прикладом ненасильницького опору, але водночас залишається суперечливою. Під час Другої Інтифади (2000–2005) насильство ескалювало: внаслідок нападів загинуло близько 1000 ізраїльтян, тоді як унаслідок ізраїльських акцій у відповідь було вбито від 3000 до 5000 палестинців. Пам'ять про ті події донині залишається тягарем, і ледь почуте слово «інтифада» миттєво запускає в свідомості багатьох людей рефлекс страху.

Коли я говорю про багатозначність слова «інтифада», я часто відчуваю, як люди починають дивитись на мене інакше, — немовби я сказала щось непристойне. Наче я пояснюю, що свастика спочатку була духовним символом індуїзму. Або що джихад не обов’язково означає війну – хай для істориків чи теологів це правильно, та висловлювання про глобальний джихад будуть інтерпретовані досить однозначно навіть в арабському світі. З іншого боку, термін «інтифада», що походить від дієслова «струшувати» (nafaḍa) і означає повстання проти гноблення, широко використовується в арабських країнах: від Палестини до руху Сахрауї в Марокко. Тут я пригадую мирні протести ліванської молоді проти корумпованого уряду та дискусії про те, чи варто називати їх революцією, чи інтифадою.

Можливо, намагатися змінити глибоко вкорінені асоціації — це марна справа. У литовському вжитку інтифаду майже винятково визначають як щось, пов’язане з Палестиною та насильством. Однак, можливо, справжня проблема полягає зовсім не в самому слові, а в фундаментальному скепсисі щодо будь-якої форми палестинського опору.

*

Під час своєї подорожі Західним берегом я відвідала також і Східний Єрусалим. У сувенірних крамницях Старого міста тісниться войовнича символіка: там можна, наприклад, купити футболки з написом «Guns’n’Moses». Це виглядає іронічно, майже нешкідливо, — у будь-якому разі, значно менш загрозливо, ніж загадкове слово «інтифада». Спрямована проти ліванської Хезболли атака за допомогою вибухових пейджерів, організована Ізраїлем (у громадських місцях, на ринках, у кав’ярнях та на вулицях пейджери просто вибухали у кишенях), деякими медіа була розхвалена як геніальна операція – немов узята зі шпигунського фільму, попри велику кількість фізично та психологічно травмованих людей в околицях. Наймолодшою жертвою стала дев’ятирічна дівчинка, яка загинула, коли пейджер здетонував у її квартирі.

Caption:
Протести проти уряду в Лівані. Фото: © Марія Ракіцкая

Коли я думаю про Ліван, пригадую дискусію під час лекції в Бейрутському університеті.
Ситуація видалася мені тоді надзвичайно цікавою і майже комічною. Звісно, ніхто не хоче бути поза Опором. Тоді країну сколихнули масові протести проти корумпованого уряду. Дискусія виникла через те, що деякі студенти назвали тих, хто нападав на мирних демонстрантів, прихильниками Хезболли. Доцентка відповіла, що вона підтримує Опір. Хезболла, цей рух, що виник 1982 року після ізраїльської окупації Південного Лівану, класифікується Сполученими Штатами, Великою Британією, Лігою арабських держав та іншими країнами як терористична організація. Натомість багато ліванців саме в ній вбачають ту силу, яка свого часу звільнила країну. Сама організація вважає себе частиною Опору (moqawama) – термін, який вона з часом майже повністю привласнила собі.

Студенти розуміли Опір інакше, ніж доцентка. Один із них пізніше пояснив: він категорично проти ізраїльського режиму, але так само категорично проти Хезболли. Ідеологію цієї групи він вважає лицемірною та вибірковою: не можна стверджувати, що ти борешся за визволення Палестини, і водночас відправляти своїх поплічників атакувати ліванців, які борються за свободу у своїй країні, або обмежувати права палестинських біженців у Лівані. У суспільстві існують дуже різні думки щодо Хезболли. Однак організація вправно використовує наратив Опору у власних цілях: той, хто її критикує, ризикує бути названим прихильником окупації. Урівнюючи опір ізраїльській окупації з насильством і підтримкою терористичних організацій, ми повторюємо та посилюємо саме цей дискурс і створюємо простір, з якого можуть користати місцеві популісти. Коли я вивчала Близький Схід, в пам’яті виринали дитячі спогади: як російські телеканали постійно показували кадри чеченських терористів, які викрадали та катували людей. Дитиною я думала, що війна й окупація — це погано, але, мабуть, іншого рішення немає — зрештою, з ними неможливо чинити інакше. Лише згодом я почала критично ставити під сумнів ці вражаючі образи: чи дійсно вони віддзеркалювали весь народ, чи їх використовували, щоб заперечити його право на існування? Я не маю наміру порівнювати дуже різні історичні та соціальні обставини або масштаби насильства. Однак прихована за цим закономірність є очевидною: конструювання єдиного, нібито безальтернативного наративу, який виправдовує будь-яку військову дію, і водночас змушує нас ставити під сумнів власні переконання.

Можна дискутувати про терміни, дискурси та нюанси. Проте реальність залишається простою: ідеальних жертв не існує, є лише руйнування неймовірного масштабу в Газі та тисячі людей, які намагаються вести нормальне життя в ненормальних умовах у Газі та на Західному березі. А подискутувати, звісно, можна й про те, наскільки складно віднайти рішення, що задовольнило б обидві сторони.

Але поки фундаментальна проблема — що окупація принципово несправедлива — не буде визнана, рішення не буде. У самому Ізраїлі є активісти, які вимагають припинення окупації. Організації, як-от B’Tselem чи Standing Together, документують нестерпну реальність окупації: насильство, страх і ненависть між палестинцями та ізраїльтянами. Breaking the Silence (Порушуючи мовчання), об'єднання ветеранів Другої Інтифади, повідомляє про те, що вони бачили на окупованих територіях, — і про мовчання, яке панує вдома. Усі ці групи об’єднані одним: вони переконані, що єдиний шлях до миру лежить через припинення окупації.
 

жовтень 2025