Сезонна робота в літньому лісі  Чорниці – 200м

«Чорниці корисні для крові, язв, шкіри, релаксації та життя». Щоліта на чесько-австрійському кордоні збирачі*ки чорниць проводять години, дні та тижні в лісах. Цього разу ви можете збирати разом з ними і дізнатися, що реальність їхньої роботи набагато багатша, ніж може здатися з обговорень на інтернет-форумах. Іммерсивний репортаж Анни Вахової.

Ми подали одна одній фіолетову руку й почали розмовляти. Ліда збирала у відро, а я – до рота, бо в мене з собою не було ні гребінки, ні сніданку. «Їж-їж, це корисно». Чорниці лікують кров, афти, шкіру, самопочуття і життя, особливо коли у вас двоє дітей, яких ви виховуєте самостійно.

Фіолетові руки приносять Ліді покупців. «Люди впізнають, що я збираю, розказують знайомим, передають мій номер, і ті вже мені дзвонять!» – пояснює вона мені й говорить, що деякі люди повертаються до неї з року в рік, оскільки лишаються задоволеними. «Ось, наприклад, у лікарні, де я народжувала, у мене запитали, куди я їду у відпустку, а я й кажу, мовляв, ‘а, відпустка, влітку я буду в лісі!’». Хоча загалом Ліда б залюбки кудись поїхала, каже, що хотіла б у якийсь санаторій, бо хоч чорниці – це й вітаміни, але збирати їх – це велике навантаження на тіло, тож їй би дуже хотілося десь відпочити.

Поки що ж Ліда відпочиває тут, у лісі, від роботи і від дітей. Останніх жінка виховує самотужки, тому весь тиждень піклується про них, а на вихідних їздить працювати в казино в Австрії. А коли, як сьогодні, хтось може побути з дітьми, вона їде на годинку чи на дві до лісу. Щоб хоч щось встигнути, Ліда має збирати ягоди дуже швидко, – коли продзвонить будильник, вона має повернутися додому з повним відром. Коли ми міняємося – я їй даю диктофон, а вона мені гребінку – Ліда сміється: «Хто не спробує – не зрозуміє!» Після нашої зустрічі я швидко роздобула собі власну гребінку, щоб на вихідних поїхати на чорниці з її двоюрідною сестрою Ілоною та її чоловіком Душаном.

Ранні пташки й пташенята

У суботу зранку я прокинулася в колишній казармі прикордонників, яку тут, у чесько-австрійському прикордонні, перебудували на багатоквартирний будинок, обнесений рештками загорожі. Я прокинулася о пів на п’яту ранку й сіла на велосипед, коли тільки почало світати. Я морщила лоб і згинала руки в ліктях, намагаючись сховатися від холоду й дрімоти. Речі в корзині регулярно побрязкували, коли я переїздила через бетонні панелі, поскладані на околицях міста, аж мені ставало страшно, що я розбуджу й інших. По новішій дорозі я доїхала аж до найближчого південночеського села й залишилася чекати перед зачиненим супермаркетом, де ми мали зустрітися з родичами Ліди. На площі панувала тиша, тільки ластівки, що загніздилися під магазином, шмигали в мене над головою. Незабаром під’їхали Ілона з Душаном.
  «Душане! Пишуть, що о восьмій має бути гроза!» Але назбирати ягід для сьогоднішнього продажу ми б мали встигнути. «Дві години в лісі – це достатньо, встигнемо назбирати чорниць тисяч на чотири, а потім вже тільки продаватимемо», – посміхається мені із заднього сидіння Ілона, на тлі звучить радіо з енергійними поп-пісеньками. «Але з сьогоднішніми цінами в магазині й чотири тисячі – це не гроші», – каже мені Ілона. Деякі збирачки й збирачі чорниць підторговують чорницями, бо потрібні гроші, але для Душана й Ілони це насамперед традиція, щось, чим вони займаються все життя. Тут, на півдні Чехії, вони виросли і з самого дитинства все літо, як і Ліда, проводили в лісі. З того часу щоліта повертаються до лісу. Зараз їм вже за сорок, вони одружені, але на вихідні й досі їздять на чорниці. «Коли чорниці ростуть, їх не можна не збирати. Тут кущі чорниці всюди, куди не глянь».

Ліс – це наш спільний храм

Ми припаркувалися на краю соснового лісу й залишили на панелі автомобіля дозвіл на в’їзд у ліс для лісника. Ілона з Душаном взули резинові чоботи й ретельно оббризкалися репелентом. «Це важливо, без нього ходити небезпечно», – кажуть вони й подають засіб і мені. Навколо стояла повна тиша, лиш інколи чулося поскрипування стовбуру сосни десь поряд з нами. Невдовзі навколо нас вже були тільки сосни й кущі чорниць. Було дуже росяно, тож зовсім скоро мої черевики наскрізь проморкли. «На чорниці треба ходити зранку, поки вони ще мокрі, тоді ягоди не давляться і з ними простіше працювати. Ну й не жарко ще, хоча цього літа спеки ми ще й не бачили», – пояснює мені Ілона дорогою вглиб лісу. Там ми нарешті почали збирати.

«Люди мені часто не вірять, коли я їм це кажу, або вважають це чимось дивним, але я зранку в лісі завжди молюся», – каже мені Ілона. Тож у неділю зранку вона замість церкви їздить збирати чорниці, проте всі в церкві знають, що вони з Душаном збирають ягоди. Церква їй не раз в житті допомогла – і коли тато потрапив в аварію, і коли їм з Душаном довелося поїхати на заробітки в Англію, тому що тут роботи не було, а дітей якось потрібно було забезпечити. Ілона мені це розповідає з усмішкою на обличчі, а її руки перебирають одну ягоду за іншою, ніби це безкінечна стрічка молитовних намистин.
  Я милувалася ніжністю її рук, поки Ілона швидко, але бережно розчісувала гілочки кущів, а чорниці сипалися їй до гребінки, після чого вони вибирала листочки й пересипала ягоди у відро. З допомогою гребінки збирають, мабуть, всі, кого я в цих краях бачила збирати й продавати ягоди. Я доволі швидко зрозуміла, чому всупереч правилам ніхто не збирає ягоди голими руками, а також чому збирання комбайном викликає стільки дискусій. На перших порах я разом з ягодами нарвала й купу листя, а сам плодознімач застряг у чорничному кущі. Після цього я почала збирати вручну, але після кількох зірваних ягід таки знову повернулася до гребінки. Мені потрібно було навчитися нею працювати, інакше я б до вечора не наповнила своє відро. Коли я нарешті трохи приловчилася до збору, Душан був уже дуже далеко, чорниці вели його далі й далі в ліс, він повертався тільки до свого відра висипати одну порцію ягід за іншою. Своє відро він зібрав найшвидше, після цього знову зник десь між соснами й назбирав ще половину другого.
  Тут, на півдні, всюди пісок, а ліси переважно соснові, штучно посаджені для подальшої вирубки. Ілона говорить, що ліси й всю природу навколо створив Бог, але створив для людей, тож їй здається абсурдним, що вона не може взяти щось для себе з цієї природи, адже це ліки, а чорниці б тут інакше ніхто інший не збирав. «Ведмедям нічого буде їсти», – пригадую я сотні коментарів під статтею про людей, які підробляють збором ягід. Коментарів про ведмедів, сарн та інших звірів, у яких – як я дочиталася – люди як Ілона, Душан чи Ліда відбирають їжу, а потім ще й обкрадають покупців, а крім того вони ще й знищили ліс. Ліс, у якому, за словами коментаторів, не залишилося нічого для тих, хто прийшов сюди просто погуляти й не знайшов вже ані ягідки, ані грибочка, тому зрештою вони змушені були залишити свій коментар під статтею про штрафи та перевірки збирачів. Ці теми також регулярно посідають своє почесне місце в усіх літніх випусках телевізійних новин.

Насправді ж найбільшу проблему становлять організовані поїздки збирачів у природні заповідники, куди щороку люди приїздять збирати чорниці попри всі зусилля лісників не допускати цього. Згідно із законом, збирати ягоди в лісах як ось цей – не заборонено, якщо збирати для власного споживання та бережно ставитися до екосистеми лісу. На думку багатьох, шкоду лісу приносить якраз використання гребінок та витоптування рослин збирачами, які намагаються зайти поглибше в ліс.

«Якщо ось так повільно прочісувати, то листя майже не обривається», – розповідає Ілона, коли ми нарвали майже повне відро чорниць. Вона додає, що часто чує, ніби вони виривають кущі прямо з корінням, після чого на цьому місці чорниці більше не ростуть і не родять. «Ну але подивися!» Я оглядаюся навколо, спостерігаю, як Ілона працює, за її руками, її рухами. У той час, поки маленькі збирачі та продавці ягід викликають палкі дискусії про нібито розорювання природи, у тіні лишаються інші, набагато важливіші форми розорювання та експлуатації.

Витривалий чорничник, збирачі та збирачки

Не тут і не зараз. Коли кілька днів тому я вперше зустріла Ліду, вона збирала ягоди посеред лісу в якомусь неймовірному темпі, ще й встигала за роботою мені розповідати, як одного разу зустріла оленя й анітрохи не злякалася, як вона любить співати й які розумні в неї діти, і що сама вона виросла у великій родині, яка, на її думку, є уособленням того, наскільки роми працьовитий народ. Та от тільки поза лісом – там, де про чорниці більше говорять, ніж їх хтось колись збирав, де досі процвітає расизм щодо ромів і ромок, там, на ринку праці й стихійних ринках на обочинах дороги – історії про Лідину роботи роздуваються до стереотипних уявлень про метрові гребінки, про шишки, сховані у відрах з чорницями на продаж, і про сміття, яке нібито залишають після себе збирачки та збирачі ягід у лісі та вздовж траси.
 
Можливість їздити на роботу в Австрію – це одна з переваг, яку Ліді дарує життя в прикордонній області. Коли ми розмовляли, вона сказала мені, що в Чехії більше не працюватиме за жодні гроші. «Але найголовніше – це ставлення до ромів і ромок! Як чудово вони до нас ставляться! Там тобі ще й подякують, що ти на них працюєш, руку тобі подадуть, напоять і нагодують». Близькість до кордону дозволяє Ліді бути весь тиждень вдома з дітьми, а на вихідних заробляти в Австрії гроші, за які в Чехії їй би потрібно було працювати набагато довше. Лише по вихідних вона заробляє близько 30 тисяч чеських крон на місяць, тоді як середня зарплата без вирахування податків становила в 2024 році в Південночеському краї 42171 крону, а мінімальна зарплата в 2025 році становить 20800 крон.

Проте коли є час, Ліда все одно ходить збирати чорниці – не заради грошей, а для себе та своєї сім’ї. З ягід вона робить дітям соки, морозить на зиму. «У брата були постійні афти, він помазав у роті чорничним соком і наступного дня вже все пройшло! А мамі чорниці почистили кров». Вона вважає ягоди ліками, а їх збір – послугою для тих, хто не може сам ходити в ліс по ягоди. З Лідою ми попрощалися ще в лісі. У неї продзвенів будильник – потрібно було повертатися назад до дітей. Ліда поїхала додому, а я продовжила блукати лісом, сподіваючись, що зустріну ще інших збирачів чорниць. Проте посеред лісу замість чорниць та їх збирачів і збирачок я наткнулася на голу галявину, всіяну трісками. На кущах навколо назбирала кілька ягід собі в дорогу й поїхала далі по обочині дороги вздовж лісу, виглядаючи вказівники. «Чорниці – 200м».
  «Там вже все знищено, там вже збирати ніде», – каже мені продавець Алеш, якого я зустріла на обочині відразу ж за табличкою неподалік від вирубки й почала йому розповідати, звідки повертаюся. Йому близько вісімдесяти, і він сам бачить, що крім безвідповідальних збирачів і збирачок ліси знищують масові вирубки, що на них позначаються зміни клімату. Коли я приїхала, вони з сином якраз слухали в машині радіо, а чорниці стояли на столику під парасолькою. Якийсь час я продавала разом з ними, тоді як навколо нас швидко проїздили легкові автомобілі й фури. Зрідка хтось зупинявся і тоді торгівля на якийсь час переривала нашу розмову.
 
Алеш сам колись їздив на фурі, поки не пішов на пенсію. Де він тільки не був свого часу, але раніше вздовж дороги не стояло стільки збирачів ягід, здебільшого все йшло в центральну закупівлю. Коли він починав збирати, перекупники пропонували 17 крон за кілограм, а коли сам почав продавати на дорозі, то хотів вже 40 крон за літр. Інакше особливо нічого не змінилося з того часу, як він почав ходити по чорниці. «Чорничники дуже витривалі, їх досі всюди багато», – говорить він і додає, що вже не збирає інші ягоди, ні малину, ні суницю, бо більше не родять, а замість скла сипе людям чорниці в пластикові ванночки. Чорницями він підробляє до пенсії, яку отримає за свої шістдесят відпрацьованих років, але все одно ледве зводить кінці з кінцями. «Ще десять років рватиму чорниці, а тоді піду на пенсію», – сміється Алеш спершу до мене, а потім до пані, яка саме вийшла з машини й не відводячи очей від чорниць прямувала до нас.

У ліс по чорниці Алеш почав ходити після війни разом з батьками, цьому ділу він потім навчив і своїх дітей. Його син Циріл сьогодні продає разом з ним, а коли чує, що ми заговорили про пенсії, то підійшов і сказав мені, що він захворів, тому отримує пенсію 4800 крон, оскільки пропрацював не так багато років, з них 2800 віддає за житло. «Я орендую дачу, тому житло маю дешеве, інакше б я жив на вулиці. Улітку ще сяк-так жити можна, бо є чорниці, а взимку? Взимку живу тільки з пенсії, бо хворію».
  Наступного дня трохи неподалік на тій самій трасі я зустріла продавців Радку та Томаша. Коли під’їхала, вони сиділи в кріслах за столом, з-під якого на мене ще здаля почала гавкати їхня такса.

Радка працює на сезонних роботах закордоном, кожні чотири місяці повертається додому до сім’ї. Зараз вона тут, збирає і продає ягоди. Розповідає мені, що багато-хто віддає за оренду житла ледь не всі зароблені гроші, «а якщо ще й малі діти, то ніякої соціальної допомоги для них немає…», – говорить вона й підтакує головою. «А тут ще ситуація така, що або людина їздить в Австрію, де отримує австрійську зарплату, або працює в одній з двох фабрик, які тут є, або ще люди роблять в супермаркеті. Їх тут багато». Її чоловік Томаш працює у фірмі, де працевлаштовують людей з інвалідністю, за його словами, там ситуація подібна до тієї з чорницями. Він говорить, що уряд вигадує різні способи, як можна допомогти, але зрештою найбільше йому заважає саме недостатня, відірвана від реальності й забюрократизована форма допомога, ніж сам факт, що в нього немає обох ніг. «Ти хочеш отримати допомогу, вищу пенсію, якесь крісло чи милиці, допомогти собі збором ягід, але для цього потрібно пройти мільйон різних перевірок і натикнутися на мільйон обмежень, хоча насправді варто було б більше перевіряти саме великих гравців, що вступають у цю гру». Він також додає, що сам принципово не проти проти обмежень і контролю, радше йому не подобається, що їх вигадують люди, які ніколи в них самих не запитали, що вони думають, не спробували самі збирати чорниці чи продавати їх на сертифікованих вагах, які потрібно регулярно перевіряти, чи не брешуть. На його думку, люди або поважають один одного й навколишню природу, або ні. Радка й Томаш особисто знають людей, які залишають після себе ліс у жахливому стані, а з іншого боку вони удвох на цьому місці збирають чорниці щороку ледь не все своє життя, тому зовсім не в їхніх інтересах знищити місця, де самі живуть і куди регулярно ходять.
 

Де робота, там і винагорода

Після двох годин у лісі з Ілоною та Душаном в мене розболілася спина, тому я дуже здивувалася, що стільки людей, які отримують допомогу по інвалідності, регулярно їздять збирати чорниці. Ілона, яка через проблеми зі спиною має оформлену інвалідність, всю дорогу, як тільки вони підібрали мене біля супермаркету на площі, повчала, що коли спина заболить, я маю спокійно сісти й лише дивитися, чи просто фотографувати, якщо буду хотіти. Вона, мовляв, вже навчилася жити на ліках, бо працювати треба, навіть коли тіло болить. На одну її пенсію по інвалідності вони б не прожили, проте якщо додати й зарплату Душана, то жити загалом можна, а тому чорниці – це, мовляв, не необхідність, а просто робота в радість. Та ще більше вона б хотіла невдовзі почати працювати в Австрії, де прибирає її сестра. Жінці та ще й без освіти там можна заробити пристойні гроші.

Сестру Ілони, Марію, разом зі всією родиною ми зустрічаємо дообіду того ж дня, коли Ілона з Душаном взяли мене з собою в ліс. На порослу травою галявину на перехресті двох асфальтових доріг з’їхалася з різних куточків південночеських лісів вся сім’я, усі зі свіжоназбираними чорницями у відрах та бідончиках. Ми привезли десь 25 літрів. Перекус чорничним пирогом і знову до роботи.

Чорниці потрібно просіяти й перебрати, я це робила з Ілоною, її сестрою та мамою. У мене було таке враження, ніби ми зібралися у жіночому колі за одним столом драти пір’я і говорити про чоловіків як про тему, що не змінюється упродовж віків. Пізніше з лісу приїхало і третє покоління їхньої родини. Перш ніж я встигла зорієнтуватися в родинних зв’язках, почався дощ, тож усі, хто міг, знову роз’їхалися ховатися. Тільки Ілона з Душаном по черзі вибігали зі сховки під деревом до парасольки над дорогою, щоб продати чорниці тим, хто на хвилинку зупинився і з гаманцем у руках вийшов з машини.
  Не тривало довго, доки від чорниць нічого не лишилося – усі велосипедисти, рибалки, відпочивальники та відпочивальниці поверталися у своїх машинах додому й охоче купували товар, тож невдовзі поїхали й ми – я проти вітру з кількома літрами чорниць у корзині й Душановій куртці з фабрики. Той, хто обігнав мене з Ілоною в одній машині, опустив вікно й прокричав, що встановить велосипед на дах машини й довезе мене, щоб я не змокла.
 
Назад до колишньої казарми я повернулася з відчуттям, що крім додаткового заробітку до маленької місячної зарплати чи фінансової подушки на наступний рік, збір чорниці – це також мережа контактів, яка в світі, де треба працювати, навіть коли в тебе щось болить, лишається однією з небагатьох стабільних точок опори, що ще лишилися.

Вересень

Кінчався серпень і починався вересень, я все частіше бачила збирачів і збирачок ягід, яких зустрічала в лісі, у їх природньому середовищі по дорозі в супермаркет чи на вокзал. Лиш деякі з них після закінчення сезону їдуть ще далі на південь Шумави, де ще ростуть чорниці. Інші ж повертаються до того, чим інакше займаються весь рік.

Повернулася і я на потязі до Праги. Я сиділа біля вікна й марно намагалася спіймати мобільний сигнал чи вайфай Чеської залізниці. Повз моє купе часом пройшла чиясь дитина й на якийсь час відволікла мене від втикання у вікно чи мобільний телефон. Коли ми доїхали до Праги, я зрозуміла, чия це дитина. Ліду, її маму, я зустріла на пероні Центрального вокзалу, де ми вийшли. Вона везла візочок і валізу, тримаючи за руки обох своїх дітей, про яких стільки розповідала мені в лісі. Люди припинили купувати, Ліда збирати, тож вони разом вирушили в заслужену відпустку.

листопад 2025