Зрозуміти війну  Усе не так?

Як осягнути реальність війни? І як нам, медійникам, краще її передати? Наша авторка Пеґґі Лозе проводить багато часу в Україні. У цьому есе вона розмірковує про суть своєї журналістської роботи.

Росія знову взялася за своє і побила власні рекорди за масштабами обстрілів: лише за кілька днів після закінчення так званого «перемир’я», приуроченого до річниці закінчення Другої світової війни та військового параду в Москві 9 травня, російська армія понад 30 годин поспіль – з 12 по 14 травня – тероризувала всю Україну роями дронів і ракет. Загалом по великих і малих містах було випущено близько 1500 дронів та понад 60 ракет – від Сум і Харкова на північному сході до Ужгорода на крайньому південному заході, який зазнав такого удару вперше.

Нові жахливі рекорди, на жаль, були цілком передбачуваними для тих, хто стежить за нарощуванням російського виробництва дронів та ракет. У лютому 2025 року нічний наліт із використанням понад 250 безпілотників іще вважався однією з найлютіших атак, у червні 2025-го їхня кількість сягнула вже близько 500, а протягом осені та зими зросла до 600–750. Нині ж під час наймасштабніших обстрілів кількість дронів перевищує тисячу. До цього додаються незліченні атаки «малих дронів» у «зоні знищення»  завширшки понад 30 кілометрів уздовж усієї лінії фронту.

Той, хто не має близьких чи знайомих в Україні, мабуть, уже й не хоче бачити всі ці цифри – вони втомлюють, зневірюють, і за ними важко уявити щось, крім зруйнованих будівель та припалих пилом, закривавлених людських тіл.

Я сама перебувала на місці подій під час кількох таких — тоді ще рекордних — атак і більш-менш розумію, що криється за цією холодною статистикою. Коли друзі з України пишуть мені: «У нас гучно», я знаю, що ситуація кепська. Коли пишуть: «Усе погано», розумію: там жахливо гучно, близько й максимально небезпечно. У наступні дні новини ряснітимуть підрахунками жертв і кадрами руїн, оголошеннями про збори на підрозділи протиповітряної оборони та постраждалі сім'ї, повідомленнями про знеструмлення будівель і громадського транспорту. Брак сну в поєднанні зі страхом смерті (хоч би як людина нібито і звикла та навчилася його притлумлювати) висмоктує всі сили й ламає будь-які плани на день. У дрібницях кожен реагує по-своєму, але принцип стосується, мабуть, практично всіх.

Те, що Росія коїть в Україні, — це суцільний терор, націлений на те, щоби виснажити людей, підірвати суспільну стабільність країни і зламати волю українців та українок до виживання. Більше жодного зиску від цієї війни проти повсякденного життя цивільного населення Москва не має. І що довше триває російська агресія, то очевиднішим це стає – з кожного випуску новин, кожного інтерв’ю та кожного репортажу з України. Однак більшість людей тут, на (поки що) відносно безпечному Заході, взагалі не уявляють сучасну війну, або мають про неї застаріле, хибне уявлення, часто навіяне образами Другої світової війни, чи стереотипами про знедолених біженців у подертому одязі. Саме тому 9-го травня вулицями багатьох європейських міст знову йшли марші людей із радянською символікою, яку Росія й сьогодні використовує для своєї воєнної пропаганди.

«Людина в мирній країні не зрозуміє тих, кого бомблять»?

Навіть щиро зацікавлені й загалом добре поінформовані люди часто запитують: «А чому в Україні не літають літаки? Там що, досі триває війна, так? Як воно зараз в Україні? Хіба там не все вщент зруйновано? Як ти туди добираєшся?» Взагалі, питання про побутові дрібниці — мабуть, найпоширеніші, якщо не брати до уваги прохань дати наперед неможливий прогноз щодо завершення війни. Розповіді про стильні кав’ярні та музичні фестивалі багатьох спантеличують. Як таке можливо, коли навколо постійно бомблять, а люди воюють, отримують поранення й гинуть?
 

Головна редакторка українського журналу Reporters Марічка Паплаускайте у післямові до збірки репортажів «77 днів лютого» описує знаковий досвід, пов’язаний із ретритом для українських медійників влітку 2022 року: «Чотири дні я жила в Москві. Так називався номер семінарського центру на німецькому узбережжі Балтійського моря (…) Наш центр був створений в ім’я діалогу й порозуміння, яке було так важливе для Європи після Другої світової війни», — пояснювала управителька логіку існування „московського“ номеру. Очевидно, вона досі не готова прийняти нову реальність, у якій світ хитається над прірвою наступної світової війні, а підштовхує у неї та сама Москва». Паплаускайте з розумінням ставиться до того, що людям, які (поки що) не відчули російської війни на собі, важко її збагнути. Проте: «… нам важливо, щоб нас розуміли. Бо від цього розуміння залежить зрештою і хід цієї війни — війни Росії проти міжнародного порядку та демократичного світу».

Але навіть через чотири роки мало що змінилося: люди тут — у європейській «ніби й не зовсім війні» — більше переймаються, чим заправляти автомобіль, як інтегрувати і змусити працювати біженців, а також незручними наслідками війни, яка, боронь Боже, не повинна мати до нас жодного стосунку. Ми досі не збагнули ні абсолютної несправедливості російського вторгнення в Україну, ні повсякденних реалій цієї війни, попри те, що про це постійно пишуть у новинах, ні того факту, що ця загарбницька війна спрямована і проти нашого вільного суспільного ладу. Не можемо чи не хочемо? Що це: невігластво чи захисний механізм (фатальний, якщо російська війна невдовзі пошириться далі на захід)?

Як нам – якщо не повністю, то бодай хоч трохи краще – зрозуміти реалії війни? І що, скажімо, ми, журналісти та медійники, маємо покращити у своїй роботі?

Я не хочу просто повторювати фразу, що позбавляє будь-якої надії: «Людям у мирній країні не зрозуміти тих, кого бомблять». Або, як описує українська журналістка й психологиня Маша Рекеша у своєму Instagram-каналі про труднощі еміграції: «Європа вчилася жити у стабільності. Україна — у непередбачуваності. (…) Наша витривалість — це не суперсила, а звичка жити в урагані. (…) Неможливо пояснити світло тому, хто не знає темряви».

Адже багато елементів нинішньої воєнної реальності в Україні цілком актуальні й для західних суспільств: ми й без «гарячого» вторгнення вже маємо справу з кібератаками, кампаніями з дезінформації та актами саботажу. Тож як нам краще й глибше збагнути ці, на перший погляд, нібито чужі реалії і як зробити їх зрозумілішими для інших? І це при тому, що навіть у приватному спілкуванні долати прірву між цими двома реальностями буває непросто. Іноді здається, що про війну – мабуть, найекстремальнішу з усіх можливих подій – людина ззовні неминуче говорить щось не те, ставить не ті запитання і зрештою не так про неї розповідає.

Питання в дрібницях, відповіді в цілому

Коли писати друзям в Україні, що хвилюєшся за них? За кожної повітряної тривоги в країні, у їхній області чи місті? Тепер я роблю це радше тільки тоді, коли з інформаційних каналів дізнаюся, що прилетіти може саме в їхнє місто чи мікрорайон. Адже, з одного боку, я, звісно, хочу показати, що думаю про них і про небезпеку, яка їм загрожує. З іншого боку, знаю й те, що в них теж триває повсякденне життя — робота, школа, навчання, похід до крамниці, прогулянки, розваги. Не варто ще й мені зайвий раз нагадувати їм про війну. Тому ми все менше пишемо і говоримо про неї. Натомість спілкуємося про гарні та яскраві моменти життя: квіти, виставки, заходи сонця, спільні плани на найближчі місяці.

Але коли з осені 2025 року Росія кілька місяців поспіль обстрілювала українські тепло- й електростанції, занурюючи країну в безпрецедентну «зиму блекаутів», ускладнилось і це. Як розмовляти на відстані, коли одна сторона, заклякла від холоду в крижаних приміщеннях, щогодини чекає, коли температура піднімиться вище нуля? Відповіді ставали дедалі скупішими, адже в мене, звісно, не було й найменшого уявлення про цей новий рівень випробувань. Чим узагалі можна або хочеться ділитися в такій ситуації? Що ми можемо зробити? Зрештою, усі ми знаємо: Україні потрібні надійна протиповітряна оборона, потужні генератори та фінансова підтримка для армії й модернізації енергетичної інфраструктури.

Сподіваюся, що на особистому рівні надіслані поштою великі грілки, свічки та смачний чай стали маленькою радістю посеред великого жахіття. Адже іноді навіть запитання «Як вам допомогти?» збиває з пантелику: «Дякую, навіть не знаю, як на це реагувати. Ми ж доросла сім’я й уже підготувалися до відключень електроенергії. Я взагалі не звикла до того, щоби хтось так про нас турбувався». А після інтерв’ю західним медіа знайомі в Україні знову й знову почуваються вкрай виснаженими – ніби й сказали все правильно, але так і не донесли суті причин цих страждань і не назвали справді необхідних заходів.

Занадто часто західні репортажі про Україну оминають військових і визначальну роль солдатів і війська для майбутнього України. Авжеж, у нас уже саме словосполучення «військовий обов’язок» стало тригерним. А в Україні суспільству доводиться миритися з примусовою мобілізацією й почесними похованнями, обговорювати й організовувати їх, а також інтегрувати ветеранів та ветеранок. І водночас постійно співфінансувати власну оборону з цивільного тилу через незліченні збори пожертв.

Сміх додає сил

І раптом, коли починаються чергові жорстокі обстріли, подруги знову надсилають мені уїдливо-гумористичні меми чи саркастичні потоки лайки. Схоже, гумор виявляється набагато кориснішим за жах. Адже саме жах – наша найпоширеніша реакція на новини про війну, проте він, на жаль, швидко обриває розмову: ніякова тиша, сповнена розгубленості та безпорадності, ні до чого не веде. Збентеження або й відторгнення, що їх викликають українські жарти про війну, – реакція передбачувана. Однак, як здається, дистанційований сміх і глузування з певних моментів війни, справді мають позитивний ефект. Принаймні так це описують психіатр і когнітивно-поведінковий терапевт Олександр Авдєєв та журналістка Анна Сідельнікова у нещодавно виданій книжці «Хто так жартує? Психологія гумору», називаючи перші три функції гумору: декатастрофізація, емоційна регуляція та відчуття приналежності до спільноти. Наприклад, коли ми жартуємо над армією супротивника, «загроза від цього не зникає, але впоратись із тривогою і страхом стає легше. Ба більше, це дає нам можливість почати діяти, повірити, що нам це під силу. (…) Часто жарти — один зі справді екологічних способів „провітрити“ злість, роздратування, впоратися із розчаруванням, соромом чи образою». А почуття спільності – ключовий елемент українського опору.
  Те, що стороннім спостерігачам може видатися парадоксом: спілкування в Україні не обходиться без гумору. Люди сміються з того, як у 2022 році український трактор відбуксирував російський танк, як Росія нещодавно «утилізувала» свою чи не найдорожчу й найнебезпечнішу ракету «Орєшнік» у старих гаражах під Львовом та Білою Церквою. І так само з самих себе: з того, як українці й українки збиралися біля екранів на станціях метро та в підвалах, стежачи за захопливою перемогою легенди вітчизняного боксу Олександра Усика над нідерландською суперзіркою кікбоксингу Ріко Верховеном у Єгипті, поки сотні російських ударних дронів і ракет вкотре тероризували Київ.

Герої проти жертв

Адже всього за десять днів після попереднього масованого нападу Росії, у ніч на 24 травня, Москва знову випустила понад 600 далекобійних безпілотників і 90 ракет по Києву та області. У центрі міста зруйновано житлові будинки, станцію метро, торговельний центр, Національний музей «Чорнобиль» пошкоджено й низку інших установ — Національний художній музей, Український дім, Національну філармонію. Щонайменше двоє людей загинули, близько 80 отримали поранення.

Натомість у німецьких радіоновинах наступного дня раз у раз цитували заяву Москви: буцімто цей масштабний удар був помстою за нещодавні українські авіанальоти на російську сировинну інфраструктуру та окрему атаку двома днями раніше на гуртожиток в окупованому Росією — а насправді українському — Луганську. І це при тому, що військові експерти вже чотири з половиною роки товкмачать: підготовка до таких масованих атак із використанням дронів, ракет та крилатих ракет із різних точок запуску потребує щонайменше одного-двох тижнів. Проте ця воєнна логіка, військові процедури та стратегічні міркування досі настільки чужі західним медіа, що їм простіше процитувати маніпулятивну заяву російської влади, ніж описувати конкретні наслідки та довготривалий розвиток подій.

Наступного ранку українська культурологиня й письменниця Маріам Наєм писалa: «Війна виснажує. (…) Вона виснажує болем, який наздоганяє тебе швидше, ніж ти встигаєш його відчути. (…) Виснажує твою надію на те, що дописи про повітряні удари можуть щось змінити. (…) Вона виснажує тебе байдужістю світу — адже якби світ знав, як реагувати на агресію, Росія ніколи б на це не наважилася».

Жити в умовах війни — це не екстремальний спорт для любителів адреналіну. Ніхто в Україні цього не обирав. Показові образи «жертв» і «героїв» більше не спрацьовують: кожен, хто в Україні доживає до наступного ранку, виграє у розв’язаної Росією війни ще один день. І водночас ще на день довше залишається під впливом війни. Ті, хто захищається від агресії, роблять це зі зброєю в руках. І в цей момент вони, можливо, залишають в тилу свої родини, яким доводиться самотужки, без належної підтримки, давати раду побутовим проблемам під повітряними ударами та в умовах блекаутів.

Розмови про війну — колосальне випробування для всіх учасників. Якщо у 2022 році майже всі люди — в поїзді, на вулиці чи в кав’ярні — максимально відверто ділилися пережитим після повномасштабного вторгнення, то з роками такі розмови стають дедалі важчими та гнітючишими – що довше триває війна і що менше видно її кінець. Межі можливої ретравматизації приховані й розмиті. Ніколи не знаєш, яким запитанням чи зауваженням можеш уразити співрозмовника. Коли у 2023 році я розповідала подрузі про поїздку з гуманітарною місією до Херсона, у неї на очі навернулися сльози. А коли в розмові з іншою подругою, яка ділилася спогадами про життя в російській окупації, я поставила якесь уточнювальне запитання, вона раптом замкнулася. І лише через два роки змогла пояснити свою тодішню реакцію і той несподіваний спалах болю.

Особисто я викреслила зі свого журналістського лексикону слова «неймовірно», «незбагненно», «нестерпно» тощо. Війна повсякчас показує нам, наскільки просто те, що раніше здавалося абсолютно неможливим, раптом стає реальністю, а подібні оцінки, здається, втратили актуальність.

Ба більше, чимало посібників від медіа-ГО дають конкретні поради, як вести травмочутливі розмови та інтерв’ю з ветеранами й ветеранками, з жертвами сексуального насильства під час війни, людьми, які пережили окупацію, родичами загиблих тощо. Але всі люди різні. Іноді ці – загалом цілком правильні й важливі – поради навіть перешкоджають щирій, глибокій розмові. Зрештою, нам, журналістам і журналісткам, краще ставити відкриті запитання – про те, що людина сама готова розповісти. Можливо, від надто гострих запитань доведеться відмовитися. Але захист людини має бути важливішим. Як далеко ми можемо заходити у взаємних вимогах заради того, щоби дати можливість світові краще збагнути цю війну?

В умовах війни на виживання загострюються й особисті та професійні дилеми. І для тих, хто роками без упину розповідає й інформує — чи то приватно, чи то як активіст, чи то як журналіст — кожна нова масована атака Росії та надто поширене західне нерозуміння (чи то пак – небажання розуміти) тієї екзистенційної загрози, яку несе російський терор в Україні, у кращому разі викликає розчарування, а в гіршому — відчуття особистої поразки. Усе здається водночас нібито й хибним, і якимось єдиноправильним.

Хоч як це прикро, але готового рішення в мене теж немає. Моя особиста стратегія полягає в тому, щоб прийняти це і знизити планку очікувань (тут важлива вже сама спроба): давати одне одному час і простір як в особистому, так і в професійному спілкуванні; не переоцінювати й не брати близько до серця роздратовані чи різкі реакції, а натомість щиро цінувати все те, чим ми здатні ділитися, долаючи прірву між воєнною та невоєнною реальністю. Повторю: цей обмін вимагає від усіх учасників величезних зусиль. І я безмежно вдячна всім колегам і друзям, знайомим і співрозмовникам в Україні за те, що вони досі беруть у цьому участь.

А в усьому іншому: писати далі, далі фіксувати, далі розповідати. Нехай усі ці приголомшливі рефлексії та екзистенційні уроки сучасної війни в підсумку зроблять нас сильнішими, а не слабшими. Насамперед тих людей, які живуть у реальності війни,  – але також і ті суспільства, для яких болісне усвідомлення цієї реальності, можливо, ще попереду.

червень 2026