Польські супермаркети на околицях Нідерландів  Дім серед полиць

Поміж маринованими огірками, польськими солодощами та українськими варениками у західноєвропейських передмістях з’явилися місця, які є чимось набагато більшим, ніж просто супермаркети. Вони допомагають подолати бар’єри та соціальну ізоляцію, які для багатьох жителів та жительок Східної Європи є частиною їхнього міграційного досвіду. Наш автор Еліас Бучко відвідав два таких особливих мікрокосми в Нідерландах і виявив своєрідну напругу між знайомим і чужим.

Після кількох років проживання в Нідерландах я цілковито усвідомив, яку втіху дарують страви, пов’язані з рідним домом. Коли одного вечора захотів спекти маківник, то зіткнувся з несподіваною проблемою: знайти мак у звичайних супермаркетах було зовсім не просто. Після кількох спроб у різних нідерландських супермаркетах, таких як «Albert Heijn» чи «Jumbo», я врешті опинився на західній околиці Амстердама, на кінцевій зупинці трамвайної лінії № 6.

Стелажі польського супермаркету «Krakus» пропонували як добре знані, так і нові марки товарів з Центральної та Східної Європи, але й набагато більше. Серед свіжих сосисок, консервованого борщу та заморожених пельменів поступово пустила коріння спільнота.
  Дзеньк. Через кілька років потому дзвіночок на дверях супермаркету «Krakus» сповістить про мій візит молоду жінку в квітчастій блузці. Вона витирає порожню скляну вітрину, яка упродовж дня буде заповнюватися сирником, пампухами, бабкою та іншими польськими солодощами, привезеними прямо з пекарні у Варшаві. Аґнєшка з усмішкою додає, що вони зникають так само швидко, як і з’являються — постійні клієнти «Krakus» знають напам’ять графік доставок. Вона обіцяє мені дегустацію пізніше; цієї ж миті переходить на польську, коли її затримує клієнтка, починаючи товариську розмову. Між знайомими польськими словами та сміхом розпізнаю лише комплімент хендмейдовим сережкам Аґнєшки.

Два роки тому Аґнєшка приїхала до Амстердама зі села неподалік від Познані. Переїхала сюди з маленькою донькою та чоловіком; вирішили так зробити, сподіваючись на краще матеріальне життя. Влаштувалася на роботу в супермаркет, де працює здебільшого з поляками, а також з людьми з інших постсоціалістичних країн. «Іноді мені здається, ніби я взагалі ніколи не покидала Польщу», — каже Аґнєшка.

Вона розмовляє зі мною несміливою англійською, деколи мимохідь переходячи на польську. Хоча значна частина лексики мені не зрозуміла, іноді трапляється слово, що є спільним для польської та словацької мов, інколи вона починає показувати на телефоні, або покладається на схожість культурних контекстів, з яких ми походимо. Так між різними способами комунікації виникає крихке порозуміння. Польські мігранти становлять найбільшу та найдинамічнішу європейську меншину в Нідерландах — у 2024 році їхня кількість становила близько 194 400 осіб. Багато з них приїхали ще в 90-х роках або після вступу Польщі до Європейського Союзу в 2004 році. Відтоді в нідерландських містах з’являються діаспорні об’єднання і організації, а також польські підприємства, магазини та ресторани.
  Разом з Аґнєшкою йдемо впорядкованими вузькими міжряддями. Літній пан у капелюсі киває їй на привітання, поки щипцями набирає з відра мариновані огірки. Він обмацує качани капусти, аж нарешті кладе один до кошика. Аґнєшка веде мене повз морозильні камери з пирогами, сирниками та замороженими овочами, прилавки з копченим овечим сиром і сметаною та, здавалося б, нескінченний стелаж з компотами й консервацією — квашеними огірками, маринованим перцем та оселедцями. Біля полиць зі зниженими цінами на польські косметичні товари стоїть пані в довгому пальті й підносить до носа відкоркований шампунь.

Над прикрашеною до Великодня касою височіють полиці, наповнені ліками і травами, привезеними з Польщі, а також вручну розписаною керамікою з Болеславця. Поряд розташована спільнотна бібліотека з польськими книгами, DVD-дисками та виставленим полароїдним знімком усміхненої пари. Розмірковую про їхній зв’язок із магазином, але не встигаю спитати, бо Аґнєшка вже повернулася за касу.
  Хоча деякі мігранти зі Східної Європи знаходять у Нідерландах омріяну фінансову стабільність, багато з них переживають самотність, мовну ізоляцію та соціальну відчуженість. Дискримінація через статус мігранта спричиняє виникнення інших структурних бар’єрів. Ця ситуація посилюється стійкими стереотипами нідерландського суспільства щодо східноєвропейців як дешевої, культурно менш цінної, хоча й працьовитої робочої сили.

Аґнєшка з гордістю показує мені дошку оголошень, де пропонують послуги польського перукаря, стоматологині, де є кілька листівок з оголошеннями про потребу працівників на будівництво. Поряд із візитками приклеєна пожовкла вирізка з польської преси та написані від руки оголошення про пошук сусідів по кімнаті або знайомства. Дошка, уся в дірках від канцелярських кнопок, розповідає історії успіху і прагнення гідної праці, а також про східноєвропейську солідарність у культурній ізоляції.

Невисловлене розмежування на «ми» та «вони» тут простежується у дрібницях — у відсутності нідерландської мови в описах товарів і в усному спілкуванні. Нідерландська мовна та культурна гегемонія тут поступилася місцем польській, українській, російській, словацькій мовам та мовам Балкан. «Наші мови», — каже Аґнєшка. Якщо взаєморозуміння не виникає під час безпосереднього спілкування, його замінюють спільний досвід східноєвропейських мігрантів і товари, які пропонує супермаркет.

Нашу розмову перериває пані, яка запитує, чи є у нас румунський борщ — вона ніде не може його знайти поза своїм колишнім домом в Бухаресті. Питає мене польською з домішками нідерландської про те, коли надійде новий товар, а я через подвійний мовний бар’єр не знаю, як їй пояснити, що я тут не працюю. Аґнєшка зникає між стелажами і повертається з двома упаковками борщу та жменею чорносливу в шоколаді, одну цукерку простягає мені. Сама ж смакує «Корівкою».
 

Інші можливості

Зупиняємося біля м’ясного прилавка, за яким працює співробітниця Аґнєшки. Вона знімає гумову рукавичку, подає мені руку і представляється як Кароліна. Вона усміхнена, її вбрання у пастельних тонах доповнює бірюзовий хіджаб. Однак нас розділяє не тільки прилавок, а й мовний бар’єр. Ми разом переживаємо довгу паузу без відвідувачів, коли тишу порушує лише польське радіо. Зрештою вона виходить зі свого робочого простору і несміливою англійською пояснює, що в «Krakus» працює тільки тиждень. Вона розмовляє польською та турецькою. Два місяці тому приїхала сюди зі свого рідного міста в Польщі до чоловіка, який походить зі Сирії, але оселився в Амстердамі. Саме тут вони колись познайомилися.

Кароліна заправляє кілька неслухняних пасом волосся під хіджаб. Вона не сумує за Польщею. Свою батьківщину покинула, зокрема, через постійний расизм. Кароліна прийняла іслам шість років тому, але хіджаб придбала недавно, після виїзду з Польщі. Вона каже, що тут — у місті та й у «Krakus» — може носити його без особливих побоювань, зважаючи на релігійну та етнічну різноманітність Амстердама: «Польське суспільство й досі сповнене упереджень. Таких жінок, як я, у публічному просторі бачать рідко, тому я боялася носити хіджаб. Багато поляків мають упереджене уявлення про мусульман та мігрантів, сформоване на основі стереотипного представлення їх у соціальних мережах чи новинах».

Вона одягає рукавички й обережно нарізає скибочки селянської шинки. Вона сміється з іронії того, що працює саме за м’ясним прилавком, хоча через свою віру майже не їсть м’яса. Окрім «Krakus», вона найчастіше відвідує турецькі та арабські продуктові магазини, що дають їй можливість відчути зв’язок із культурами, які вважає своїми — польською, сирійською та турецькою. Колись працювала у закладі швидкого харчування, де були страви цих країн, а тепер готує їх лише на власній кухні.
  Кароліна розставляє нарциси на прилавку й додає, що вирішила покинути Польщу і з економічних міркувань: «Я важко й багатогодинно працювала за низьку зарплату. Але вартість життя висока, і заощадити гроші не вдавалося», — каже вона. «Тут я заробляю більше і можу купити більше за ті самі гроші».

Запитую її, чи планує вона коли-небудь повернутися. Якусь мить чути лише гудіння морозильних камер, поки Кароліна розмірковує. Зрештою вона хитає головою: «Не знаю, що буде в майбутньому, але поки що ні. Я вдячна за людей, яких тут зустрічаю, і мені тут добре». Нашу з Кароліною розмову перериває прихід літньої пари, що польською мовою замовляє свинину.

Через кілька годин я залишаю «Krakus», взявши зі собою подаровану коробку пташиного молока і пакетик маку, який сьогодні планую використати для приготування маківника. Над магазином майорить польський прапор, а я востаннє махаю рукою Аґнєшці.
 

Спільнота

Наступного дня моя дорога веде на околиці сусіднього Утрехта. Серед квітучих дерев та цегляних житлових будинків стоїть невисока будівля з біло-червоним написом «Supermarket – Polski Sklep – Poolse Specialiteiten» та ілюстрацією жінки в народному строї. Надворі припаркований мотоцикл і порожня пляшка абрикосової горілки «Soplica».

Ледь відчутний запах копченого м’яса змішується з ароматом дезінфекційного засобу, а вузькими, яскраво освітленими проходами польського супермаркету «Łowiczanka» лунає шум нідерландського радіо та суміш слов’янських мов. «Перепрошую», — пара пенсіонерів із повним кошиком намагається дістатися до полиці зі сиром та сметаною. Чоловік у навушниках розглядає виставлені скатертини з квітковою вишивкою, а пізніше, передумавши, кидає до кошика кілька льодяників у формі кролика. Сьогодні неділя перед Великоднем, і магазин мало не тріщить по швах.

Зупиняюся біля м'ясного прилавка, який здається серцем усього магазину. Руки працівників швидко нарізають шинку, зважують сосиски та пакують м'ясо для черги покупців, що тягнеться аж до відділу солодощів. Чоловік із переповненим кошиком голосно читає українською з паперового списку покупок, а жінка за його спиною польською запитує молоду продавчиню, чи є ще ті смачні ковбаски, які вона купувала тут минулого тижня. Є: продавчиня дістає з-під прилавка ще запакований, холодний та вологий пакет ковбасок, кладе їх на ваги.
  Коли клієнтка задоволено йде з ковбасою, і настає моя черга, я звертаюся до продавчині, яка англійською мовою представляється як Вікторія. Після короткої бесіди з колегами польською, яка, очевидно, прояснює їй мою присутність тут, вона запрошує мене за прилавок. Наливає мені фруктову «Мінутка» і відкриває шоколадку «Merci», що лежить біля коробки з запакованою шинкою. Сьогодні останній день її п’ятимісячного підробітку в супермаркеті. Вона зізнається, що вже рахує дні до свого повернення в Польщу, де хоче влаштуватися на роботу в кав’ярні. Їй бракує відчуття дому, якого вона не знайшла в Нідерландах. Ще п’ять годин.

Хоча «Łowiczanka» — це польський супермаркет, однак у його стінах чути українську мову майже так само часто, як польську. Почав розмову з молодою покупчинею, яка вагалася, який пиріг вибрати, і врешті-решт у кошик поклала до яєчного салату медівник-плетенку. Каже, що сьогодні хоче спробувати щось нове. Юстина приїхала до Утрехта чотири роки тому, після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну. З того часу асортимент магазину поступово змінювався: побільшало українських покупців, які шукали звичні продукти, тож завдяки їм на полицях з’явилися й українські товари.

Юстині найбільше бракує справжніх вареників — різновиду пирогів, які її родина традиційно готує на Різдво. Вона згадує спільні свята із сестрами та кухонну стільницю, заставлену домашніми варениками у майже «виробничих» обсягах. Тепер здебільшого купує заморожені в супермаркеті. Приходить сюди приблизно раз на тиждень і, хоча зазвичай не долучається до розмов, розуміє, що супермаркет пропонує щось більше, ніж імпортні продукти. Він слугує місцем неформальних зустрічей поза межами домінантного суспільства та мови, а також місцем підтримки. Сюди приходять переважно люди похилого віку та нові економічні мігранти.
  Про збереження спільнотної атмосфери супермаркету «Łowiczanka» свідомо дбає Йоланта, менеджерка магазину. «Я не вважаю себе лише менеджеркою. Я тут насамперед для людей. Слухаю, чого вони хочуть і чого потребують. Допомагаю, коли це можливо, замовляю товари на прохання. Ми тут, як одна родина», — описує вона свою роль. Як і «Krakus», супермаркет «Łowiczanka» відвідують клієнти різних національностей: поляки, українці, чехи, словаки, румуни, болгари, іноді росіяни та нідерландці.

«Те, що ми маємо тут, у нідерландському магазині не купите. Їхні сосиски на смак нагадують гуму, а та маринована капуста в оцті — просто гріх», — сміється вона. На доказ своїх слів веде мене до полиці із закрутками, дістає звідти банки з капустою та консервованим шпинатом і з насолодою зважує їх у руках. Маринований шпинат навіть отримує повітряний поцілунок, — це розвеселило пару робітників у забруднених комбінезонах, які беруть коробку українського вина.

«Люди іноді приходять сюди просто поговорити, якщо їм самотньо або немає нікого іншого, кому б вони могли довіритися. З деким ми знайомі роками й знаємо, що вони купують. Вони розповідають нам про хвороби, дітей, повсякдення та проблеми. У звичайному супермаркеті людина робить покупки й іде, але тут по-іншому», — каже Йоланта. Вона киває на вітання парі, що робить покупки, і розповідає мені, що їхньому синові сьогодні виповнюється десять років. На вулиці на нього чекає новий велосипед.

Йоланта емігрувала з Польщі після революції, понад 35 років тому, а вже кілька років працює менеджеркою в «Łowiczanka». Та повертатися не збирається: тут знайшла чоловіка, з яким створила сім’ю, має онучку. Вона задоволена роботою.​​​​​​​
  З колегами в хороших стосунках. Йоланта веде мене знову за прилавок з м’ясом, де знайомить з невисокою блондинкою — своєю колегою Пауліною. Та, довірливо підморгнувши, починає подавати мені на дегустацію нарізані шматочки шинки та кільця ковбаски. Розламує кабанос навпіл, одну половинку пропонує мені, іншу — Йоланті.

Під час нарізання вона розповідає, що в Утрехті живе лише півтора року. Після початкових сумнівів, вона приїхала до свого друга — поляка, що тут працює. Саме робота врятувала її від ізоляції після приїзду. «Найбільше в цій роботі мені подобаються люди. Деколи я — ніби хороша, але малооплачувана терапевтка», — каже Пауліна зі сміхом. «Іноді ми зустрічаємося з клієнтами поза магазином, ділимося своїми переживаннями, яких наші нідерландські сусіди не зрозуміють», — додає вона.
  «Łowiczanka» поволі порожніє. «До побачення», — незграбно прощаюся з українкою Іриною, яка розкладає консерви на полиці. Вона тут лише третій день, але, судячи з усього, вже добре освоїла роботу. Біля дверей магазину стоять Пауліна з Йолантою, роблячи перерву на цигарку. Ще на хвилинку зупиняюся біля них і запитую, змішуючи польську й англійську, які їхні плани на майбутнє і як довго вони хочуть залишатися тут.

Пауліна видихає дим і знизує плечима: не знає, чи хоче вона залишитися тут на кілька місяців, кілька років чи довше. Побачимо. Натомість Йоланта гасить цигарку об стіну і рішуче відповідає: «Назавжди».
  З магазину «Łowiczanka» я врешті-решт йду з почуттям, що поєднує розчарування і розуміння. Цей візит допоміг мені краще зрозуміти всю складність життя культурної меншини, переважно польської та української спільноти, яку я як студент знав лише побіжно. Водночас нагадав мені про моє власне маргінальне становище в ній. Це проявлялося, зокрема, у відсутності знайомих мені словацьких продуктів чи покупців, а також у численних ніяково перерваних або передчасно завершених розмовах через брак спільної мови. Попри всі нашарування відмінностей, у мені все ж зароджується крихке відчуття прийняття — завдяки постійним припрошуванням скуштувати скибочки шинки, польські солодощі, та передусім завдяки взаємному прагненню знайти спільну мову.​​​​​​​
 

травень 2026