Письменницькі резиденції | #3 Катаріна Бендіксен  Без власного стола

Катаріна Бендіксен провела чотири тижні в Приштині/Косово, не маючи ні стола, ні посуду. У молодій країні з великою кількістю бідних і високим рівнем корупції це, звісно, не дивина. Проте писати без стола було таки складно.

Якийсь час я писала ресторанні огляди для одного міського часопису. Там існувало просте правило: якщо мені щось не подобалося, я мала поскаржитись. Якщо ж я просто виходила з ресторану, то не мала права на написання нищівної рецензії. Мою квартиру, у якій я жила на резиденції в Приштині, я після обумовлених чотирьох тижнів просто залишила. Я терпіла, не висловлюючи жодних скарг. Можливо, це пояснюється тим дивним почуттям провини, яке я як німкеня майже завжди відчуваю за кордоном; можливо, — вдячністю, яку я змушена відчувати до кожного, хто дає мені гроші за мою роботу — так, ніби письменники: ці не повинні також отримувати гідну зарплатню. У Приштині я майже нічого не отримувала. Хіба що відписки на свої електронні листи та стипендію на руки готівкою. Мені дали квартиру з ліжком і шафою, диваном і маленьким журнальним столиком, а також мурашиною дорогою і зливним бачком в туалеті, з якого так наполегливо капало, що у ванній кімнаті було постійно мокро. Я купила ганчірку, якою витирала воду, а також віник, яким щоранку вимітала мурах. Я купила миски, каструлі та сковорідку. Я не хотіла купувати столів, ні обіднього, ні письмового. А що працювати за журнальним столиком протягом чотирьох тижнів неможливо, а ще — через відсутній wifi, я працювала в American Corner — «Американському куточку» в Міській бібліотеці, дивній робочій кімнаті без денного світла, але натомість з великою кількістю американських прапорів. Після роботи я знову виринала на денне світло, а потім часто навідувалась у якийсь із численних симпатичних закладів харчування. Моєї стипендії легко вистачало на кілька прийомів їжі, і скаржитися на ресторани в Приштині не було жодних причин.

січень 2025