Письменницькі резиденції | #4 Девід Блюм  Придворний блазень на резиденції

Література як гарнір до золотого стейка: Давида Блюма не ощасливило навіть місце мрії посеред гір.

Цей текст не про громаду в структурно слабкому регіоні, куди людина, якщо вона літератор, може потрапити, отримавши стипендію на резиденцію. Він не про незадовільні житлові умови. Це не скарга на ненадійну адміністрацію. Ця стипендія привела мене до одного з найвідоміших курортів світу, що є синонімом розкоші та світської тусовки.

Десятигодинна подорож залізницею може видатися важкою; але коли останній відтинок належить до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, витримати її відносно неважко. Практичним є також ескалатор, — до речі, найдовший у країні — який полегшує підйом від станції призначення до міста. Головна торгова вулиця була добре доглянута, а всі магазини та бутіки — тільки найпрестижніших фірм. Але вже навіть тягнучи за собою до помешкання свою валізу на коліщатках, я відчув дискомфорт: ніхто тут не ходив пішки, тим паче з багажем у руках.

Обслуговування в готелі було професійним, з мого номера відкривався найкращий вид на вершини. Те, за що іншим гостям доводилося платити чималі гроші, мені було надано безкоштовно. Я міг би бути щасливим, ні, я мусив бути щасливим. Але не був.

Адже, обідаючи в одному з трьох ресторанів, я хвилювався, що витрачу цілий статок, якщо замовлю щось не те. Оскільки я не звик, щоб мене обслуговували, то надто часто ходив у не найдешевший супермаркет. А в спа-центрі готелю присоромлено плавав поміж виліплених спортом та ідеальною дієтою тілами інших відвідувачів.

На короткий час я перенісся в місце, до якого, власне кажучи, треба готуватися змалечку. І посеред цієї розкоші, яку я не міг ні прийняти, ні заповнити, я зрозумів, яку роль тут відведено мені: я був рядком у бюджеті відділу культури. Я був митцем, утримання якого, на додаток до всіх інших благ, тут могли собі дозволити. Я не був автором, я був придворним блазнем.

січень 2025