Роджер Берковіц
Знову треба вчитися мислити

Ганна Арендт попереджала: справжнє мислення потребує мужності й усамітнення. У часи суцільних алгоритмів, обурення й страху перед чіткими словами це попередження актуальне як ніколи. Роджер Берковіц пояснює, чому голос Арендт сьогодні такий важливіший і чи змогла б мислителька стати лідеркою думок.

Von Лена Кроненбюрґер

Майже двадцять років поспіль ви очолюєте Центр Ганни Арендт. Це доволі тривалий період. Чим саме й досі захоплює вас ця особистість?

Своїм прагненням говорити власним голосом. Вона була впевнена у собі, мала самодовіру, через що дехто несправедливо називав її зверхньою. У ті часи, якщо хтось, а тим паче жінка, висловлював свою думку і не переймався, чи погоджуються з нею інші, автоматично потрапляв до когорти зарозумільців. Арендт мала мужність провокувати й довіряти собі. А це на вагу золота.
 
Коли я вивчаю якесь питання — тиранія це чи штучний інтелект, чи освіта, — то в працях Арендт я знайомлюсь не тільки з тим, як колись мислили, а й бачу власні думки авторки, її ідеї. Вони завжди оригінальні й несподівані. Це мотивує мене думати самостійно, робить з мене кращого мислителя.
 
Арендт мала славу безстрашної мислительки з гострим розумом, іронією і впевненістю у собі. Чому, на вашу думку, для справжнього мислення потрібна мужність?
 
У сучасному світі, принаймні в тих колах, де я обертаюся (інтелектуали й академічна спільнота лівого спрямування), люди бояться відкрито висловлювати свої думки. Людина ще рота не встигла розтулити, як спрацьовує внутрішній контроль: «Чи кажу я те, що треба? А чи потім не буде проблем?» І ніхто, ніхто у цьому зв'язку не говорить про тоталітаризм чи терор. Хоч це, на мою думку, і є ніщо інше як тоталітаризм. А саме різновид соціального тоталітаризму, атмосфери страху, і люди в таких умовах вкрай стримано висловлюють свою думку. Арендт — це чи не найліпші ліки проти цієї напасті. З часом казати те, що думаю, для мене стало викликом собі самому. І це завдання з зірочкою! Я не завжди справляюсь з ним, не завжди маю слушність. Та щонайменше я стараюсь брати приклад з Арендт і знаходити в собі мужність висловлювати власні переконання.
 
Ганна Арендт називала свої тексти «вправами з мислення». Що це означає?
 
Арендт розрізняє мислення і судження. Для неї це різні речі. Коли ми судимо, ми прагнемо істини — шукаємо факти, докази, відповіді. Мислення ж стосується сенсів, значення. Воно не дає нам однозначних відповідей, воно створює глибину.
 
Арендт увиразнила це за допомогою метафор. Одна з них — «двоє-в-одному». Ми всі ведемо внутрішній діалог, коли мислимо. «Робити мені це чи не робити? Скинути атомну бомбу чи не скидати?» Ми ніби кидаємо самі собі виклик: «Чи зможу я жити в мирі з собою, коли це зроблю?» Арендт вбачає у такому внутрішньому діалогу фундаментальний акт мислення. А це потребує, за її словами, відчуття самоти, що не є тотожним поняттю фізичної самотності.
 

 
Ганна Арендт вважала, що для справжнього мислення потрібні час і цілковите усамітнення. Однак у теперішні часи, коли наше буденне життя визначають новини, дописи у соціальних мережах, перманентні реакції підписників, постає питання, чи ми взагалі ще здатні мислити за Арендт?
 
Пригадую доповідь соціологині Шеррі Теркл з Массачусетського технологічного інституту на одній з конференцій у нашому центрі. Вона досліджує поведінку підлітків у соцмережах. Наприклад, коли щось трапляється, вони одразу надсилають друзям повідомлення: «Що скажеш?»  Думки формуються спільно, миттєво. Ніхто і десяти хвилин не зачекає, щоб у цей час відхилитися на спинку стільця й запитати себе самого: «А що я сам про це думаю?» Нині думки формуються у групах. Зрозуміло, що груп таких багато, от тільки між собою вони майже не контактують.
 
В інтерв'ю Ґюнтеру Ґаусу 1964 року Ганна Арендт зазначила, що писання для неї є частиною процесу розуміння. Чи можна стверджувати, що у сучасній культурі лайків і фоловерів вона була б такою собі антиінфлюенсеркою?
 
Вона хотіла, щоб її чули й сприймали серйозно. Вона писала для «New Yorker» і «Aufbau», себто не для нафталінових фахових журналів, які ніхто не читає. І ніколи не змінювала те, що написала, аби мати більше підписників. За Арендт, розуміти означає дивитися на реальність відкрито, без упереджень, аналізувати реальність без попередньо визначеної мети й усіляко захищати себе від наперед сформованих ідей. Арендт була найрадикальнішою антиідеологічною мислителькою. Вона наполягала на тому, що треба розглядати людське життя й реальність в усій їхній складності.
 
У поляризованих дебатах ми часто не чуємо одне одного, коли вже маємо певну сформовану думку з обговорюваного питання. Як би Арендт спонукала нас, так би мовити, «переступити через себе»?
 
Слідом за Кантом вона обстоює ідею розширення мислення. Себто, коли я хочу взятися за якусь проблему — кліматична криза, війна в Україні, конфлікт у Газі тощо, — спершу я маю обмірковувати своє бачення. А потім я маю подивитися на проблему з інших ракурсів. Наприклад, як би розглядала цю проблему людина з Ізраїлю? Що вона б сказала? А палестинець? А росіянин, німець, китаєць? Ясна річ, опитати всіх людей на планеті неможливо. Таке опитування тривало б 5000 років. Тому це акт уяви.
 
 
Тобто, йдеться не про створення однієї думки, а про те, щоб розширити власний погляд думками інших?
 
Саме так. Суть не в тому, щоб перейняти погляди іншої людини, а в тому, щоб розширити власне бачення поглядами інших людей і таким чином збагатити своє судження, навіть якщо воно не збігається з більшістю чужих думок. За цим стоїть мета — зрозуміти, чому щось є важливим для іншої людини. Це не про емпатію, де ти намагаєшся відчути те, що відчувають інші. Йдеться про намагання мислити те, що мислять інші.
 
Таким чином, Арендт розглядала мислення як політичний акт, що проявляється у прагненні до судження, до якого могли б прихилитися інші. Арендт вважала, що в політиці важить не єдність думки, одностайність, а вміння знайти те, з чим ми ще можемо погодитися попри всі розбіжності.
 
А яка ситуація з таким мисленням у сучасному цифровому світі?
 
Соціальні мережі створюють так звані інформаційні силоси. Ми перебуваємо у своїх бульбашках. Бачимо те, що хочемо бачити, те, з чим згодні, а також те, з чим категорично не погоджуємось, що нас бісить. Бо ж алгоритми добре знають: те, що викликає гнів чи злість, привертає увагу. От чого ми не бачимо, так це зважених предметних коментарів від людей, які не поділяють нашу думку. Зрештою маємо умовно бульбашку з пропалестинським контекстом і бульбашку з проізраїльським контентом, які майже не контактують між собою. А це небезпечно, вважає Арендт. Адже той, хто чітко не уявляє собі думку інших, не здатен мислити.
 
Ви згадували, що проблема не тільки у бульбашках. Вона значно глибша. Зокрема тому, що сучасний світ часто здається нам аж занадто складним. Поясніть свою думку.
 
Нам стає дедалі важче осягнути світ, у якому живемо. Є речі, де ми можемо уявити собі, чому так відбувається. Наприклад, за столом я сказав, що мені потрібні нові черевики, і наступного дня вже отримав рекламу взуття. А от втямити, розібратися, чому так відбувається, вже важко. Ти не знаєш, чому отримуєш ту рекламу, не знаєш, що ти отримаєш. Арендт називає це явище відчуженням від світу. Ми змушені мати справу з технологічними чи бюрократичними процесами, яких більшість із нас не розуміє. Я сиджу в літаку і насправді не знаю, чому він літає. Я чую безліч різних тез, чому змінюється клімат, однак оцінити їх правильність я не можу. Зі штучним інтелектом взагалі біда. Уявіть, він каже вам: «Треба бомбити Іран». А ви й гадки не маєте, чому він так каже.
 
Коли людина відчуває, що світ виходить з-під її контролю, можливі дві реакції. По-перше, вона замикається в собі: я знаю те, про що думаю, що це знаю, а решта мене не обходить. По-друге, вона шукає рухи (екологічні, політичні, навіть тоталітарні), які їй здаються важливими, сенсовими і до яких вона може приєднатися. В політичному плані така комбінація небезпечна.
 
Раз у цьому полягає небезпека, раз соціальні мережі постійно скеровують нас до певної думки, то як нині взагалі можна самостійно мислити й формувати власні судження?
 
Нам бракує майданчиків, де могли б і хотіли б збиратися люди без жорстких уявлень про істину чи справедливість, слухати й чути одне одного. А це, власне, і є політика: знаходити сенсові речі серед неодностайності та плюралізму, вчитися жити разом, ба більше, проводити час з людьми, які думають інакше, й отримувати від цього задоволення. Люди забувають, що бути іншої думки — це класно! Сперечатися — теж класно! Ми маємо повернути собі здатність відчувати радість від диспуту, від суперечок.
 
На щастя, є формат, який всиляє надію. Це так звані громадські ради. Шляхом жеребкування визначаються особи (в середньому від 25 до 100) різних професій (сантехніки, двірники, адвокати, професори) з різними думками й поглядами. Упродовж кількох місяців вони збираються разом, щоб обговорити певне питання. Вони радяться, консультуються з експертами, слухають практичні кейси тощо. Звісно, кінцеві результати дуже різноманітні. Та головне, що у громадських радах люди вчаться знаходити спільне і брати на себе відповідальність.
 
 
Інтерв'ю 1964 року, де зображення ще чорно-біле, зернисте, а Ганна Арендт курить і у притаманній їй прямій манері, з гумором, довгими паузами відповідає на запитання Ґюнтера Ґауса, з одного боку, і сучасний медіапростір, з другого боку, розділяє велетенська прірва. Попри це, його переглянули понад мільйон разів. Ганна Арендт ніколи не прагнула популярності. Та ось мислителька знову з нами, а відео з нею стають вірусними. На вашу думку, що Ганна Арендт може дати людям сьогодні?
 
Сьогодні Арендт популярна в усьому світі, її ім'я має вагу. Прикметно, що її частенько неправильно цитують. Фальшиві цитати направду вірусні, інтернет ними просто переповнений. До мене майже щодня надходять листи з проханням написати, де Арендт нібито сказала те чи те, хоча насправді нічого подібного вона не казала. Фальшиві цитати зайве свідчення тієї притягальної сили, яку мали її слова. Інша справа її живі виступи, інтерв'ю. Коли слухаєш її голос — рішучий і водночас задумливий, провокативний і водночас нескінченно людяний, — розумієш, чому люди й досі звертаються до неї. Ганна Арендт допомагає нам мислити. На мою думку, вона показує людям, що політика — це не про стратегії, а про розділену радість від дискусії, дії, мислення й спільного формування судження.