Архітектура бруталізму
Назад до бетону!
Сірий, грубий, ворожий до людини: бруталізм в архітектурі користується поганою славою. Але у наш час ситуація змінюється, адже бетонні монстри з 1950-х до 1970-х років можна розглядати і описувати інакше: як неповторні монументальні скульптури – захоплюючі, безпосередні та зухвалі.
«У цих спорудах немає жодного фейку. Вони чисто і відкрито показують свій матеріал, чи то бетон, цегла чи сталь. Це не такий порожній звук, як всілякі теплозберігаючі фасади сьогодні. Тут немає нічого переодягненого, прикрашеного і зашліфованого. Ця архітектура стоїть посеред життя», каже Олівер Ельзер, прихильник бруталізму та куратор в Німецькому музеї архітектури у Франкфурті-на-Майні.
Бруталістські споруди почали з’являтися у 1950-х роках, спершу у Великобританії, як реакція на всуціль однакове фронтальне скло і гладкі решітчасті фасади повоєнної архітектури. За словами Олівера Ельзера, бруталізм – це радше позиція, а не стиль. Згідно з нею сирий бетон (béton brut) стає елементом оформлення. Краї, текстура і діри дерев’яних форм, в які заливається бетон, залишаються незаштукатуреними, а відтак видимими.
Грандіозні божі храми
Примітно, що у бруталізмі зведено багато церковних будівель. Це, наприклад, Маріїнський собор Ґоттфріда Бьома у вестфальському Невіґесі – грандіозна бетонна конструкція зі згортками, яка нагадує зсунуті намети і може вмістити 6000 людей. Або схожа на зчеплені блоки церква святого Аґнія за проектом Вернера Дюттманна у Берліні, що зараз використовується як галерея. Сюди належить і бетонне склепіння церкви Дон Боско Томаса Векса у Ауґсбурґу та колишня пасторська церква святого Трінітація у Лейпцигу, зведена Академією будівництва НДР.
Крім божих храмів великий формат і відважний жест бруталізму застосовувалися у громадських спорудах – ратушах, культурних центрах або школах. За цим стояла політична естетика: будівля для звичайних громадян мала бути принаймні настільки ж монументальною як колись замки можновладців.
Монументальна навчальна фабрика
Так з’явився Рурський університет в Бохумі, зведений у 1963-1970 роках як світоч просування демократичної освіти. Архітектор Гельмут Гентріх спроектував університет як «порт у морі знань»: 13 висоток зі сталебетону, кожна на дев’ять поверхів вгору та близько 100 метрів вздовж, нагадують океанські лайнери, причалені до цього порту. А внизу на кілометри простягнулась глибинна гаражна система. Сходи та накриті переходи утворюють далекосяжні переплетіння на проміжних рівнях. Не всі 41.000 студентів почуваються добре у своєму університеті, а щоденна газета "Ді Вельт" навіть назвала комплекс «неймовірно бридкою освітньою фабрикою».
В бруталістських житлових спорудах також не всі до одного орендарі у захопленні від бетонних споруд, зокрема зведених у 1969-1974 роках в Кельні, район Хорвайлер, за проектом Ґоттфріда Бьома. Немає пластичності, не враховані побажання мешканців – така критика лунає на їхню адресу.
Хвилі нової уваги
Колосальні сірі будинки – це поза сумнівом імпозантні фотомотиви. Але наскільки добре жити, вчитися та працювати у спорудах бруталізму? «Дуже добре», вважає експерт з бруталізму Олівер Ельзер та наводить приклад Barbican Center у Лондоні або Олімпійського селища в Мюнхені, яке сьогодні користується великим попитом. «Якість бруталістської архітектури, міцність, прямолінійність в наш час відкриваються заново». І не лише у соціальних мережах, фотоальбомах та на архітектурних конгресах – все більше власників та користувачів бруталістських будівель належним чином цінують твердість та нагромадження. Ця переоцінка, за його словами, вписується у «хвилю нової уваги», типову для історії будівництва і архітектури. Олівер Ельзер: «Так будинки епохи грюндества, що ганьбили в 1920-1970 роки, сьогодні дуже популярні».
З поверненням бруталізму тісно пов’язаний і новий погляд на його найважливіший будівельний матеріал. Якщо у 1960-х роках бетон ще символізував утопію та прорив, то у наш час він пов’язується переважно з соціальними проблемами спальних околиць. «Але кепський імідж бетону змінюється», переконаний Олівер Ельзер. Зрештою будматеріал не винен у містобудівних та політичних помилках. Нажаль це усвідомлення прийшло запізно для багатьох споруд бруталізму, які вже знесли.
Для порятунку споруд, що перебувають під загрозою, та для документації кремезності та впертості цієї архітектури з’явилась ініціатива #SOSBrutalism, яку започаткували Німецький архітектурний музей, фонд Wüstenrot та журнал Uncube. Її серцевина – це постійно зростаючий онлайн-архів, в якому на сьогодні представлено близько 1000 будівель з усього світу, що впорядковані зокрема і за ступенем загрози.
Роки не минають безслідно і для споруд бруталізму. Їх треба ремонтувати і санувати із застосуванням фахового підходу. Так у Маріїнському соборі в Невіґесі, що є пам’ятником архітектури, випробовують покриття, запозичені з будівництва мостів і об’єктів на воді. А поступова санація Рурського університету в Бохумі крокує в ногу з функціональними покращеннями. З цим не завжди погоджується куратор Олівер Ельзер. А взагалі він вважає, що „бруталістській архітектурі не місце під скляним ковпаком. Її потрібно будувати далі».