спільноти
LiterAktiv у Відні: ниточка між Україною та діаспорою

Кураторки й модераторки LiterAktiv Ганна Гнедкова та Христина Касьянова проводять по пів сотні подій на рік. Більшість із них — зустрічі з українськими письменниками та письменницями: Юрієм Андруховичем, Софією Андрухович, Іреною Карпою, Галиною Петросаняк, Наталкою Білоцерківець і Миколою Рябчуком, Іваном Малковичем, Мариною Пономаренко, Юлією Ілюхою, Яриною Чорногуз, Дмитром Лазуткіним, Ією Ківою, Анною Грувер, Танею П’янковою, Славою Світовою, Аліною Олійник, Роксоланою Жарковою та багатьма іншими, більш і менш відомими. LiterAktiv принципово відкритий як для зіркових авторів, так і для авторів лише однієї книжки або й зовсім початківців, у яких іще немає опублікованих текстів і для яких він стає першою сценою.

Перші вузлики: як усе зав’язалося

Ганна: Я приїхала до Відня на навчання восени 2015 року й одразу заходилася шукати «своїх» — книголюбів.

Уже в перший свій тиждень у Відні я рвонула на літературні читання в одну елітну кав’ярню (і витратила 5 євро на чашку чаю — пам’ятаю, для мене і для моєї родини, яка погодилася бути моєю «фінансовою подушкою» на перший час, поки не знайду підробіток, це було захмарною сумою, і я ще довго катувалася думкою, чого ж не прихопила чай у термосі). Потім два роки підпрацьовувала продавчинею та німецькомовною модераторкою подій у соціальній книгарні Books4Life, яка продає вживані книжки. Згодом влаштувалася на двомісячну практику в Австрійську літературну спільноту та на тримісячне стажування — у віденське видавництво «Picus»... Словом, набиралася досвіду. Паралельно вчилася у Віденському університеті за спеціальністю «Компаративістика», перекладала книжки для різних видавництв, писала статті для «Читомо». Дозрівала до власного проєкту, хоч іще й не знала про це. Але мотивація — пошук «своїх» книголюбів — лишалася незмінною і дедалі міцнішала.

LiterAktiv — реалізація цієї моєї мотивації, яка стала можливою 2021 року, щойно поряд із Українською греко-католицькою церквою Св. Варвари відкрився український простір Open Space Barbareum і перевідкрилася Українська бібліотека. Я спитала, чи вестиме хтось у новому просторі літературний гурток, і мені відповіли, що поки охочих не було. Так цією охочою стала я. І доглибно вдячна, що в наш проєкт повірили і нам надали в безкоштовне користування простір для LiterAktiv!

На наші заходи приходять подвійно «свої»: по-перше, книголюби, по-друге, зацікавлені в саме українських книжках діаспоряни чи австрійці. Христина — одна з діаспорянок, яка приєдналася до проєкту після 2022 року. До речі, Христино, чи почуваєшся ти українською діаспорянкою, чи можна тебе так називати? Христина: Моя історія з LiterAktiv розпочалася у травні 2022 року, коли я вперше відвідала письменницьку майстерню, організовану Ганною в Українській бібліотеці парафії Св. Варвари. Я прийшла як відвідувачка — й одразу відчула: це моє місце сили, моя розрада. На той момент я важко переживала вимушений виїзд із дому, з 2014 року це трапилося вже вдруге.

До Відня я приїхала в березні 2022 року. З перших днів шукала відповіді на два запитання: по-перше, чим я можу бути корисна для українців, а по-друге — як мені зцілити власні рани, завдані розлукою з домом і зі своїми людьми. Тож спершу я просто відвідувала LiterAktiv — як учасниця, а згодом і як волонтерка. Я допомагала з технічними й організаційними питаннями.

З літературою і текстами в мене особливі стосунки. За першою освітою я перекладачка — закінчила Східноукраїнський університет імені Володимира Даля в Луганську й шість років працювала перекладачкою з французької та англійської мов. Українську літературу я любила ще зі школи, а згодом, під час навчання на факультеті журналістики й соціології, ця любов лише зміцніла. Пізніше я здобула другу освіту — в галузі економіки.

Працюючи перекладачкою, я почала занурюватися у сферу проєктного менеджменту, логістики, а згодом перейшла в цікаву для мене відновлювану енергетику. Але любов до тексту, до письма нікуди не зникла. Література пояснює мені стан усього в житті.

Чи почуваюся я діаспорянкою? Я думаю — так, я можу назвати себе українською діаспорянкою. Хоча я й не знаю «класичного» визначення цього поняття, але з перших днів у Відні долучилася до українських ініціатив. Це було інтуїтивно — з глибокої потреби шукати своє середовище.

Я шукала Україну тут — в Австрії, у Відні. Хотіла створити своє коло, щоб мати можливість бути «вдома», навіть коли я не вдома. До речі, нещодавно в інтерв’ю однієї відомої української психологині я почула думку: формування свого кола в діаспорі — це перший етап у подоланні міграційної кризи. Але всі мої кроки тоді були цілком інтуїтивними.

Для мене почесно бути частиною української громади у Відні. Щоразу, коли приходжу на українські заходи, я бачу знайомі обличчя, відчуваю зв’язок. Це дає мені відчуття належності. Тому так, сподіваюся, що я — частина української діаспори в Австрії.

Нитка зв’язку

Ганна: У 2021 році, коли LiterAktiv тільки створювався, я не планувала його як масштабний проєкт або тим паче як громадську організацію. Це мав бути радше творчий гурток і читацький клуб, щось таке камерне, але близьке серцю і відповідне моїм навкололітературним порухам. Це мала бути одна з ниточок, яка пов’язуватиме мене з батьківщиною.

Завдяки волонтерці Вікторії Телізі у жовтні 2021 року LiterAktiv зміг запросити до Відня Мирослава Дочинця і презентувати його книжки. Втім, тоді здавалося, що такі презентації будуть радше винятком, адже ми не можемо платити автор_кам гонорари за приїзд.  Можливо, LiterAktiv так ніколи і не масштабувався б у щось більше, якби не повномасштабна війна, через яку багато українських письменниць (і подекуди письменників) виїздять за кордон на резиденції чи оплачені їхніми видавництвами презентаційні тури. Так, коли ми з Христиною підбивали статистику 2023 та 2024 років, то порахували: ми проводили по 45-50 подій на рік, і більшість із них — це саме живіи зустрічі з українськими автор_ками. 

І ще, звісно, на мене впливаєш ти, Христино. Адже саме ти побачила LiterAktiv як проєкт, у який варто інвестувати не лише свій час, а й гроші. Розвивати логотип, бренд, шукати спонсорів, робити сайт, ба навіть офіційно реєструватися в Австрії як громадська організація. 

Христина: Мені приємно чути такі слова. Я дійсно побачила потенціал у LiterAktiv — у цих літературних зустрічах, які народжуються на стику потреб у діалозі й творчості. Перш за все завдяки відгукам людей. Майже після кожної події до нас підходили українці й говорили: Водночас я помічала, що мої австрійські та міжнародні знайомі ставлять запитання про війну. Але щойно я показувала їм новини чи фото зруйнованих будинків, такі розмови дуже швидко обривались. А от коли надсилала українські тексти, вірші про війну — вони поверталися з реакцією: Література може бути містком. Це спосіб говорити про війну й Україну — так, щоб люди з іншого контексту могли це почути й емоційно зрозуміти. Ми хочемо працювати для посилення українського голосу у світі. І можемо це робити тут і зараз — через культуру.

Але будь-який проєкт, хай волонтерський чи фінансований, потребує структури, часу, ресурсу. Він має розвиватися, зростати, нарощувати якість. Саме тому я створила для LiterAktiv своєрідну «дорожню карту» розвитку — з баченням, як можна масштабувати й поглибити проєкт. Спочатку ми розробили логотип LiterAktiv, за що неймовірно вдячні українській письменниці та дизайнерці, редакторці журналу Gelb:lau Ксенії Фукс. Зараз із друзями-волонтерами працюємо над створенням сайту. Ми з Ганною поки що робимо все самотужки й на волонтерських засадах. Розсилки, медійні матеріали, координація з авторами, підготовка подій — усе це ми поєднуємо з основними роботами. 

Але варто чесно визнати: без підтримки цей підхід не може бути довготривалим. Ми фізично не встигаємо охопити всього, а для якісного розвитку проєкту потрібні ресурси — і людські, і матеріальні. Часто трапляється, що запрошені автори не мають фінансової змоги приїхати, а ми не можемо покрити витрати на дорогу. Це стримує наші можливості — хоча ідей та запитів значно більше, ніж ми здатні реалізувати в нинішньому форматі.

Нам дуже хотілося б зробити події LiterAktiv ще якіснішими, ще краще підготовленими. Щоб проєкт жив і розвивався, потрібна партнерська підтримка, більша видимість. Ми прагнемо, щоб якомога більше людей дізналися про LiterAktiv, приєднувалися до нього — як учасники, як автори, як друзі та союзники.

Червона нитка — війна

Ганна: Крім кількості подій і гостей, із початком повномасштабної війни змінилася і тематика наших зустрічей. Звичайно, тема російсько-українського збройного протистояння була присутня і в наших дискусіях у 2021 році. Проте з 2022 року вона стала всеохопною, й усі ниточки розмов так чи так повертаються до неї. Також після початку повномасштабного вторгнення з’явилися нові культурні ініціативи. Поряд із нами функціонують Zentrum für ukrainische Initiativen та UStream, які утворилися ще в часи Революції Гідності й організували перший у Відні український культурний фестиваль. З’явилися також потужні Hnizdo.Innsbruck, які запрошували українських авторів та авторок у Тіроль.

Де тонко, там і рветься?

Ганна: Хочу поговорити про те, що ми з тобою, Христино, ще не виносили на загал. Тепер і ти, і я — повноцінні кураторки й модераторки LiterAktiv. Готуючись до заходів, ми завжди читаємо книжки наших літературних гостей і разом обговорюємо запитання до них. Але під час самої події інколи відчуваємо, що деякі запитання не пасують або не потрапляють у тон розмови. 

Вважаю, наприклад, що мені не дуже вдалися розмови з Мариною Пономаренко і з Дмитром Лазуткіним. Сидячи на сцені поряд із ними, я відчуваю, що між нами пролягають різні досвіди. Я постійно тримаю це в голові.  Марина живе і пише в Україні, я — в Австрії. Від початку повномасштабного вторгнення я була в Києві лише раз, у 2023 році, протягом двох тижнів, майже нічого страшного ночами не пережила і знову поїхала. 

Дмитро Лазуткін — поет, журналіст, військовослужбовець, а нині речник Міністерства оборони України. Як кореспондент Суспільного він побував у багатьох гарячих точках — Чернігівщина, Київщина, Харківщина, Бахмут. Під час зустрічі Дмитро багато говорив про те, що побачив там і чого я ніколи не побачу навіть у новинах через екран свого телефона, хоча саме з українських новин починається кожен мій ранок у Австрії.

Коли я модерую такі зустрічі, то ходжу… спонтанно проситься на язик «мінним полем» — жахливий штамп, ба навіть тригер… Вживу радше метафору Ірини Цілик: я ходжу «тонким льодом». Що важливо: я могла б викреслити ось цей пасаж про «мінне поле», і ніхто не дізнався би, що це словосполучення першим спало мені на думку, адже я пишу, а не надиктовую текст свого інтерв’ю. Проте я лишаю його для унаочнення: уявіть, як мені страшно модерувати усно, ризикуючи пробити тонкий лід якимось необережним, необдуманим словом і поранити краєчком цього льоду людину, яка прийшла до мене зі своїм досвідом, готова мені відкриватися! Я знаю, Христино, що і тобі з цим непросто. Наприклад, ти модерувала зустріч із поеткою та військовою Яриною Чорногуз…

Христина: О, для мене зустріч із Яриною Чорногуз — українською військовослужбовицею та поеткою, яка приїхала до Відня — стала великою честю й справжнім викликом. Я модерувала цю подію в Посольстві України в Австрії. І сказати, що я хвилювалась — це не сказати нічого. Я готувалася: перечитувала вірші Ярини, дивилася її інтерв’ю, поверталась до своїх курсів з поетики на Litosvita. Але я не критикиня і не літераторка. Я — громадська діячка, кураторка LiterAktiv, людина, яка відчуває біль українців, відірваних від дому, і чує голоси друзів, які зараз на фронті.
Тож перед початком події я підійшла до Ярини й сказала:  Ярина відповіла: І саме її щирість дала мені силу вести розмову.

Насправді я завжди хвилююся перед подіями. Моя модерація — це радше про відчуття. Мені важливо залучати аудиторію, дати їй простір ділитися своїми емоціями, відкриватися в діалозі з автором.

Я з великим захопленням спостерігаю за тим, як модеруєш ти, Ганно. Твої літературні зустрічі — це завжди справжня глибина: філософські роздуми, літературні відсилки, багатошарові сенси. Я залишаюся захопленою слухачкою, яка знову й знову відкриває для себе нові грані натхнення на наших заходах.

 Ще одна важлива для мене зустріч — із Юлією Ілюхою, авторкою книги «Мої жінки», яка стала Книгою року BBC у 2024 році. І знову — я готувалася, хвилювалася. Після події Юлія сказала мені: «У вас дуже добра модерація. Краща, ніж у деяких журналістів». І я подумала: «Вау. Це, напевно, найкраща оцінка, яку я могла почути».

Але бувають і інші досвіди. Наприклад, у січні цього року я модерувала зустріч із військовим лікарем Олександром Гоменюком і його дружиною Тетяною Шпайхер. Вони презентували книгу Олександра «Уламки з-під Авдіївки. Замість казок сину». Олександр доєднався до зустрічі онлайн — з передової. І, почувши історії, які він розповідав, я не могла стримати емоцій.

Я навіть не поставила головного запитання, яке планувала: що ж таке «уламки з-під Авдіївки»? А це реальні уламки снарядів, які Олександр витягує з тіл поранених бійців. Хтось із них виживає, а хтось ні. І цей досвід він щодня проживає й описує. Я часто згадую цю зустріч і думаю, що провела би її інакше, якби мала такий шанс.

Загалом мені випало модерувати чимало подій на військову тематику. Ми проводимо й тематичні вечори: до Дня Незалежності, пам’яті загиблих авторів, читання військової поезії. Це важкі події. Люди мовчать, плачуть, іноді діляться своїм болем.

Зазвичай після модерації я ще довго сповнена емоцій, думок, переживань. Переосмислюю почуте, прожите разом з іншими. Я вдячна, що маю можливість зустрічатися з такими глибокими людьми — це і про учасни_ць, і про аудиторію.

Рветься — де тонко. А любиться — де найтонше.

Ганна: Так сталося, що, коли я читала вже згадану поетичну збірку Ірини Цілий «Тонкий лід», парельно мені на очі трапився новий вірш Катерини Калитко: 
  І цей вірш «витягнув» мене з мого розпачу. З цими нитками, які нас пов’язують, не все так легко. Буває, за них хтось боляче смикає, намагаючись зробити мене своєю маріонеткою. Наприклад, дорікнути мені, що я живу в безпеці й маю оплачувану роботу, і спробувати таким чином витребувати в мене гонорар. Буває, ці ниточки сильно натягуються над прірвою між двома різними досвідами — внутрішньоукраїнським та діаспорним, і їх дуже важко зшивати.

Мені хотілося б, щоб на українську діаспору дивилися не як на тих, хто «повиїжджав», тож у якомусь сенсі «зрадив».  Українська діаспора в Австрії, а може — ризикну припустити без опертя на статистику, в яку зараз немає змоги зазирнути, — і загалом у світі, ще ніколи не була такою численною, як зараз. За моїми відчуттями, діаспора — це український тил у повному сенсі слова, бо він, на відміну від внутрішньоукраїнського «тилу» (адже де в Україні є по-справжньому тилове і безпечне місце, куди точно-точно ніколи не прилетить?), не загрожений щоденними обстрілами. Це той тил, який переважно має можливість і повинен допомагати Україні з-за кордону. Це великий і не завжди добре задіяний потенціал. А щоб діаспора допомагала й гуртувалася активніше, й надалі ідентифікуючи себе як частину України, необхідно, щоб і українська державна політика розглядала діаспору як частину України й підтримувала її.

А з іншого боку, українська діаспора — це ще й дедалі численніша національна меншина в Австрії, і бажалося б, щоб і австрійська державна політика йшла на зближення та діалог.

Зшивати досвіди, шукати нові зв’язки

Ганна: Наприклад, цьогоріч від Посольства України в Республіці Австрія, з яким з 2024 року робимо багато подій у партнерстві й зокрема співорганізували національний стенд України на Buch Wien 2024, ми дізналися, що Україна не має фінансування на стенд у 2025 році. Зваживши всі «за» і «проти», ми ухвалили рішення: наш LiterAktiv виступить головним організатором стенду і спонсором участі України на Buch Wien 2025. Адже ми вважаємо, що нагадувати про Україну в Австрії зараз важливо, як ніколи: повідомлення про війну зійшли з перших шпальт, подекуди можна навіть почути від австрійців запитання: Коли ми розповіли про це своє рішення діаспорянам, знайшлися українські бізнеси за кордоном, які вирішили розділити з нами витрати на стенд і також стати спонсорами. Це свідчить про те, що українська діаспора зміцніла й закріпилася настільки, щоб не лише триматися на плаву, а й ефективно допомагати Україні. А ще — про згуртованість цієї діаспори чи принаймні про її готовність гуртуватися.

Також не можу не подякувати організатор_кам Buch Wien, які пішли нам назустріч і запропонували суттєву знижку на оренду стенду для України. Це вже про зближення і діалог України із Австрією, який налагоджується не в останню чергу завдяки ефективній культурній дипломатії активної діаспори. Христина: Нам хотілося б і надалі розвивати проєкт LiterAktiv, створюючи платформу, де українські автор_ки можуть зустрічатися зі своїми читачами — близькими за духом і переживаннями людьми. Ми прагнемо розширювати наші можливості, щоби проводити ще більше різноманітних і цікавих заходів. Особливо популярним у нас став формат вільного мікрофону та творчої майстерні — саме тут багато відвідувачів наважуються вперше прочитати власні тексти і відкривають у собі творчий потенціал. І є чудова історія, коли одна з наших відвідувачок згодом видала власну книгу.

Нам дуже важлива підтримка партнерів і спільнот, щоб LiterAktiv став помітнішим як серед українців, так і серед австрійських читачів. Ми прагнемо комунікувати Україну тут, у Відні, проводячи заходи двома мовами — українською та німецькою, аби популяризувати нашу літературу і культуру.

Зазвичай люди хочуть бачити навколо себе сильних — і Україна має що сказати про свою силу. В умовах війни наша країна відстоює незалежність.

На мою думку, саме література і культура здатні водночас чітко й тонко донести до людей справжню картину — без спотворень медіа чи політичних забарвлень. Бо людські емоції та долі неможливо підробити чи змінити. Саме тому ми прагнемо, щоб LiterAktiv і надалі розвивався і залишався щирим голосом української літератури в Австрії.


Foto: особистий архів Ганни Гнедкової та Христини Касьянової