Марі Луїза Кнотт
Сила судження Ганни Арендт

Що робити з незбагненним? Як після краху всіх переконань і певності знайти нове розуміння світу й політики? Інтелектуальна радикальність, з якою Ганна Арендт ставила перед собою ці питання, досі зачаровує. Наша передовиця присвячена мислительці, яка й сьогодні спонукає нас до самостійного мислення.

Von Марі Луїза Кнотт

 
Коли знайомишся з текстами Ганни Арендт — хай то промова, інтерв'ю чи есей, — тебе одразу захоплює свобода авторської думки. А ще масштаб, з яким ця мислителька впускала до себе реальність, а конкретніше те, що чула, читала й бачила, і давала їй похитнути свою думку. Прикметно, що Арендт не належала до жодної з філософських шкіл і ніколи не прагнула долучитися до них чи заснувати власну. Арендт присвятила себе своєму часові, постійному пошуку можливості осягнути його, щоб, як вона сама зазначала, «на дещицю наблизитися до істини». Нині як і колись її тексти беруть тим, як вони виривають авторку і її сучасників з власних шаблонів мислення, як підривають впевненість у власних переконаннях, спонукають нас мислити самостійно.

Vita

Ганна Арендт народилася 1906 року в містечку Ліндені під Ганновером. Згодом родина перебралася у Кенігсберг, де Ганна зростала під впливом Просвітництва. «Моральна поведінка вважалася самоочевидною річчю», — згадувала вона про своє виховання. Доволі рано Арендт переїжджає у Берлін. Навчається в Мартіна Гайдеґґера й Карла Ясперса і стає свідком інтелектуальної революції. Якщо ще 1927 року вона називає себе «безнадійно асимільованою», то вже незабаром в умовах збільшення популярності націонал-соціалістів і зростання антисемітизму береться за дослідження власного єврейства й сіонізму. 1933 року емігрує до Парижа. Після вторгнення німців у Францію 1940 року її інтерновано. Того ж року завдяки американській програмі допомоги біженцям разом зі своїм другим чоловіком Гайнріхом Блюхером їй вдається втекти до Нью-Йорка. Там вона живе й працює аж до своєї смерті 1975 року. Ганна Арендт була активною політичною теоретикинею, що не боялася вступати у полеміку, постійно перебуваючи у діалогу з Платоном, Мері Маккарті, Барухом Спінозою, Іммануїлом Кантом, Францом Кафкою, Карлом Ясперсом, Вільямом Шекспіром і Емілі Дікінсон.
 
Крізь усі праці Арендт червоною ниткою проходить одне питання: як можна було жити далі з тим, що сталося 1933 року, а надто з тим, що коїлося після 1941 року у таборах смерті? З огляду на «довершену безглуздість» «штампування трупів», яка оголила «крах наших категорій мислення та критеріїв судження», у часи націонал-соціалізму світ перетворився на порожній простір, де зосталося небагато людей, ті, хто вижив, — і саме їхній діалог, за сподіванням мислительки, мав відновити світ.
 
Свою першу фундаментальну працю «Джерела тоталітаризму» Арендт починає з історичного аналізу антисемітизму та імперіалізму, а в прикінцевій частині розглядає тоталітаризм, роль ідеології, терор і систему таборів смерті. Аргументи Арендт полягають у тому, що радикальне зло хоч і неможливо уявити, та воно насправді існує. Це показало панування тоталітарної влади, яка «прагнула довести, що все можливо» і зрештою воно нам добре знайоме: це ті фанатики, які поступово радикалізувалися, і садисти, які переінакшили заповідь «не вбий» на «вбий».

Activa

Відтоді уся діяльність Ганни Арендт позначена захистом свободи. У праці «Стан людини» (у німецькому перекладі «Vita activa, oder Was wir tun, wenn wir tätig sind», досл. «Vita activa, або Що ми робимо, коли діємо») 1958 року мислителька обстоює ідею свободи політичної дії. За Арендт людина працює з необхідності, вона виробляє тривкі речі, проте є чимось більшим за просто animal laborans чи істоту, що працює руками, більшим за виконавця природних чи історичних закономірностей, більшим за реалізатора прогресу. І ось це «щось більше», що постає у вільній спільній дії, треба відвоювати, повертати собі, зокрема й супроти наступу ментальності диктату об'єктивних обставин. Арендт неодноразово наголошувала на необхідності повернути у публічне життя, у діяльність пристрасть, яка від початку новочасної доби «перебуває у тіні». Тож не дивно, що в її працях ідеться не лише про «прагнення щастя», а й про «світовідчуження» болю. Адже індивідуальне переживання болю й страждання надто часто відбирає в нас мову і ізолює від ближніх.
 
У інших працях, зокрема в дослідженні про революцію, репортажі про Айхмана, політичних есеях 1960-х років, як-от в есеї про насильство чи про правду й брехню в політиці, Арендт теж обстоювала й захищала свободу. Зустріч з Адольфом Айхманом під час процесу в Єрусалимі глибоко її потрясла. Згодом вона розповідала, що її вразило, як він слухняно з'явився в залі й обґрунтовував свою провідну роль у масових вбивствах тим, що просто виконував свій обов'язок. Чи зло все ж таки банальне, тому що бездумне чи вдає бездумність й ґрунтується на послуху? У чому полягає відповідальність — базова передумова свободи? Чи може бути так, що націонал-соціалізм підійшов до повної зміни сутності людини? Чи може бути так, що самі маніпуляції та фейкові новини змусили членів спільноти повністю підкоритися владі якоїсь там кліки чи диктатора, а слова й вчинки розчинилися в запопадливості та послуху?
 
Хто прагне свободи і сам хоче сформувати власне судження, той має звільнитися від двох речей: по-перше, від страху перед тим, що буде сьогодні чи завтра, а, по-друге, від соціального тиску. Проте питання, яке поставила собі Арендт після зустрічі з Айхманом, звучало так: чи може бути так, що існують люди, які зроду не знали, що таке переконання, честь і людська гідність? А коли такі люди існують, що це означає для політичного життя?

Заперечення

З огляду на те що Арендт, як і чимало інших людей, втратила в часи націонал-соціалізму тверду опору у вигляді фактів, вона звертається до поезії та її пробивної сили. «Вільніший, бо запізнав заперечення, / радіє здатності», цитувала вона «Голуба, що лишився надворі» Рільке. Цей рядок став для неї програмним: здатність говорити й діяти потребує можливості «заперечення». У проговоренні тем і в дискусії люди, хай як їх багато і хай які вони різні, разом творять публічний простір і домовляються про те, яким буде їхній світ. Коли ми розмовляємо, ми олюднюємо дійсність, розширюємо і, можливо, змінюємо свої уявлення. Таким чином те, що непокоїть, заважає, те нове, з чим стикаємося, відбивається в мові. І таким чином ми можемо дійти до судження, усвідомлюючи, що кожне судження є лише проміжним, бо ж воно спирається на конкретну ситуацію, конкретний робочий контекст, конкретні розмови і конкретних сучасників. Після смерті Ганни Арендт у грудні 1975 року «The New Yorker» написав таке: «Кілька днів тому у віці шістдесяти дев'яти років померла Ганна Арендт. Ми відчули, як похитнулися, немов у нас забрали противагу безумству й корупції світу». І: «Вона шанувала світових поетів, нібито не знала (невже не знала?), що якраз мислення, а надто її мислення, і було поезією».
 
Після смерті Арендт її твори відокремилися від неї, зажили своїм життям, і їхній «шлях крізь історію» був «непередбачуваний і сповнений пригод». Наприкінці 1980-х її твори надихали громадських активістів у країнах Східної Європи та Південної Африки. Її голос і нині, і в майбутньому лунатиме повсюди, де точиться боротьба за свободу, відповідальність і сміливість вийти в публічний простір.