Гайнріх Бьолль
Втратити честь та відстояти гідність: історія Катаріни Блум
Утрачена честь Катаріни Блум, або Як виникає й до чого призводить насильство / Гайнріх Бьолль; пер. з нім. Н. Ваховської. — Київ : ВГ «Ще одну сторінку», 2025. — 208 с.
Якби це був текст про книжку у вільному форматі — скажімо, відгук у соцмережах, — то в його рядках лунали б (якщо не горлали б) промовисті й досить однозначні враження читачки Бьоллевого сюжету й авторки цього тексту на кшталт «Книжка обурює до самого нутра!», «Як так можна? Відбулося грубе й вульгарне вторгнення в особистий простір молодої жінки!», «Це неприпустимо! А як же повага до людини й професійна етика?» і таке інше. Але, оскільки це серйозний матеріал, то спробуймо поміркувати про повість німецького класика «Утрачена честь Катаріни Блум» та збагнути природу насильства.
Про що текст, які соціальні питання він порушує та як Гайнріх Бьолль пише іронічну сатиру на діяльність сучасної йому бульварної преси й водночас міркує про природу насильства й людського злочину — у рецензії журналістки й літературної оглядачки Наталії Колегіної.
За жанром «Утрачена честь Катаріни Блум» — це повість, яка, попри деяку лаконічність власної форми, охоплює широке полотно подій, суджень і пліток довкола постаті двадцятисемирічної Катаріни Блум, яку звинувачують у зв’язках із грабіжником банку Ґьоттеном.
За формою «Утрачена честь…» подібна до ранішого Бьоллевого тексту — роману «Груповий портрет з дамою» 1971 року. В його центрі постає неоднозначна жіноча постать — Лені Пфайфер, а оповідь закручується у мішанину спостережень, чуток і здогадок про героїню, її життя, вчинки й стосунки з чоловіками.
За словами Бьолля, «Утрачена честь…» — це «портрет у формі репортажу». Тут багато суб’єктивних спостережень оповідача, а сам текст — нібито скрупульозний репортажний звіт, який уміщує деталізовану оповідь про чотири дні з життя Катаріни та її найближчого оточення, а також спостереження слідчих, поліціянтів і прокурорів, які розслідували справу її нареченого-злочинця, та журналістів, які висвітлювали історію героїні у пресі.
Текст розпочинається Бьоллевим коментарем про неуникну подібність описаного у повісті з реальними журналістськими практиками газети «Більд» — тут вам іронія й сатира. А воднораз і гострий коментар і несхвалення певних діянь одного з найпопулярніших видань бульварної преси, щоденного провокаційного таблоїда. Письменник іронізує над стилем жовтої преси, пародіює його та вводить у текст недолугу й безглузду метафору про воду, яка то бурхливою течією виходить із берегів, то натрапляє на гатки, застої й переміли. І це коли йдеться про драматичні колізії у житті Катаріни та шлях до злочину!
Оповідач відкрито заявляє, що форма звіту вимагає сухого викладу фактів, і натомість сам же порушує строгий стиль, додаючи безглузді стилістичні фігури. Встежити за карколомними шляхами розвитку подій не так уже й легко — нелінійна оповідь вкупі з великою кількістю свідчень, пліток і здогадок не дозволяють одразу збагнути, що тут правда, а що брехня.
Але в чому ж винна Катаріна? На початку повісті героїня зізнається у вбивстві журналіста «Газети» Вернера Тьотґеса, а далі на читачів книжки чекає звіт про події попередніх днів, із якого дізнаємось, чому Катаріна наважилася на злочин або що підштовхнуло її.
По-перше, за кілька днів до злочину, здійсненого Катаріною, на неї накинулися правоохоронці з купою звинувачень і виснажливими допитами. Жінку допитували про деталі її побуту, фінансових справ, а особливий інтерес викликало інтимне життя Катаріни. З’ясувалося, що вона з чотирнадцяти років, звідколи працює у наймах, постійно страждає від «настирливої» поведінки чоловіків. Катаріна уміє давати відсіч таким нахабам, ба більше — ініціювала розлучення з чоловіком, саме тому, що той був надміру настирливий. Але й серед поліціянтів знаходяться розумаки, які сприймають Катаріну виключно як сексуальний об’єкт і не шкодують масних жартів чи поглядів. Персонаж Гах, скажімо, під час допитів брудно натякає на те, що Катаріна мала фінансову винагороду від своїх залицяльників. Жінка, яка важко працює, чесно заробляє, а у кавалери обирає тільки тих, хто передусім їй самій симпатичний, викликає глибоке занепокоєння серед деяких чоловіків.
По-друге, факти впереміш зі здогадками поліції потрапляють до рук жовтої преси, а саме до не дуже доброчесного журналіста Вернера Тьотґеса. Той збирає дані про Катаріну серед найближчого оточення жінки — запитує, якою Катаріна була в дитинстві, якою її бачать зараз, чи здатна вона на злочин і таке інше. І все б добре, якби Тьотґес не спотворював і не перекручував почуте. Якось журналіст перетворює Блорнів опис Катаріни як «розумної та стриманої» на «метикувату й незворушну» — нібито блискуча робота з синонімами, але навіщо? Чи можна добирати синоніми у висловлюваннях, які народ сприймає за свідчення супроти підозрюваної?
Іншим разом Тьотґес намагається взяти інтерв’ю у Катаріниної матері, нібито потайки пробирається до її помешкання, спілкується з нею і пише статтю. У ній замість розгубленого запитання матері, яка намагається розібратися, що відбувається з донькою, «Чому так сталося, чому до цього дійшло?» — постає твердження: «Так мало статися, до цього все дійшло». Відчутна різниця у висловлюванні, але ж Тьотґес, за його словами, звик «допомагати простій людині донести її думку»! Чи може бути так, що журналіст не усвідомлював, що спотворює факти, слова й свідчення людей, а це, своєю чергою, призведе до фатальних наслідків? А як же журналістська етика й висвітлювання правди? Спойлер: через це Катарінина мати помирає.
Урешті, Тьотґес оббріхує Катаріну так, що із порядної та законослухняної громадянки, вона перетворюється на злочинницю з темним минулим, брудними зв’язками та підступними мотивами. Звідси й «утрачена честь» із назви тексту. Не дивно, що Катаріна прагне відновити справедливість і вбиває журналіста, який спаскудив їй життя заради сенсаційної історії.
Потішно, що Гайнріх Бьолль завершує історію словами, які Катаріна передає як свідчення своєму захиснику у судді — це направду читацька сатисфакція, якої так бракує впродовж усього тексту. Автор нібито відновлює справедливість для Катаріни — останнє слово буде за нею, і вона сама визначатиме, як житиме далі.
Якби це був текст про книжку у вільному форматі — скажімо, відгук у соцмережах, — то в його рядках лунали б (якщо не горлали б) промовисті й досить однозначні враження читачки Бьоллевого сюжету й авторки цього тексту на кшталт «Книжка обурює до самого нутра!», «Як так можна? Відбулося грубе й вульгарне вторгнення в особистий простір молодої жінки!», «Це неприпустимо! А як же повага до людини й професійна етика?» і таке інше. Але, оскільки це серйозний матеріал, то спробуймо поміркувати про повість німецького класика «Утрачена честь Катаріни Блум» та збагнути природу насильства.
Про що текст, які соціальні питання він порушує та як Гайнріх Бьолль пише іронічну сатиру на діяльність сучасної йому бульварної преси й водночас міркує про природу насильства й людського злочину — у рецензії журналістки й літературної оглядачки Наталії Колегіної.
Контекст і форма «Утраченої честі…»
Повість «Утрачена честь Катаріни Блум» написана у 1974 році після романів «Дім без господаря» (1953), «Більярд о пів на десяту» (1959) та інших текстів. На той момент Гайнріх Бьолль — уже визнаний у світі автор та лавреат Нобелівської премії з літератури за 1972 рік «за творчість, у якій поєднано широке охоплення дійсності з високим мистецтвом створення характерів і яке стало вагомим внеском у відродження німецької літератури».За жанром «Утрачена честь Катаріни Блум» — це повість, яка, попри деяку лаконічність власної форми, охоплює широке полотно подій, суджень і пліток довкола постаті двадцятисемирічної Катаріни Блум, яку звинувачують у зв’язках із грабіжником банку Ґьоттеном.
За формою «Утрачена честь…» подібна до ранішого Бьоллевого тексту — роману «Груповий портрет з дамою» 1971 року. В його центрі постає неоднозначна жіноча постать — Лені Пфайфер, а оповідь закручується у мішанину спостережень, чуток і здогадок про героїню, її життя, вчинки й стосунки з чоловіками.
За словами Бьолля, «Утрачена честь…» — це «портрет у формі репортажу». Тут багато суб’єктивних спостережень оповідача, а сам текст — нібито скрупульозний репортажний звіт, який уміщує деталізовану оповідь про чотири дні з життя Катаріни та її найближчого оточення, а також спостереження слідчих, поліціянтів і прокурорів, які розслідували справу її нареченого-злочинця, та журналістів, які висвітлювали історію героїні у пресі.
Текст розпочинається Бьоллевим коментарем про неуникну подібність описаного у повісті з реальними журналістськими практиками газети «Більд» — тут вам іронія й сатира. А воднораз і гострий коментар і несхвалення певних діянь одного з найпопулярніших видань бульварної преси, щоденного провокаційного таблоїда. Письменник іронізує над стилем жовтої преси, пародіює його та вводить у текст недолугу й безглузду метафору про воду, яка то бурхливою течією виходить із берегів, то натрапляє на гатки, застої й переміли. І це коли йдеться про драматичні колізії у житті Катаріни та шлях до злочину!
Оповідач відкрито заявляє, що форма звіту вимагає сухого викладу фактів, і натомість сам же порушує строгий стиль, додаючи безглузді стилістичні фігури. Встежити за карколомними шляхами розвитку подій не так уже й легко — нелінійна оповідь вкупі з великою кількістю свідчень, пліток і здогадок не дозволяють одразу збагнути, що тут правда, а що брехня.
У чому винна Катаріна?
Головна героїня — хатня робітниця, яка, попри низьке походження та низькооплачувану роботу, має власну квартиру й автівку. Тільки цей факт викликає підвищені увагу й інтерес до її постаті, але це лише початок! Звісно, усе законно, Катаріна домовилася про позику під невисокий відсоток у своїх роботодавців сім’ї Блорнів. Вона невтомно працює, має кілька підробітків, а у відпустку чи вільний від роботи час бере нові й нові обов’язки. У свої 27 років Катаріна вже встигла розлучитися з нелюбим чоловіком, а ще має брата у в’язниці та стареньку й хвору матір у пансіоні. Вихована у глибоко побожній родині, Катаріна зреклася церкви у 19. Цікава й нетипова молода жінка, як на 1970-ті роки у Західній Німеччині, правда ж?Але в чому ж винна Катаріна? На початку повісті героїня зізнається у вбивстві журналіста «Газети» Вернера Тьотґеса, а далі на читачів книжки чекає звіт про події попередніх днів, із якого дізнаємось, чому Катаріна наважилася на злочин або що підштовхнуло її.
Роздуми про природу Катаріниного злочину
Чому Катаріна коїть вбивство журналіста? Невже плітки й наклепи на цю жінку виявилися правдою? Спробуймо розібратись.По-перше, за кілька днів до злочину, здійсненого Катаріною, на неї накинулися правоохоронці з купою звинувачень і виснажливими допитами. Жінку допитували про деталі її побуту, фінансових справ, а особливий інтерес викликало інтимне життя Катаріни. З’ясувалося, що вона з чотирнадцяти років, звідколи працює у наймах, постійно страждає від «настирливої» поведінки чоловіків. Катаріна уміє давати відсіч таким нахабам, ба більше — ініціювала розлучення з чоловіком, саме тому, що той був надміру настирливий. Але й серед поліціянтів знаходяться розумаки, які сприймають Катаріну виключно як сексуальний об’єкт і не шкодують масних жартів чи поглядів. Персонаж Гах, скажімо, під час допитів брудно натякає на те, що Катаріна мала фінансову винагороду від своїх залицяльників. Жінка, яка важко працює, чесно заробляє, а у кавалери обирає тільки тих, хто передусім їй самій симпатичний, викликає глибоке занепокоєння серед деяких чоловіків.
Іншим разом Тьотґес намагається взяти інтерв’ю у Катаріниної матері, нібито потайки пробирається до її помешкання, спілкується з нею і пише статтю. У ній замість розгубленого запитання матері, яка намагається розібратися, що відбувається з донькою, «Чому так сталося, чому до цього дійшло?» — постає твердження: «Так мало статися, до цього все дійшло». Відчутна різниця у висловлюванні, але ж Тьотґес, за його словами, звик «допомагати простій людині донести її думку»! Чи може бути так, що журналіст не усвідомлював, що спотворює факти, слова й свідчення людей, а це, своєю чергою, призведе до фатальних наслідків? А як же журналістська етика й висвітлювання правди? Спойлер: через це Катарінина мати помирає.
Урешті, Тьотґес оббріхує Катаріну так, що із порядної та законослухняної громадянки, вона перетворюється на злочинницю з темним минулим, брудними зв’язками та підступними мотивами. Звідси й «утрачена честь» із назви тексту. Не дивно, що Катаріна прагне відновити справедливість і вбиває журналіста, який спаскудив їй життя заради сенсаційної історії.
Потішно, що Гайнріх Бьолль завершує історію словами, які Катаріна передає як свідчення своєму захиснику у судді — це направду читацька сатисфакція, якої так бракує впродовж усього тексту. Автор нібито відновлює справедливість для Катаріни — останнє слово буде за нею, і вона сама визначатиме, як житиме далі.
