«Недужий данець приїздить до Парижа на оглядини власного передсмертя. Серед трамваїв і безликих містян, які замість обличчя мають маску (та ще й не одну, а десятки), готичних замків і середньовічних гобеленів із зображенням Дами та Єдинорога Мальте Бриґґе натрапляє на незнайомця, чи на свого двійника, а чи на явленого Господа — хтозна». Літературна критикиня й редакторка Богдана Романцова розповідає про єдиний роман Райнера Марія Рільке «Нотатки Мальте Лявридса Бриґґе».
Нотатки Мальте Лявридса Бриґґе. Райнер Марія Рільке; пер. Юрій Прохасько. — Київ: Ще одну сторінку, 2025. — 264 с.
Ми знаємо Рільке як смутного, меланхолійного поета, модерніста в абсолюті, ідеального митця початку ХХ століття. Втім, Рільке написав ще й роман — один-єдиний, такий само модерністський і досконалий, як і його поезія. Це щоденник без традиційного реалістичного сюжету чи звичного наратора, 71 уривок, що разом складає вигадливу мозаїку. Автор називав свій текст «прозовою книжкою», а не романом, а я казала б радше про збірку фрагментів різного штибу: тут і вірші у прозі, і звичні щоденникові записи, і ескізи, і нотатки на берегах. Замість драматичного конфлікту — настрій, замість суб’єктів дії та об’єктів маніпуляцій — аура речей та плин часу. Світ, змальований Рільке, помережаний тріщинами, розщеплений і не дуже щасливий. Та й власні спогади про дім оповідач визначає як шматочки колись цілісної реальності: «Тут приміщення, там приміщення, тут якийсь шматок коридору, який не поєднує ці два приміщення, а зберігся в пам’яті сам собою, таким-от фрагментом», — пізніше у схожий спосіб Т. С. Еліот опише у «Безплідній землі» зруйнований світ. А ще «Нотатки…» — принципово, засадничо ненадійний матеріал, що базується на фактажі: у назві Рільке використав слово «Aufzeichnungen», тобто «нотатки», «записи» — зовсім не обов’язково документальні. Тож Бриґґе, звісно, можна вірити, але я не радила б.
Перше, що помічаєш у «Нотатках…», — запахи Парижа. Солодко й тягуче пахнуть занедбані немовлята, гостро смердить сеча, шириться площами гладкий сопух згірклого смальцю, задушливо тхнуть сірі випари картоплі. Запах — це те, що найкраще врізається нам у пам’ять: недарма нічим не прикметне (я можу так писати, я їла!) печиво мадлен стало символом тривання в епопеї Пруста. До речі, «Нотатки…» були частково перекладені французькою вже за рік після видання, а 1926 року з’явився повний переклад Моріса Беца. Париж Бриґґе проростає із брудного й шумного «Черева Парижа» Золя й «Паризького спліну» Бодлера і водночас віддає пас трилогії Генрі Міллера — втім, без звичного міллерівського мачизму. Це простір, де кожен лишається у натовпі на самоті, а огидне заворожує своєю дивною, фантасмагорійною красою. Бодлер і Гюїсманс могли б позаздрити Рільке за те, що цей роман написали не вони— настільки він виразний і відчуттєвий.
А от «побачити Париж і померти» — наголос на «побачити» — персонажам не судилося. Герої завжди поширюють запах і відчувають його, але часто не бачать чи недобачають. Молодик споглядає світ з-під напівопущеної повіки, сліпий іде вулицею, вигукуючи: «Chou-fleur, Chou-fleur»,— тобто «Цвітна капуста», — вагітна намацує свій шлях уздовж муру, ніби не бачачи його, жінка у капелюшку має зранені повіки, що невпинно сльозяться, і навіть будинок на вулиці «укритий більмами».
Люди приїздять у Париж жити, але Мальте Лявридс Бриґґе приїхав, аби вмерти. Головні герої роману приречені від початку, їхнє прямування до смерті видається логічним, але від того не менш печальним. 28-річний данський поет, митець та аристократ є анахронізмом для своєї епохи — звісно, Рільке писав героя з себе. У всьому тексті роману читачам трапиться лише одна людина, якій байдужа смерть, — Мальтів дідусь, граф Браге. Для останнього послідовність подій не має жодного значення, а кінець є «лишень незначним випадком», що його можна цілковито ігнорувати. Саме тому про морґанатичну дружину Фридриха IV, яка померла півтора століття тому, граф Браге оповідає як про малу дівчинку, яка нібито сидить за столом разом із родиною.
Смерть і втрата посідає у тексті мало не основне місце: Мальте втратив батька, сестру, родинний дім, батьківщину, кохану, а тепер втрачає власне життя. Імпульс вчинкам і думкам героя дає саме смерть — і тут доречно згадати екзистенціалістів, які визначали сенс і цінність існування через його конечність. Бриґґе протиставляє смерть індивідуальну, «належно викінчену», смерті конвеєрній, масовій. Великі міста, як вважає Бриґґе, виробляють смерть, ніби фабрики. Бідні приречені вмирати «смертю, що належить до хвороби», знаходити «бодай якусь, що хоч приблизно пасує», або й гинути похапцем у лікарні, серед інших нещасних. На противагу цьому, Кристоф Детлев Бриґґе, дядько оповідача, перетворив власну смерть на масштабне дійство. За Кристофа промовляє сама смерть, і вона вкрай вимоглива:
«Вимагала, щоб її перенесли, вимагала голубої кімнати, вимагала малого салону, вимагала зали. Вимагала собак, вимагала, щоб усі сміялися, говорили, бавилися, щоб були тихо, і все це нараз. Вимагала побачитися з приятелями, жінками й небіжчиками, і вимагала власної смерті: вимагала. Вимагала й волала».
Таку смерть, на думку Мальте, варто пережити: незручну для інших і гучну, коли наприкінці тебе бояться. На противагу цьому, у Парижі панує безособове помирання, безлика смерть. Як помічають британські перекладачі тексту, в оригіналі автор використовує фразу «es stürbe sich», тобто «помирається», без вказівки на особу.
Втім, і смерть не завжди є кінцем історії. В одному з епізодів Бриґґе згадує, що у будинку його суворого діда мешкав привид на ім’я Кристина Браге. Ця нещасна померла, народжуючи другу дитину — хлопчика, «якому судилася моторошна та жорстока доля». Сцени контакту з привидом надають оповіді готичного присмаку: минуле Бриґґе неодмінно пов’язане з чарами, магією та містикою. Модернізм підважує раціональний первень як єдиний спосіб розуміти й тлумачити світ, пропонуючи натомість зважати на інтуїцію. Так Мальте стає містком між романтичною та модерністською епохами — він і сам міг би бути привидом, якби схотів.
Ще одна тема «Нотаток…» — хвороба як те, що стає частиною твого щоденного буття. Змінюється тіло людини, і водночас трансформується Париж під впливом індустріалізації. У місті Мальте бачить насамперед занепад і розкладання, біль і страх: людину, що падає; вагітну, яка важко суне вздовж високого муру; спухлу від хвороби дитину; чоловіка, що смикається від невідомої хвороби; дівчину, замотану пов’язками так, що видно лише одне око,— головного героя цікавлять ті, хто лишився на узбіччі життя. Міський провулок пахне страхом і pommes frites, а найбільше — непозбувною бідністю та відчаєм. 1925 року Т. С. Еліот напише поему «Порожні люди», але на кількадесят років раніше Рільке вже описав людей як оболонки, що їх виплюнула доля,— атомізованих істот, які безладно рухаються вулицями, позбавлені мети й сенсу існувати. Стіни, позначені плином часу, для Рільке живіші від перехожих, що проходять повз ці стіни. Сучасникам, «порожнім місцям», Мальте протиставляє людей минулого — королів і святих, здатних на самозречення і відданість справі.
Шарль Бодлер у своїх есеях, присвячених фланеруванню, створює образ спостерігача, який ходить містом, вбираючи у себе чужі досвіди. Так само й Мальте стає стороннім спостерігачем життя, що плине повз брудною річкою. Його межовий статус і близькість до смерті дозволяють бачити більше. Пізніше Франц Кафка створить збірку «Споглядання» — намисто мимовільних спостережень і коротких етюдів із життя міста. Втім, статуси нараторів у збірці «Споглядання» та в романі «Нотатки…» все ж різні. Якщо герой Кафки ходить власним містом і повсякчас вибудовує із ним зв’язок на новому рівні, то Мальте — персонаж без коріння й дому, людина із «валізочкою та стосом книжок» — марна спроба вмістити спадок минулого,і йому це безґрунтянство болить. Місто надто швидке для повільного Мальте: електричні трамваї мчать його покоїком, автомобілі женуть крізь нього, «люди метушаться, обганяють одне одного»,— а сам він застигає, паралізований через нездатність відповідати цьому темпу.
Ще одна важлива ідея, до якої раз у раз повертається наратор,— потреба приховувати власне «я» у сучасному світі. Так Бриґґе згадує, як у дитинстві перебрав цілу шафу антикварного одягу. Підносячи до світла сукні та маски, приміряючи їх, хлопчик ніби пробував різні ідентичності. У майбутньому герой неодноразово повертатиметься до думки про маски й змінні ідентичності: «Є багато людей, але ще більше облич, бо в кожного їх кілька»,— а обличчя вже згаданого графа Браге «здавалося більшим, ніж завжди, ніби на ньому була якась маска». Пізніше в Парижі Мальте бачить жінку, чиє обличчя залишається у неї в руках, як порожня форма. В іншому епізоді Мальте згадує, як у дитинстві прикидався дівчинкою на ім’я Софі, аби втішити власну матір, яка оплакувала його померлу сестричку. До слова, матір Рільке звали Софією Енц, і вона справді довго не могла забути своєї померлої доньки, тож епізод є автобіографічним.
Перевдягання лякають Бриґґе — так само, як лякали самого Рільке, якого мама у дитинстві змушувала носити сукенку. В одному з епізодів Мальте міркує про сувої мережива, що їх так любить maman:
«Спершу йшли облямівки італійської роботи, цупкі смужки з повисмикуваними нитками, у яких усе раз по раз повторювалося, виразно, як на селянському городі. А тоді раптом наші погляди заґратовувались низкою венеційського гачкового плетива, ніби ми в монастирі якімсь чи у в’язниці».
Нитки ув’язнюють персонажа, знерухомлюють його, мати тут — величезна павучиха, що обплітає все своїм павутинням.
Карнавал можна назвати радісним, веселим перевдяганням, викликом моралі й правилам: ось чому у волелюбні ревучі 1920-ті карнавальні вечірки були чи не найулюбленішою розвагою митців. Та Бриґґе, потрапляючи в осердя карнавалу, жахається: сміх бухтить із ротів, «як гній із відкритих ран». Протилежністю карнавалу є бібліотека — місця, де люди занурені в тексти (найкраще, якщо в поезію, звісно), а отже, відокремлені одне від одного. Саме книжки, на думку оповідача, творять повноту, в якій «нічого не бракує»:
«Букіністи на набережній відкривають свої рундуки, і свіжа чи зужита жовтінь книжок, фіолетова бронза томів, трохи густіша зелень течки — усе грає, усе доладне».
У «Нотатках…» все змінює власну подобу, піддається трансформації, герой не має на що спертися. Це відбивається на рівні фрагментарної форми, та й сам оповідач повсякчас змінюється, тож я не помилюся, якщо означу цей текст ще й як роман зростання. Бриґґе відчуває, що з кожним днем віддаляється від давніх знайомих, втім, він неспроможний завести нові контакти:
«Для чого казати комусь, що я міняюся? Адже коли міняюсь, я вже не той, ким був, а якщо я хтось інший, ніж досі, то зрозуміло, що в мене немає знайомих».
Мальте Лявридс Бриґґе належить до старого світу спадкової аристократії, що поступово зникає, і герой свідомий свого фатуму. Показово, що Мальте — виходець із Данії, ще й із вельможної родини. Його сумніви, похмурий характер, апокаліптичність світогляду і навіть звичка помічати всюди гнилизну, занепад, бруд та розкладання не можуть не викликати асоціації з Гамлетом. Як і Гамлет, він усвідомлює власну приреченість. Та, на відміну від шекспірівського героя, Бриґґе не мусить брати на себе обов’язків спадкоємця — в нього не лишилося родини, що потребувала б захисту.
Один з критиків зазначив, що Рільке, на відміну від Ґете, навіть не намагається писати звичною нам прозою. Основою тексту є не сюжет, а гра зі стилем, вишукане плетиво образів. Забери це — і все почне розвалюватися, просто-таки як Париж початку ХХ століття у романі. На обкладинці Penguin Classics одного з видань «Нотаток…» — автопортрет Еґона Шіле, і це напрочуд добре візуальне втілення крихкості, вразливості модерністського митця. Бриґґе переконаний: ми всі носимо у собі смерть, як плід — кісточку. Перебування поруч зі смертю надає людині гідності. Лишається її — гідності — не втратити.
