«Молодь без бога» Одьона фон Горвата
«Володар мух» у Німеччині
Як народжується зло? Коли звичайна дитина, ніжна й боязка, раптом перетворюється на провідника темряви? Фольклор і горор-кіно вчать нас, що доля може бути визначеною від народження: просто не пощастило тобі виявитися Оменом, фатально зіпсованим паростком, що проростає із темної зернини. Втім, очевидно, що в житті все дещо складніше. Якби я виголошувала тост, тут саме було б слушне місце, аби розповісти історію про двох вовків, які живуть усередині кожного, доброго й лихого, і перемагає той, кого годуєш частіше. Однак, на моє та ваше щастя, це не тост, і з вовками все теж значно складніше. Натомість спробуймо розібратися, про що оповідає Одьон фон Горват у романі «Молодь без бога»: чи справді настали Götterdämmerung, сутінки богів, чи світ усе ж іще можливо порятувати.
Молодь без Бога : роман / Одьон фон Горват ; пер. з нім. Люби-Параскевії Стринадюк. - Чернівці : Книги - XXI, 2023. -192 с.
Австрійський автор Одьон фон Горват народився у 1901 році, дебютував як драматург у 19, а вже у 30 дістав нагороду фон Кляйста. Чимало Горватових п’єс йшли з величезним успіхом, а частина потім навіть були екранізовані. У 1933-му, коли стало зрозуміло, що лад у Німеччині остаточно змінився, Горват емігрував до Парижа, аби писати, провадити богемне життя і попереджати всіх про небезпеку нацизму. Втім, часу на це лишалося небагато: Одьон, що страшенно боявся блискавки, помер у якихось 36, бо на нього під час грози впала гілка каштана. Так буває: пишеш драми — і саме життя стає драмою.
У прозовий канон Горват увійшов насамперед завдяки книжці «Молодь без бога», що українською вийшла у перекладі Люби-Параскевії Стринадюк. У цьому короткому романі головний герой, учитель, безсило спостерігає за тим, як його учні поступово підпадають під дію пропаганди і перетворюються на відданих прихильників чинного режиму. Звісно, таких текстів чимало, однак варто врахувати важливий нюанс. Горват загинув 1938 року, а роман видав іще 1937-го, коли багато хто з провідних європейських інтелектуалів і не замислювався над тим, що небо над Берліном уже ніколи не буде таким чистим, як колись.
Починається сюжет із дня народження головного героя. Батьки бажають йому здоров’я, щастя і задоволення. Але ні, він точно не задоволений — у цьому оповідач абсолютно впевнений. На столі гімназійного вчителя лежать зошити з роботами з географії — наратор викладає географію та історію. Іронічно, що саме ці два предмети ми ретельно вчимо у період великих війн. І так, це болюче знання, написане кров’ю (я обіцяла, що це не тост, але не гарантувала, що уникатиму кліше).
Тема твору з географії, що її запропонувала освітня інспекція, дошкульна для українців: «Чому ми мусимо мати колонії». Вперше я прочитала запитання як «Чи ми мусимо...», — але де там. Одне з речень твору учня N звучить як репліка із фільму «Зелена миля»: «Усі негри підступні, боязливі й ледачі». Вчитель поривається було викреслити ці слова, але згадує, що не можна, бо їх передавали по радіо. Так, викладачам офіційно заборонено сперечатися із тим, що звучить у рамках пропагандистських програм. А хіба тоталітаризм — це не абсолютний примат медіа над особистою думкою, поєднаний із забороною суперечити владі, хай який абсурд вона транслює? Врешті-решт, учитель вирішує таки повідомити класу, що «негри — також люди», але не знижувати оцінок за протилежне твердження.
В епізоді «Іде дощ» п’ятеро школярів гамселять шостого, у якого забрали булку з маслом. Юнаки не розуміють гніву вчителя, а того ображає не бійка — природна розвага підлітків, — а принцип нападати компанією на одного. Лицарська наївність наратора, що наполягає на чесному поєдинку, звучить архаїчно у новому світі, де важить лише успіх за всяку ціну. Ветерани Першої світової точно почувалися незатишно у часи Другої.
В епізоді «Багаті плебеї» до головного героя приходить тато учня N, обурений самою думкою, що «негри — люди». Вчитель не поділяє відверто расистських поглядів чоловіка, та все ж не наважується на активну суперечку. Врешті-решт, треба якось заробляти на хліб — виправдовується оповідач. Він міркує, що теж міг би вже бути батьком, але потім відкидає саму цю ідею. Нащо приводити у світ сина — аби той згинув на черговій війні? Отже, маємо не світ без Бога, а світ, у якому бога свідомо відкинули — що, на думку Горвата, навіть страшніше.
У цьому дивному світі новому поняття міняються місцями, а система перевертається — така властивість карнавальної культури, що обігрує відхилення від звичного. Однак описано не карнавал: ідеться про нову норму, а не гру із правилами. Це особливо помітно з розмови тата й учителя, коли перший заявляє: викладач своїм жалісливим гуманізмом підточує дитячі душі — отрутою визнано милосердя до інших. Незіпсута дитяча душа в такій ієрархії жорстка й нещадна, не пом’якшена емпатією до навколишніх. Директор пояснює вчителю, що той мусить морально готувати школярів до війни — таке розпорядження таємного циркуляра, — а отже, м’якість можна трактувати як зраду батьківщині. Цей-таки директор ще нещодавно підписував мирні відозви, однак тепер закликає лагодитися до бою, і не тому, що повірив керманичам, а тому, що такий «дух часу», Zeitgeist. А ще хочеться якось дотягнути до повної пенсії. Задовго до того, як Ханна Арендт почне розробляти теорію банальності зла, Горват описує, чому тоталітаризм підтримують не ті, хто справді прагне влади, а ті, хто «просто виконує накази» або й просто заплющує очі на злочини інших.
Наскрізним у романі є образ механізму: машини, гвинта, коліщатка, компасу. Підлітки воліють стати ідеальним поєднанням деталей, подолавши у собі все людське. Саме тому вони діють синхронно, як один, зокрема й коли пишуть заяву, що більше не хочуть мати такого вчителя. Їхня суб’єктність колективна, а не індивідуальна, їхня сила — у монолітності. Ці тинейджери мріють «бути боєприпасом», упасти на полі бою, вибухнути власною люттю. Майбутня боротьба, до якої готуються 14-літні, танатологічна, адже смерть є метою, а не потенційним ризиком, якого волієш уникнути. Люди, що обрали такий шлях, і далі живуть, їдять, ходять на роботу, однак усередині вони мертві, адже загибель стала для них центром культу. Дивовижно, наскільки передчуття нацистських репресій перегукується із характеристиками сучасного рашизму.
Самотність героя скидається на горду відстороненість Ніцше, що здійснює прогулянку серед гірських вершин. «Не сердьтеся на мене, я один», — подумки відказує вчитель панночці, яка схотіла приєднатися до нього у кафе. Бути одному означає вберегти себе від тиску інших. Втім, під час самотнього випивання шнапсу до вчителя таки підсідає його колишній колега Юліус Цезар, еротоман і астролог-аматор. Астролог, бо настає ера Риб, і хтось має це констатувати. Цезар, бо Німеччина прагне до величі Римської імперії. Та й череп з червоними очима на краватці натякає на емблему підрозділів «Мертва голова» Ваффен-СС. Образ мертвої істоти зринатиме у романі раз у раз, коли йтиметься про ненависть без причини та погано приховану агресію: так учень, що написав на вчителя донесення, дивиться на того мертвим поглядом риби.
На канікулах учні їдуть гратися у солдатів: розбивають наметове містечко неподалік села, встановлюють прапор, увечері співають пісень. На наметі вчитель помічає коричнево-червону пляму — і це видається знаком. Війна, втрата невинності, коричневі сорочки — хай які асоціації у вас виникли, вони релевантні. Місцевий священник попереджає викладача, мовляв, поруч мешкають дівчата, тож варто бути обережним і стежити за юнаками. Втім, для більшості молодиків головна пристрасть — війна. Це Юліус Цезар може розводитися про звабливість жінок його юності і безстатевість сучасних дівуль. Школярі ж здебільшого не помічають одноліток. Що ж до самих дівчат, то вони, промаршувавши повз наметове містечко, ховаються у кущах, аби не брати участі у придуманій операції з пошуку збитого пілота. Між собою школярки говорять, що чоловіки з’їхали з глузду і не можуть розмовляти ні про що, крім війни. І справді, ті хлопаки, що не втратили клепки, вдають, ніби нічого не відбувається. Бездіяльність одних породжує безкарність інших. «Володар мух» перемістився з островів у Німеччину.
Фельдфебель, що тренує юнаків, потай зізнається вчителю, що у нього болить голова через двох дорослих синів, тож він волів би не обговорювати майбутньої війни. «Людина», — вирішує вчитель. Але вже за мить фельдфебель виставляє охорону навколо містечка — і головний біль минає. Він — знову функція, а отже, позбувся тілесності й вразливості. Людину від механізму відрізняє насамперед здатність відчувати біль.
Любовна історія у романі також є: Z починає зустрічатися з бездомною очільницею банди підлітків. Вони кохаються у лісі, та в цьому замало кохання. Свою нову дівчину Z у щоденнику називатиме Євою, та й справді: це вона спокусила недосвідченого юнака фактично у райському саду. І, як і в Біблії, після швидкої насолоди гріхопадінням настає неуникне покарання: у лісі знаходять тіло N. Йому поцілили у голову каменем — чи треба тут додавати, що на класичного Авеля він аж ніяк не скидався? Втім, які часи — такі й Авелі.
Страшніше інше. До трагедії великою мірою спричинився саме вчитель, який замовчував власні переступи і заплющував очі на чужі. Парадокс наратора полягає у тому, що він грішить не діями, а бездіяльністю. Горват не втомлюється повторювати у різних формулюваннях ту саму думку: апатія є реальним, неметафоричним провідником зла. І тільки спокутувавши провину через правильний вчинок і самопожертву, матимеш шанс на рай. Або ж на Африку. Прочитаєте — зрозумієте.
Урешті-решт, Горват змалював світ, де Бог таки є, але його не чують, адже на вулицях надто голосно славлять «головного плебея». Плебейство тут є антонімом гідності і гуманізму, а багаті плебеї — найгірша частина суспільства, адже їхнє завдання полягає у тому, аби романтизувати війну, оспівуючи пташку на могилі героя, що загинув у битві з ворогом, якого навіть не існує. Прикрашання війни робить цей стан нормальним і навіть бажаним — а для Горвата, свідка Першої світової, немає страшнішого гріха.
Австрійський автор Одьон фон Горват народився у 1901 році, дебютував як драматург у 19, а вже у 30 дістав нагороду фон Кляйста. Чимало Горватових п’єс йшли з величезним успіхом, а частина потім навіть були екранізовані. У 1933-му, коли стало зрозуміло, що лад у Німеччині остаточно змінився, Горват емігрував до Парижа, аби писати, провадити богемне життя і попереджати всіх про небезпеку нацизму. Втім, часу на це лишалося небагато: Одьон, що страшенно боявся блискавки, помер у якихось 36, бо на нього під час грози впала гілка каштана. Так буває: пишеш драми — і саме життя стає драмою.
У прозовий канон Горват увійшов насамперед завдяки книжці «Молодь без бога», що українською вийшла у перекладі Люби-Параскевії Стринадюк. У цьому короткому романі головний герой, учитель, безсило спостерігає за тим, як його учні поступово підпадають під дію пропаганди і перетворюються на відданих прихильників чинного режиму. Звісно, таких текстів чимало, однак варто врахувати важливий нюанс. Горват загинув 1938 року, а роман видав іще 1937-го, коли багато хто з провідних європейських інтелектуалів і не замислювався над тим, що небо над Берліном уже ніколи не буде таким чистим, як колись.
Починається сюжет із дня народження головного героя. Батьки бажають йому здоров’я, щастя і задоволення. Але ні, він точно не задоволений — у цьому оповідач абсолютно впевнений. На столі гімназійного вчителя лежать зошити з роботами з географії — наратор викладає географію та історію. Іронічно, що саме ці два предмети ми ретельно вчимо у період великих війн. І так, це болюче знання, написане кров’ю (я обіцяла, що це не тост, але не гарантувала, що уникатиму кліше).
В епізоді «Іде дощ» п’ятеро школярів гамселять шостого, у якого забрали булку з маслом. Юнаки не розуміють гніву вчителя, а того ображає не бійка — природна розвага підлітків, — а принцип нападати компанією на одного. Лицарська наївність наратора, що наполягає на чесному поєдинку, звучить архаїчно у новому світі, де важить лише успіх за всяку ціну. Ветерани Першої світової точно почувалися незатишно у часи Другої.
В епізоді «Багаті плебеї» до головного героя приходить тато учня N, обурений самою думкою, що «негри — люди». Вчитель не поділяє відверто расистських поглядів чоловіка, та все ж не наважується на активну суперечку. Врешті-решт, треба якось заробляти на хліб — виправдовується оповідач. Він міркує, що теж міг би вже бути батьком, але потім відкидає саму цю ідею. Нащо приводити у світ сина — аби той згинув на черговій війні? Отже, маємо не світ без Бога, а світ, у якому бога свідомо відкинули — що, на думку Горвата, навіть страшніше.
У цьому дивному світі новому поняття міняються місцями, а система перевертається — така властивість карнавальної культури, що обігрує відхилення від звичного. Однак описано не карнавал: ідеться про нову норму, а не гру із правилами. Це особливо помітно з розмови тата й учителя, коли перший заявляє: викладач своїм жалісливим гуманізмом підточує дитячі душі — отрутою визнано милосердя до інших. Незіпсута дитяча душа в такій ієрархії жорстка й нещадна, не пом’якшена емпатією до навколишніх. Директор пояснює вчителю, що той мусить морально готувати школярів до війни — таке розпорядження таємного циркуляра, — а отже, м’якість можна трактувати як зраду батьківщині. Цей-таки директор ще нещодавно підписував мирні відозви, однак тепер закликає лагодитися до бою, і не тому, що повірив керманичам, а тому, що такий «дух часу», Zeitgeist. А ще хочеться якось дотягнути до повної пенсії. Задовго до того, як Ханна Арендт почне розробляти теорію банальності зла, Горват описує, чому тоталітаризм підтримують не ті, хто справді прагне влади, а ті, хто «просто виконує накази» або й просто заплющує очі на злочини інших.
Наскрізним у романі є образ механізму: машини, гвинта, коліщатка, компасу. Підлітки воліють стати ідеальним поєднанням деталей, подолавши у собі все людське. Саме тому вони діють синхронно, як один, зокрема й коли пишуть заяву, що більше не хочуть мати такого вчителя. Їхня суб’єктність колективна, а не індивідуальна, їхня сила — у монолітності. Ці тинейджери мріють «бути боєприпасом», упасти на полі бою, вибухнути власною люттю. Майбутня боротьба, до якої готуються 14-літні, танатологічна, адже смерть є метою, а не потенційним ризиком, якого волієш уникнути. Люди, що обрали такий шлях, і далі живуть, їдять, ходять на роботу, однак усередині вони мертві, адже загибель стала для них центром культу. Дивовижно, наскільки передчуття нацистських репресій перегукується із характеристиками сучасного рашизму.
Самотність героя скидається на горду відстороненість Ніцше, що здійснює прогулянку серед гірських вершин. «Не сердьтеся на мене, я один», — подумки відказує вчитель панночці, яка схотіла приєднатися до нього у кафе. Бути одному означає вберегти себе від тиску інших. Втім, під час самотнього випивання шнапсу до вчителя таки підсідає його колишній колега Юліус Цезар, еротоман і астролог-аматор. Астролог, бо настає ера Риб, і хтось має це констатувати. Цезар, бо Німеччина прагне до величі Римської імперії. Та й череп з червоними очима на краватці натякає на емблему підрозділів «Мертва голова» Ваффен-СС. Образ мертвої істоти зринатиме у романі раз у раз, коли йтиметься про ненависть без причини та погано приховану агресію: так учень, що написав на вчителя донесення, дивиться на того мертвим поглядом риби.
На канікулах учні їдуть гратися у солдатів: розбивають наметове містечко неподалік села, встановлюють прапор, увечері співають пісень. На наметі вчитель помічає коричнево-червону пляму — і це видається знаком. Війна, втрата невинності, коричневі сорочки — хай які асоціації у вас виникли, вони релевантні. Місцевий священник попереджає викладача, мовляв, поруч мешкають дівчата, тож варто бути обережним і стежити за юнаками. Втім, для більшості молодиків головна пристрасть — війна. Це Юліус Цезар може розводитися про звабливість жінок його юності і безстатевість сучасних дівуль. Школярі ж здебільшого не помічають одноліток. Що ж до самих дівчат, то вони, промаршувавши повз наметове містечко, ховаються у кущах, аби не брати участі у придуманій операції з пошуку збитого пілота. Між собою школярки говорять, що чоловіки з’їхали з глузду і не можуть розмовляти ні про що, крім війни. І справді, ті хлопаки, що не втратили клепки, вдають, ніби нічого не відбувається. Бездіяльність одних породжує безкарність інших. «Володар мух» перемістився з островів у Німеччину.
Фельдфебель, що тренує юнаків, потай зізнається вчителю, що у нього болить голова через двох дорослих синів, тож він волів би не обговорювати майбутньої війни. «Людина», — вирішує вчитель. Але вже за мить фельдфебель виставляє охорону навколо містечка — і головний біль минає. Він — знову функція, а отже, позбувся тілесності й вразливості. Людину від механізму відрізняє насамперед здатність відчувати біль.
Любовна історія у романі також є: Z починає зустрічатися з бездомною очільницею банди підлітків. Вони кохаються у лісі, та в цьому замало кохання. Свою нову дівчину Z у щоденнику називатиме Євою, та й справді: це вона спокусила недосвідченого юнака фактично у райському саду. І, як і в Біблії, після швидкої насолоди гріхопадінням настає неуникне покарання: у лісі знаходять тіло N. Йому поцілили у голову каменем — чи треба тут додавати, що на класичного Авеля він аж ніяк не скидався? Втім, які часи — такі й Авелі.
Страшніше інше. До трагедії великою мірою спричинився саме вчитель, який замовчував власні переступи і заплющував очі на чужі. Парадокс наратора полягає у тому, що він грішить не діями, а бездіяльністю. Горват не втомлюється повторювати у різних формулюваннях ту саму думку: апатія є реальним, неметафоричним провідником зла. І тільки спокутувавши провину через правильний вчинок і самопожертву, матимеш шанс на рай. Або ж на Африку. Прочитаєте — зрозумієте.
Урешті-решт, Горват змалював світ, де Бог таки є, але його не чують, адже на вулицях надто голосно славлять «головного плебея». Плебейство тут є антонімом гідності і гуманізму, а багаті плебеї — найгірша частина суспільства, адже їхнє завдання полягає у тому, аби романтизувати війну, оспівуючи пташку на могилі героя, що загинув у битві з ворогом, якого навіть не існує. Прикрашання війни робить цей стан нормальним і навіть бажаним — а для Горвата, свідка Першої світової, немає страшнішого гріха.
