Драма Генріха фон Кляйста «Розбитий глек» вперше вийшла у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» у перекладі Юрія Андруховича. Це перший повний український переклад цього тексту, що поєднує в собі іскрометну сатиру з трагічною глибиною. У рецензії Аліни Полєшко — про тонкощі Кляйстової драматургії, етичні конфлікти та актуальність твору в сучасному українському контексті.
Гайнріх фон Кляйст. Розбитий глек/ пер. з нім. Юрій Андрухович.- К.: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2017. - 144 с.
Генріх фон Кляйст — німецький драматург, поет і прозаїк XIX століття, мандрівник у житті й творчості, який передбачив потрясіння суспільства, з якими ми стикаємося в сучасності. Тексти Кляйста вирізняються крайнощами в усьому: хай то думки про соціальні зміни, літературні експерименти, екстремальне встановлення чи розірвання зв’язків між персонажами. Персонажі Кляйста вільні від німецької задумливості — вони обирають діяти (хай навіть зазнають краху) тут і зараз, і саме це приваблює читацтво й донині.
В українській культурі інтерес до текстів Кляйста з’явився ще на початку XX століття. Так, Іван Франко переклав і видав збірку його новел «Маркіза д’О…» (Львів, 1903) та написав ґрунтовну передмову. Орієнтовно 1910 року з’явився ще один переклад — «Наречена із Сан-Домінго» у виконанні Онуфрія Пашука. Значним кроком у рецепції Кляйста українською стало видання 1930 року в Харкові-Одесі за редакцією М. Гільова і В. Державина. Цей збірник містив чотири новели: «Маркіза фон О…», «Заручини в Сан-Домінго», «Землетрус у Чилі» та «Найда», причому дві останні були перекладені українською вперше. Усі переклади подано під криптонімами, імена перекладачів залишаються невідомими, ймовірно через політичну ситуацію — згортання українізації, цензуру і репресії в УСРР. Жодне з цих видань не перевидавалося і сьогодні вони наявні лише в спеціалізованих бібліотечних фондах, а отже, малодоступні для широкого читацького загалу.
У 2017 році у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» вийшов переклад комедії Кляйста «Розбитий глек». Як зазначає «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» на своєму сайті, цей переклад був здійснений на прохання актора Остапа Ступки, який виконав головну роль у постановці п’єси на сцені Національного театру імені Івана Франка. Переклад Андруховича вирізняється живою мовою, точним передаванням гумору й іронії оригіналу, а також глибоким розумінням підтекстів твору.
На перший погляд, у комедії все просто. В нідерландському селі неподалік Утрехта розглядають справу про розбиття глечика, що належав селянці Марті Руль. Її донька Єва звинувачує в цьому переступі свого нареченого Рупрехта, а той, своєю чергою, вказує на дивну появу вночі «когось із верхів» біля вікна дівчини.
Автор буквально топить читача у побутовому абсурді: від спроб судді Адама вдягнути жабо і комірець на голе тіло через хвилювання — і до самої суті тексту, тобто розгляду «гучної» справи. Ба більше — виявляється, що справжній винуватець і проводить слухання у справі, де мав би бути об’єктом розслідування. І читачам із самого початку дозволено це запідозрити.
Поступово Кляйст зрощує у читачеві почуття тривоги, змушує сумніватися дедалі більше. Сміх у його тексті — це зброя, а фарс — привід для глибокої моральної ревізії.
Суддя Адам комічно намагається сховати рани, отримані вночі; слухання щораз більше скидається на фарс; ми радіємо гостроті ситуацій. Але поступово комедія ламається. Глядач/читач розуміє: розбитий глек — лише прикриття. За ним — страх, провина, стигма.
Коли сюжет обертається довкола зламаної речі, а в центрі — молода дівчина, ми здогадуємося, що саме трапилося насправді. У п’єсі Кляйста між рядками звучить запитання: хто має право говорити про насильство, а хто — ні?
Глечики й амфори здавна асоційовані з жіночим тілом, материнством і сексуальністю. У фольклорі та міфології розбиття посудини часто є метафорою втрати цноти чи порушення тілесної цілісності
У Старому Завіті жінка порівнюється з посудиною:
«Чоловіки, так само живіть разом із дружинами за розумом, як зо слабішою жіночою посудиною, і виявляйте їм честь, бо й вони є співспадкоємиці благодаті життя, щоб не спинялися ваші молитви».
Петра 3:7
Ця метафора віддзеркалює уявлення про крихкість і вразливість жінки.
Натомість в українській фольклорній символіці глечик, глек, макітра часто уособлюють жіночу цілісність чи фертильність. Втрата «повноти» посудини шляхом розбиття у весільних піснях та обрядовості асоціюється з втратою невинності чи ганьбою. Паралель з образом «зірваної калини» тут промовиста.
Візьмімо для прикладу українські пісні. У строфі пісні «Черемшина»: «Всюди буйно квітне черемшина, мов до шлюбу вбралася калина» легко вловити алюзію на втрату невинності перед весіллям. А пісня «Ой на горі калина» нерідко виконується з еротичним підтекстом: калина постає як символ дівочого тіла:
«Ой, на горі калина,
Під горою малина,
Калина-малина,
Чубарики, чубчики, малина!
Там дівчина ходила,
Ходила, ходила,
Чубарики, чубчики, ходила!
Цвіт-калину ламала,
Ламала, ламала,
Чубарики, чубчики, ламала!».
У деяких варіантах пісні звучить натяк на зґвалтування або зраду — і це ще один культурний пласт, який додає глибини метафорі «розбитого глека».
І хоча в п’єсі Кляйста напряму не йдеться про зґвалтування, натяки на це дуже прозорі:
«...отак мені брехав, тоді проліз до мене в кімнатчину й тут же раптом такого захотів, щоб я таке… та ні, вустам повторювати бридко»
Cтрах Єви, мовчання матері, дивна поведінка судді — все це формує картину значно вагомішого переступу, ніж бита посудина. Позиція дівчини — класична для патріархального ладу: між соромом і загрозою. Та й самі біблійні імена — Єва й Адам — додають сцені символічного виміру: перша жінка і перший чоловік, правда і гріх, контроль і підкорення.
Суддя Адам — уособлення самодостатньої чоловічої влади, яка водночас і творить закон, і порушує його. Він — і обвинувачений, і слідчий, і суддя. Адамова незграбність (абияк одягнений, наляканий, зі слідами побоїв) — візуальна метафора зламаної легітимності.
За сюжетом, врешті, коли суддя Адам визнає винуватцем Рупрехта, впокорена раніше Єва все ж наважується на протест:
«Суддя Адам розбив той глек!.. Так! Рупрехте, вставай! Це він учора до твоєї Єви припхався. Все, що хочеш, з ним роби!»
Кляйста навряд чи можна назвати феміністом, принаймні, в сучасному розумінні. Втім, у «Розбитому глеку» вже з’являються теми, які драматурги XX і XXI століття піднімуть відвертіше: недовіра до системи, стигматизація жертв, влада чоловіків над жінками — як у буквальному, так і в символічному сенсі.
Феміністичне прочитання «Розбитого глека» дозволяє побачити в цій історії не побутову дрібницю, а глибоку драму втручання в жіночу тілесність, підрив її права на голос і справедливість.
А наприкінці твору на нас чекає класичний гепі-енд. Злочинець-суддя тікає, Рупрехт просить вибачення у Єви за недовіру та каже, що не ревнує до судді. Писаря підвищують. Незадоволена лиш пані Марта:
«Підкажете, як в Утрехті знайти приміщення, де засідає уряд?.. Та глечик же розбився! Не вирішено з глечиком нічого ж!»
«Розбитий глек» дає змогу побачити проблему насильства через призму століть — і впізнати знайомі механізми: знецінення, замовчування, перекладання провини. У Кляйста все доведено до межі: персонажі гротескні, ситуації абсурдні, але саме це робить твір промовистим. Бо йдеться про універсальні питання — несправедливість, зловживання владою чи відмову чути жіночий голос емоційного досвіду.
Феміністичний підтекст «Розбитого глека» відчутний, але озвучений нечасто. Насильство — тема складна, табуйована, проте водночас глибоко вкорінена в літературну традицію. Романтизм із його ідеалізованими героями й високим стилем здається місцем, де для насильства немає простору і тим більше помітно, коли воно проривається. У Кляйста ця тема звучить гостро: через метафори розламу, спотворення, руйнування. За легкою формою комедії ховається тривожна, тілесна правда. І нам важливо вчитуватися в ці коди — не лише щоб відкрити феміністичні сенси в каноні, а й щоб краще розуміти, як саме травматичні досвіди (зокрема пережите насильство) живуть у нашій культурній пам’яті.
Українському читацтву часто бракує оптики, крізь яку можна роздивитися, як саме влаштоване насильство: як воно ховається за звичністю, системністю, традицією. Це боляче, але дуже показово.
На жаль, тексти Кляйста на кшталт «Землетрусу в Чилі» чи «Маркізи д’О…» залишаються маловідомими українському читацькому загалу, попри наявність перекладів. Це короткі, але дуже промовисті твори про складне. Повернення до Кляйста — це не лише повернення до європейської класики, а й спроба включити його тексти в наші сучасні розмови: про тілесність, про мораль, про травму і про те, як література може відкривати нові шари розуміння. Бо зрештою, класика — це зустріч не лише з давніми й тому «застарілими» парадигмами, а й із самими собою та сучасним нам світом.
