Cohousing Менш самотні разом

Alte Schule Karlshorst
Alte Schule Karlshorst | фото: Eva Costa Cisnar

Люди без родинних зв’язків вирішують жити спільно, ділити дім і двір. В одному помешканні з іншими людьми  проживає і Франциска фон Мальсен. В цій статті вона описує так званий сohousing. Це явище не нове, але все більш популярне, зокрема і в Німеччині.

Я живу з Салахом і Луїзою. Коли кажу, що проживаю в співмешканні й сім’ї одночасно, люди насторожуються. «Як?», запитують вони, і я пояснюю, що Салах, якому цього року виповнюється 60 років - це батько Луїзи. Втрьох ми ділимо чотирикімнатну квартиру в мюнхенському районі Нойгаузен. Для людей тут багато що звучить дивно: те, що я мешкаю разом з людиною, яка вдвічі старша за мене; те, що Луїза, якій скоро буде 28, знову живе зі своїм батьком; і те, що наша спільнота - це не співмешкання, ні просто сім’я, а щось посередині.
 
При цьому більшість моїх друзів і знайомих, які спочатку дивувались тому, як я живу, самі багато років проживали в студентських співмешканнях або й зараз так живуть. Мій батько також висловив подив, коли почув, що я переїжджаю до «чужої» сім’ї. Очевидно для багатьох досі видається дивною думка про те, щоб  і після студентських років жити спільно. При цьому ми з нашим сімейним співмешканням підтримуємо тренд, для якого датчани ще в 1960-х роках вигадали гарну назву «Cohousing», що в чистому вигляді означає спільне проживання не в квартирі, а в будинку і спільне користування навколишньою територією. Та оскільки цей термін охоплює різноманітні форми проживання, такий ярлик можна наліпити і на наше житлове об’єднання.

Розділення витрат – це лише одна підстава для сohousing, і не найважливіша

Нестача житла і зростання орендної плати – це ті причини, які відразу спадають на думку на користь альтернативних форм проживання, особливо якщо мешкати як ми в Мюнхені, що є епіцентром неконтрольованих процесів на ринку нерухомості Німеччини. В цих умовах я б ніколи не змогла собі дозволити нашу симпатичну квартиру в старому будинку з балконом і паркетом, мені довелось би укладати новий договір про аренду, якщо попередній дійсний менш ніж 15 років.
 
Але люди, які живуть в спільнотах, покладають на це більше сподівань ніж просто зменшення орендних і будівельних витрат. Вони хочуть спільно виховувати дітей або принаймні без складнощів знайти для них опіку, байдуже, чи у сусіда, чи в спільно організованій групі дітей. Вони мають намір жити за принципами сталого розвитку, деякі прагнуть в основному забезпечувати себе самі, наприклад в екопоселенні. Інші хочуть, щоб їхні старенькі батьки жили поруч, але разом з ними у квартирі. Або вони раді бабусі, яка зможе подивитися за дітьми, а вони за це сходять для неї в магазин. В таких випадках часто говорять про multigenerational living, тобто співмешкання декількох поколінь. На відміну від хіппі-комун, в більшості проектів cohousing спільне проживання грунтується на приватній власності. І на добровільних засадах.

Ми працюємо у все більш мінливих колективах і сумуємо за спільнотою

На початку 2014-го тижневик Die Zeit позначив на карті Німеччини 148 таких альтернативних спільнот. Так Німеччина є другою після Данії країною за кількістю спільнот на одного жителя. За підрахунками Міхаеля ЛаФонда (Michael LaFond), засновника і керівника некомерційного Інституту креативного сталого розвитку id22, в залежності від того, як визначати cohousing, таких проектів налічується близько 1000, лише в самому Берліні їх від 200 до 300. А якщо сюди зарахувати певні форми житлових товариств, то кількість ще більше зросте.
 
Ми живемо і працюємо все індивідуальніше у все більш мінливих колективах, в постійній готовності стрибнути в нове місто, нову країну; не прив'язуємо себе на роки або ж  десятиліття до жодного заводу, жодної фірми, як робили ще наші діди і батьки. З кожним новим роботодавцем змінюються наші колеги і почасти наші друзі. Попри це або ж саме через це нас тягне жити у спільноті.
 
І хоча все більше людей цікавляться такою формою проживання, багато намірів зазнають невдачі ще до того, як мешканці заклали перший камінь.
 
У цього є багато причин, каже ЛаФонд, який сам живе в проекті житлового товариства в берлінському районі Мітте біля річки Шпрее. По-перше в містах майже немає відповідних ділянок, принаймні поблизу центра. «І потім дрібні, ідеалістичні спільноти просто не настільки швидкі та фінансово потужні як приватні інвестори». Іншу проблему ЛаФонд вбачає у трансфері ноу-хау. Архітектура, будівельні матеріали, альтернативні форми фінансування, варіанти отримання підтримки: відповідні знання для здійснення проекту з cohousing натужно здобувають лише окремі особи, а відтак кожна нова група починає з нуля.

Після років пошуків і спроб сім'я все ще живе сама

Керстін Кассель-Каті добре це знає. 50-річна мама двох дітей і її чоловік витратили багато часу і енергії. Роками вони спільно з десятком інших зацікавлених осіб планували проект з cohousing поблизу мюнхенського передмістя Ґрафрат. Знайшли ділянку, внесли у концепцію все, що прийнято в cohousing: проживання декількох поколінь разом, самоуправління, споруди з екологічних матеріалів, кімнати спільного користування, будинок для гостей і так далі. Сьогодні, через шість років після першої планової зустрічі групи, родина Кассель-Каті живе без змін: сама в будинку для однієї сім’ї.
 
Спочатку виникли складнощі з  придбанням ділянки. До того під час волевиявлення мешканців громади проти цього наміру було трохи більше голосів. Коли ж намітилась нова ділянка, частина зацікавлених осіб більш старшого віку передумала. Їм не сподобалась близькість до магістралі. Зрештою Кассель-Каті та ще дві дружні родини знову почали пошуки соратників. Зацікавлених було багато, але в кінці кінців людей, які по-справжньому долучились, виявилось замало, щоб впоратися з витратами на ділянку і  будівництво. «Просто виникли розбіжності в ідеях та уявленнях», розповідає Кассель-Каті. Цей процес був болючим, каже вона і сподівається, що одного дня, коли їхні діти виїдуть, вони з чоловіком зможуть приєднатися до вже діючого проекту.