Цифрові технології та міський простір
Публічність як домівка
Що приватне, а що публічне? Цифрові технології змінюють наше ставлення до публічного простору: передусім у містах люди заново відкривають для себе публічний простір, де втілюють прагнення до колективного досвіду.
Десятиліттями мова йшла про «занепад та кінець публічного життя» (Richard Sennett). Нідерландський архітектор Рем Коольгааз стверджував, що публічний простір більше ні для чого не потрібний крім як шоппінгу. Німецький філософ Юрґен Габермас розповідав подібну історію занепаду в своїй Структурній трансформації публічності. Складалось враження, що люди занурились у свою приватність та більше нічого не хочуть чути про загал. Одна велика публічність під натиском інтернету розсипалась на багато племенних утворень. Адже в інтернеті кожен відшукає те, що його цікавить, та знайде однодумців. Сенс великого і цілого відходить у небуття.
Та попри всі тенденції до приватності потяг назовні, у вир публічного, залишається величезним. Найпізніше відколи інтернет став мобільним та кожен може носити з собою у кишені смартфон, міста зазнають перетворень та міняють спільний досвід публічного. Готовність багатьох людей втручатися, щоб творити спільно з іншими, досвід того, що тут можна щось змінити, потреба пізнати себе як діяльного суб’єкта – усе це належить до культури інтерактивного інтернету. Цьому всьому місто цифрового модерну завдячує активізацією життя.
В мережі відомі тенденції, що природньо протистоять одна одній: тут відкриваються шляхи до анонімності та виокремлення; при цьому підтримується колективне мислення, що про нього багато говорять як про феномен «sharism». Можливо дійсним є припущення про те, що відчуття спільності, яке проявляється у проектах краудсорсингу на кшталт Вікіпедії, змінює психологію публічного і відтак перетворює поведінку людей у фізичному громадському просторі.
Відсутність стримуючого бар’єру приватності
Складається враження, що тиха анархія охопила багатьох, передусім молодих людей: у найбридкіших парковках вони бачать тренувальні майданчики для атлетичних шедеврів (паркур), перетворюють забетоновані узбіччя вулиць у невеликі грядки з квітами (guerilla gardening), створюють твори мистецтва з електророзподільних щитів (стріт-арт) чи проголошують закинуті міські площі новою зоною розваг (outdoor clubbing). А каталізатором завжди виступає інтернет – фейсбук і твіттер. Там є необхідні вказівки і можна обійти те, що тривалий час викликало страх міської анонімності.Відношення між публічним і приватним змінюється сьогодні настільки радикально, як і 200 років тому. Тоді з’явились бюргерська сім’я та бюргерська інтимність. За межами квартири поведінкові моделі змінювались, багато речей у публічному просторі просто не робились: не їли з паперових пакетів, не пили під час ходьби, лише окремі люди дозволяли себе масувати у всіх на очах, як це зараз розповсюджено у деяких великих аеропортах. Іншими словами: публічний простір набуває сьогодні зростаючої популярності тому, що більше немає багатьох стримуючих бар’єрів приватного.
Дехто навіть думає, що ми вже живемо в епоху post privacy. «Якщо є щось, стосовно чого Ви не хочете, щоб про це хтось дізнався, тоді Вам може взагалі не робити цього», радить багаторічний шеф Google Ерік Шмідт. Або як каже винахідник Facebook Марк Цукерберг: «Часи, коли вдаєш одну людину зі своїми колегами на роботі, а зовсім іншу зі своїми друзями, ці часи зовсім скоро минуть». Для Цукерберга приватне є публічним, а публічне – приватним, а у своїй основі усе є одним.
Але це не означає, що міський простір більше не потрібний, навпаки. Всюди демонструють і протестують, без вулиць і площ не було б гнівних громадян, про яких зараз багато пишуть. А запеклі дебати довкола street view, фейсбук та розкриття даних в Apple саме демонструють те, що попри всі зміни й надалі існує виражене усвідомлення того, що для ліберальної публічності є визначальним, а саме самоусвідомленість.