Самоінсценування у соціальних мережах
Політика як сцена

​Споконвіку політика розігрувалася на сцені, а політики виставляли себе на показ виборцям, хай то у добу Античності на народних зборах чи тепер у ході виборчих кампаній. Щоправда сьогодні політична сцена інша – соціальні мережі значно розширили та змінили її.

Von Мартін Фукс

Політика вже у часи зародження демократії у Стародавній Греції була публічним явищем. Тоді народні збори в Афінах проводилися спочатку на агорі, згодом у театрі Діоніса та на пагорбі Пнікс. Кожен афінянин, що мав право голосу, міг виступити на народних зборах і  висловити свою думку. Певна річ,  за трибуною – так само, як  і сьогодні, коли депутати виступають у парламенті. Але політика не тільки живе на публічній сцені, а й завдяки їй.
 
З появою соціальних мереж політична сцена значно розширилася. Тепер теоретично  весь світ  лише за кілька кліків може слідкувати за тим, як політики через Twitter, YouTube чи Instagram намагаються завоювати виборців. Тепер завдяки соціальним мережам кожен політик має свою власну сцену з величезною аудиторією. Водночас помітні й інші зміни: сьогодні політики не лише виконують роль головних героїв, як це бувало колись, тепер вони і видавці, і продюсери, і режисери, і сценаристи, й актори в одній особі. А якщо до всього у них немає команди для цифрової комунікації, – а це типово для багатьох членів німецького парламенту – тоді вони виконують ще й роботу оператора, звукорежисера, гримера та реквізитора.
 

Політика живе на інсценуваннях

Все, що ми спостерігаємо у політичній комунікації, у той чи інший спосіб інсценування. Що автентичніша постановка, то більшого успіху вона має серед громадян, адже тоді вони не помічають гри. Це правило стосується (насамперед) соцмереж, де політики, щоб здаватися ближчими та доступнішими, охоче розголошують різноманітну інформацію, навіть приватного характеру. Це привертає увагу і подобається підписникам. Візьмемо до прикладу інстаґрам-історії: за рівнем популярності вони хоча ще далекі від телевізійних новин, проте значно випереджають інші інформаційні формати, що ними досі користувались політики.
 
Завдяки можливостям новітніх технологій політика та політична комунікація стають розважальними, зрозумілішими та доступнішими. Втім це не означає, що зміст дописів у соціальних мережах має бути поверхневим. Навпаки нерідко дописи на політичні теми   викликають жваві дискусії. Для багатьох маловідомих політиків соціальні мережі це чи не єдина можливість заявити про себе не лише колегам по роботі, а й широкій аудиторії.
 

Нові вимоги не всім під силу

 
З появою нових медійних форматів і можливостей презентації вимоги до політиків значно підвищилися. Так само зріс і набір компетентностей, якими мусять володіти політики, щоб успішно розповідати виборцям і опонентам про свої політичні наміри та щоб вирізнитися у сучасному демократичному дискурсі. Здавалося б, кількість можливостей самопрезентації збільшилася, вони урізноманітнилися та буцімто спростилися, втім робота з ними вимагає чимало часу й уміння позування.

Така повсякденна театралізація політики, звісно, безслідно не минає. Відколи політики щодня носять із собою смартфон – такий собі приватний цифровий театрик в кишені – багато хто з них відчуває непереборну потребу постійно бути онлайн у соціальних мережах, адже там у коментарях бурхливо обговорюються останні події або ж гарячі новини і, якщо ти встиг прокоментувати першим, то є ймовірність, що тебе все таки помітять у велетенському потоці контенту. Надмірність інформації призводить до того, що політики вдаються до перебільшень, не наводять аргументів, поляризують. Адже їхні дописи повинні бути найсвіжішими та найоригінальнішими, щоб хоч якось вирізнитися серед загальної какофонії повідомлень. У результаті політики нерідко припускаються помилок: хибно оцінюють інформацію, роблять поспішні, а відтак  непродумані заяви тощо.  Складається враження, що відколи соціальні мережі перебрали на себе функцію головних каналів політичної комунікації, люди стали на багато менше думати перед тим, як щось сказати (себто поширити).
 

Публіка теж повинна пристосовуватися

 
Ми як суспільство маємо навчитися толерантніше реагувати на помилки політиків у Інтернеті та не критикувати одразу все, що нам не подобається чи суперечить нашій думці.

Так слід чинити не лише щодо окремих політиків, а і щодо представлення політики в цілому, і не лише в соцмережах. Коли інформація подається у відео-, аудіоформаті або як онлайн-трансляцій, перевагу мають передусім телегенічні політики, які вміють переконливо говорити на публіку та навчилися показувати себе з виграшного боку. Втім, це аж ніяк не означає, що їхні аргументи такі ж добрі й переконливі. У цифровому світі сценічно не обіграна та нудно сформульована думка теж має отримати шанс бути почутою й поширеною.