Йосип і його брати
В екзилі: Томас Манн і його Йосип

Романи Томаса Манна про Йосипа – це більше, ніж переказ біблійної історії: вони є літературною альтернативою націонал-соціалізму – і дзеркалом його вигнання.

Von Мартін Міттельмаєр

Кількість біженців невпинно зростає. Міжнародна спільнота має нарешті домовитися й вирішити, що з цим робити, як справедливо розподілити людей між державами. Однак поки результати конференції не втішні, жодна країна не готова прийняти більше біженців. Очільники держав вважають, що в них і так багато внутрішніх проблем, тож вони не можуть дозволити собі загострювати ситуацію з безробіттям, яке й так зростає, і не хочуть посилювати страхи серед населення, пов’язані з «засиллям чужинців» та неконтрольованою імміграцією.

Складається враження, що цей текст опис сьогоднішніх реалій, от тільки дещо стриманий. Однак це не наші дні, а 1938 рік. Тоді у французькому місті Евіан-ле-Бені з ініціативи Франкліна Рузвельта відбулася конференція стосовно розміщення євреїв, які змушені були емігрувати під тиском репресій з боку нацистського режиму. Участь взяли 32 держави та 71 організація. Але результативною вона не виявилася: навіть США не збільшили свою квоту для іммігрантів з Німеччини й Австрії (на той час вона становила 27 370 осіб на рік). «Це був приголомшливий досвід, — ділиться спогадами Ґолда Меїр, одна з учасниць конференції, згодом прем’єр-міністерка Ізраїлю, — сидіти у гарній залі і бачити, як представники 32 держав один за одним підводяться й пояснюють, як їм страшенно хочеться прийняти більше біженців, але, на превеликий жаль, вони не можуть цього зробити. [...] Мені так кортіло встати і крикнути їй усім: “Невже ви не розумієте, що ці чортові «цифри» — це живі люди, і якщо ви їх не приймете, вони приречені решту свого життя провести в концтаборах чи у поневіряннях світом немов прокажені?”».

Розкіш письменництва в екзилі

Томасу Манну пощастило і результати Евіанської конференції його особисто не стосувалися. Коли 1933 року Адольф Гітлер прийшов до влади, Томас Манн разом з дружиною Катею просто вирішили не повертатися зі Швейцарії, де вони проводили відпустку. Екзиль для Маннів ніколи не був пов’язаний з екзистенційною загрозою. Їм вдалося заздалегідь переправити частину родинних статків Каті та гроші Нобелівської премії до Швейцарії. Та найголовніше — коли 1938 року Манн емігрував до США, йому не треба було там починати життя з нуля. Завдяки перекладам його творів, рекламній роботі американського видавця Альфреда А. Кнопфа та попереднім поїздками з лекціями та доповідями Манна в Америці добре знали й цінували. Тож роль представника хорошої Німеччини, яку руйнували нацисти, представника її думки, духу і культури підходила йому як нікому. До того ж він мав неймовірно впливову та заможну шанувальницю й покровительку — журналістку Агнес Е. Маєр, яка уміло й цілеспрямовано зміцнювала авторитет Манна і робила все для того, щоб полегшити його життя на чужині.
Найбільшою розкішшю для Томаса Манна була можливість писати вранці. Хай де він був, хай що відбувалося у світі. Коли Манн 1933 року вирішив не повертатися у Німеччину, він саме працював над «Йосипом у Єгипті», третьою книгою тетралогії «Йосип та його брати». Загалом він зачав свій переспів біблійної легенди давно, ще 1926 року. Згодом вийшли друком дві книги, і ось третя мала стати завершенням оповіді. Однак сталося не так, як гадалося (хоча саме так часто бувало з текстами у Томаса Манна): у процесі написання вони збільшуються, розростаються і на столі лежить вже не новела, як напочатку задумував автор, а багатотомна епопея. У випадку з романами про Йосипа певну роль ще відіграли видавці, які хотіли мати продовження роману. Тож після «Йосипа в Єгипті», який Томас Манн закінчив ще в Європі, мала з’явитися ще одна, вже точно завершальна книга циклу. Втім Манн не квапився. У проміжку він ще написав «Лотту у Веймарі» та «Обмінені голови», а затим, коли нарешті оселися в Каліфорнії, відчув, що готовий сісти за останню книгу тетралогії, яка розпочинається з чергового вигнання Йосипа. Порівняно з першим вигнанням, коли заздрісні брати продали Йосипа мандрівним торговцям, а ті перепродали його до Єгипту у рабство, цього разу все не так страшно: Йосип робить дивовижну кар’єру при дворі Потіфара. І хоча його несправедливо обвинувачують й карають, на щастя, Потіфару вдається перетворити покарання на винагороду — він відправляє Йосипа до в’язниці фараона, де на нього чекає ще стрімкіша кар’єра, задумана Манном у четвертій книзі.

Альтернатива націонал-соціалістської ідеології

На перший погляд, романи про Йосипа можуть видатися курйозом: у той час, коли Гітлер веде Європу до неминучої загибелі, Томас Манн нікуди не поспішає і неабияк розлого та неквапно вимальовує біблійні образи та сюжети. Бертольд Брехт цинічно назвав тетралогію «енциклопедією освіченого обивателя». Втім романи про Йосипа — це не спроба за вранішнім письмом втекти від реальності. У процесі створення твір поступово набуває рис альтернативного проєкту до нацистського міту про німецький народ. Манн теж створює міт, але інакший, який належить усьому людству. Маннова мітічність — це не фатальність, від якої нікуди не дінешся, а це вплетеність людини у надіндивідуальні контексти й зв’язки, які вона може переглянути, підважити й змінити.
Крім того, у цих романах письменник реалізує власний підхід до протистояння нацистам. Гнів і лють — афекти, що їх Манн не може продуктивно каналізувати й використовувати у своїх творах. Тому він обирає невимушеність і веселість для захисту від варварського божевілля, яке охопило його батьківщину. Саме тому тон автора в історії про Йосипа є справжнім шедевром нестримної й дотепної красномовності. Обсяг тетралогії теж зумовлений доконечною необхідністю оповідача розповідати зручно, невимушено, присмачуючи оповідку гумором.

Екзиль — досвід — оповідь

Для романів про Йосипа (зрештою як і для всіх творів) Томас Манн черпає матеріал зі свого сьогодення й оточення. Наприклад, в епізоді наприкінці тетралогії, коли Йосип виконуючи обов’язки міністра продовольства бореться з голодом і поповнює запаси зерна, вбачається алюзія на так званий «Новий курс» в Америці — державну інвестиційну політику за часів Рузвельта задля стимулювання економіки. А образ Йосипового домоврядника Маі-Сахме — це з любов’ю змальований портрет лікаря і письменника Мартіна Ґумперта, з яким Манн приятелював. Особистий досвід Манна знову стає подразником і пусковим курком для творчості. Йосипа не обійшло боже благословіння: він надзвичайно вродливий і знає про це. Доля закидає його в іншу культуру і це найкраще, що могло з ним статися. Адже в новому середовищі небезпека цілковитого марнославства менша і справді Йосипу вдається використати свою особливість на благо суспільства, в яке він потрапив. Завдяки своїй чужості він має інше дистанційоване — бачення, тому стає своєрідним посередником, каталізатором нагальних змін у суспільстві.
Томас Манн дуже вишукано й уміло робить з теми вигнання й екзилю роман виховання, він сповна смакує максимально позитивною версією власної ролі, котру в реальності виконує з почуття обов’язку, хоча дається вона йому нелегко. Це роль митця, що розуміє вимогу часу і присвячує свою творчість служінню добру. Або ж принаймні митця, що жертвує значну частину свого часу для написання та начитування радіозвернень до німців із закликами до звільнення від націонал-соціалістичного режиму, і виступів у різних містах США, в яких нагадує, що таке демократія і що вона потребує, аби бути здатною протистояти сучасному фашизму.