Газета для безпритульних
Просто неба у Львові

Журнал «Просто неба» купити можна тільки на вулицях Львова, де його продають бездомні люди. Ця соціальна ініціатива дозволяє їм заробити на життя і прагне змінити думку суспільства про безпритульних. Разом з тим це якісний культурний часопис, який має постійних читачів і куди пишуть найвідоміші українські письменники.

Ми дізнались в команди «Просто неба», що привело їх до теми безпритульності і чи змінилося їхнє ставлення до бездомних людей за час роботи над журналом.

"Найбільше мене дивувало і дотепер дивує – те, що бездомні люди позитивно налаштовані до інших"

Свого часу головна редакторка часопису Мар’яна Соха вивчала в університеті соціальну роботу. Найбільше її цікавила тема безпритульності – про це і писала курсові та дипломні. Коли у Львові почала діяти організація «Оселя» – перша в місті, що працювала з безпритульними – Мар’яна спершу допомагала там в якості волонтера, а з 2007 року влаштувалася туди на роботу. Тоді молода організація зіткнулася з тим, що львів’яни ставляться до бездомних людей украй недоброзичливо й упереджено. Потрібен був медіаінструмент, щоб поширювати ідеї організації та змінювати суспільну думку про безпритульних.
 
Мар’яна Соха: «2006 року прийняли закон "Про основи соціального захисту бездомних громадян". І у Львові заговорили, що місту потрібна нічліжка для безпритульних. Були зими, коли багато людей гинуло на вулицях. Але приміщення для нічліжки ніяк не могли знайти – щоразу мешканці протестували, і самі депутати не завжди хотіли підтримати цю ідею. Люди боялися, що бездомні крастимуть і розноситимуть хвороби. Ми пояснювали: якщо у Львові буде принаймні одна нічліжка, де людина отримуватиме медичну допомогу, це, навпаки, покращить ситуацію. Адже бездомні люди все одно перебувають у місті, користуються громадським транспортом. Ця ситуація дала зрозуміти: треба щось робити з громадою. Якщо так триватиме далі, жодна соціальна робота буде неможлива, її завжди сприйматимуть як непотрібну».
 
У той час, як тривала боротьба за нічліжку, Мар’яна потрапила на конференцію вуличних видань у Польщі. Такі журнали в різних країнах видаються з кінця 80-х років, а їхнє завдання – зміна громадської думки і, водночас, забезпечення бездомних людей роботою. Мар’яна зрозуміла, що вуличне видання – саме те, що потрібно Львову. Праця в «Оселі» і над журналом сформувала її, каже засновниця «Просто неба». І змінила її думку про бездомних:
 
«Найбільше мене дивувало і дотепер дивує – те, що бездомні люди позитивно налаштовані до інших. Здавалося, що бездомна людина може думати тільки про свою жахливу ситуацію, що її не цікавить, що відбувається в державі чи в місті. А їх цікавить. Вони живуть так, як інші члени суспільства, поділяють ті ж інтереси й переживання. Люди без дому мають значно позитивніше ставлення до людей з домом, ніж ті до бездомних».

"Досить непоганий культурологічний часопис"

Мистецьким наповненням журнал завдячує Григорію Семенчукові. Якщо перший номер «Просто неба» робили соціальні працівники, то другий – переважно творчі люди. Григорій багато років працює у сфері культурних заходів у Львові, а до знайомства з Мар’яною не уявляв, що існує такий формат – street-paper. Від 2008 року він є співредактором часопису, шукає дописувачів і пише авторську колонку в рубрику After Dark. Григорій каже, що завжди розповідає бездомним на вулиці про «Оселю» і можливість почати нове життя.
 
Григорій Семенчук: «Якось на літературних читаннях до мене підійшла Мар’яна, розповіла про такий журнал і запитала, чи я б не хотів у нього дописувати. Ідея і тема мені надзвичайно сподобалися. Історії людей, які лишилися на узбіччі нашого життя, і раніше були мені цікаві.
 
Перший текст, який я написав до журналу, був про історію одного бездомного, який був у дуже поганому стані. Не знаю, як завершилася його історія. Підозрюю, що трагічно.
 
В мене завжди було нормальне ставлення до бездомних. Пригадую, ми йшли якось вулицею з дідусем, полковником міліції, і я побачив, як він вітається із безпритульним. Я запитав: "Діду, а чого ти з ним вітаєшся?" Він відповів, що то його однокласник. Я зрозумів, що всі ми можемо стати бездомними. А нинішня ситуація в Україні це довела.
 
За той час, що я є членом "Оселі", побачив багато хороших історій, про те, як люди, бувши  на повному дні, тепер мають родини, житло. Все залежало тільки від їхнього бажання щось змінити. Можу розповісти позитивний приклад молодого хлопця, який втік із неблагополучної родини і певний час був бездомним. Але він пожив у "Оселі" і змінив своє життя. Навчається в хорошому університеті, працює на гарній роботі. І взагалі, якби хтось його зустрів у місті, ніколи б не подумав, що він був бездомним.
 
Я вірю в те, що цей журнал – це конкретна пропагандистська праця, що людина має шанс змінитися й повернутися до нормального життя. Окрім того, ми змогли зробити досить непоганий культурологічний часопис, що має свій успіх і несе хорошу місію порозуміння в суспільстві. Якби це був рекламний журнал або видання про політику, я би навряд чи його робив».

"Без ознак мистецького життя"

Фотопроект «БОМЖ: без ознак мистецького життя» (автором такої альтернативної розшифровки є Григорій Семенчук) став візитівкою журналу. Для нього Тарас Прохасько, Юрій і Софія Андруховичі, Таня Малярчук, Юрій Іздрик, Андрій Бондар з донькою та кілька інших письменників фотографувалися в образі безпритульних. Мар’яна Соха переконана: «Якби ми попросили чиновників чи зірок естради сфотографуватися в образі бездомних, вони б не погодилися. А журнал знайшов підтримку серед людей, які гостріше за інших відчувають проблеми в суспільстві, і співпереживають. Вони не побоялися переступити соціальні бар’єри».
 
Втілив проект івано-франківський фотограф Ростислав Шпук, який також регулярно дописує в журнал. Почалося все з фотографії до обкладинки – Тарас Прохасько в образі безпритульного. Наразі є вісім фотосесій.
 
Ростислав Шпук: «Актори в цих фотоісторіях показують, що соціальний ліфт і горизонтальний, і вертикальний. Кожен може бути як там, так і там. Усі герої дуже щиро працюють і не піклуються про свою зовнішність, на повній довірі. Це вияв солідарності, тому що відкидається будь-яка зверхність. Насправді серед людей, які брали участь у проекті, немає нікого, хто би ставився до бездомних з якоюсь огидою.
 
На фотографії дуже важко сфальшивити. Як скульптура є відрізанням зайвого з каменю, так і фото – це відрізання часу позаду і попереду. Відразу видно, хто грає насмішкувато, а хто це переживає по-справжньому».
 
Ростислав Шпук переконаний, що соціалізувати бездомних людей можна тільки увагою до них, солідарністю, сприянням. Розповідає про свою ідею започаткувати в Івано-Франківську щорічну грошову премію бездомному, який найцікавіше себе проявляє. Увага, на його думку, допомагає вийти з цього стану.

Журнал допомагає 

Варто сказати, журнал зміг зіграти справді важливу роль та допоміг багатьом безпритульним. Один з найяскравіших прикладів – Володимир Гіленко. З того часу, як він почав брати участь у проекті, зовсім змінився і тепер настільки переймається своєю роботою, що й не скажеш, що колись він був бездомним та не мав роботи. Володимир Гіленко вже сьомий рік продає журнал на львівській площі Ринок і у багатьох львів’ян міцно асоціюється з часописом.
 
Мар’яна Соха: «Пан Гіленко, який продає журнал на площі Ринок з 2009 року, – найуспішніший продавець журналу. Він у цьому знайшов себе. Йому подобається робота з людьми, він дуже привітний і комунікабельний, це ідеальна робота для нього. Для інших продавців продаж журналу був тимчасовим способом прожити кризу. А для пана Володимира це стало способом життя й улюбленим заняттям».

В рамках проекту „Zeitgeist“ спільно з журналом „Platfor.ma“