Київський активіст про центр допомоги "Якщо людина має силу волі почати нове життя - їй все вдасться"

Арсеній Фінберг
Арсеній Фінберг | фото: Interesniy Kiev

Арсеній Фінберг – відомий київський бізнесмен, волонтер та міський активіст. Саме завдяки йому та його однодумцям в Києві з’явився потужний центр допомоги внутрішнім переселенцям, які покинули свої домівки на Сході. За час свого існування Фролівська 9/11 встигла допомогти більш ніж 50 тисячам українців. В інтерв’ю Platfor.ma Арсеній Фінберг розповів про те, як виникла та як змінилась Фролівська 9/11 та чому він хоче припинити займатись волонтерством із самого першого дня.

Ви – успішний бізнесмен, чому вирішили стати волонтером? З чого все це почалось?

Кожен з нас так чи інакше допомагав Майдану під час революції. Для мене все почалось тоді, коли я, потайки від дружини, носив медикаменти до медпункту після того, як його розгромили. Ситуація тоді була дуже напружена, страшно було навіть вийти з дому. Я добре пам’ятаю, коли в черговий раз прийшов до аптеки за медикаментами з жовто-блакитною стрічкою на рюкзаку, а жінка в аптеці мене запитала: «Ви не боїтесь ходити з цією стрічкою?». Такий тоді був період.

Але активна фаза волонтерства почалась 17-18 лютого, коли в центрі міста почали стріляти. Тоді я зрозумів, що сенсу від того, що я просто стоятиму на Майдані, не буде. Військового досвіду або досвіду поводження зі зброєю я зовсім не мав, та й досі не маю. Натомість я зрозумів, що можу допомогти пораненим людям, яких звозять до госпіталів. Тому в перший день я кинув клич серед друзів, аби всі скинулись грошима, і ми з двома-трьома товаришами розвезли те, що було потрібно. На другий день вже близько десяти екіпажів їздило під моїм керівництвом. Ми створили штаб, який займався збором та розподілом задач, а десять екіпажів розвозили медикаменти по легальних та нелегальних госпіталях. Так виникли «Ескадрони Добра», як їх потім назвали журналісти.

Коли ж почалась війна, в країні особливо гостро постала проблема внутрішніх біженців, які тікали від бойових дій на Сході. Спершу я брав участь у акціях адресної точкової допомоги, а потім ми зробили перший склад допомоги вимушеним переселенцям – тоді він був ще на Кільцевій дорозі Києва. Але швидко зрозуміли, що місця там для такого складу замало, а попит – набагато більший. Тому я знову «кинув клич» у Фейсбуці, і нам запропонували приміщення на Фролівській вулиці в центрі міста. Так все почалось.

Ви почали розповідати про свою команду. Розкажіть детальніше, хто працює разом із вами в центрі?

На Фролівській щодня працює від 10 до 50 волонтерів, але є четверо координаторів, завдяки яким центр справно функціонує. Крім мене це Леся Літвінова – мати чотирьох дітей, яка раніше була кінорежисером, Оксана Сухорукова, яка сама колись була переселенкою з Донецької області – вона займається всіма питаннями співробітництва з державними установами, звітністю та бухгалтерією, а також Олена Лебідь – завуч школи та викладач івриту, яка займається освітньою програмою.

Як Фролівська виглядала спочатку і як зараз побудована робота центру?

Все починалось з однієї старої споруди і величезного будівельного майданчику біля неї. Там було лише дві кімнати, де ми зберігали та видавали речі. Зараз же Фролівська перетворилась на величезний центр, який щодня приймає до сотні родин, а в пікові дні – до 200. За весь час її роботи, тут побувало близько 50 тис. людей.

Ви ведете статистику?
 
Звісно, у нас є повна статистика. Кожна людина, яка приходить на Фролівську, стає до електронної черги, а потім реєструється в базі, надає всі документи. На жаль, за українським законодавством, аби допомогти людині, ми повинні вимагати у неї копії всіх документів. Після цього, на основі критеріїв, які ми виробили, людина отримує талони на ту чи іншу допомогу та отримує її в пунктах видачі. Наприклад, продуктові набори ми видаємо лише пенсіонерам, дітям, інвалідам і вагітним, при чому лише впродовж 45 днів після безпосереднього приїзду до Києва. Ми проти того, щоб вічно утримувати цих людей. Після цього строку можна отримати вживані речі, допомогу психолога та лікаря, консультації з працевлаштування, можна взяти участь в тренінгах та курсах, які ми проводимо.

Хто в основному приносить речі на Фролівську? Це переважно звичайні люди чи бізнес?

Щодня до центру приносять речі близько 50-60 людей, загалом 95% допомоги, яку ми видаємо – це те, що дають прості люди. Є також декілька великих бізнесів, які нам допомагають. Влітку ми зробили денний дитячий табір для переселенців – кожного тижня його відвідувало близько 30 дітей. Програма табору була дуже крута: екскурсії, музеї, квести, навчання, англійська мова з native speaker’ом, вони ходили в музичні магазини, на фабрики та телевізійні компанії. Думаю, більшість київських дітей можуть позаздрити такій активній та насиченій програмі.

Бізнес сам звертається до вас із пропозицією допомоги чи ви шукаєте спонсорів?

Ми ні в кого нічого не просимо. Наша позиція полягає в тому, що будь-хто може до нас прийти, подивитись, як працює центр, як ми ведемо документацію і на що йдуть кошти. Якщо людина захоче допомогти – ми з радістю покажемо різні варіанти, як це можна зробити. Хтось допомагає грошима, хтось транспортом, хтось віддає нам речі, що лишились після закриття його магазину. Хтось привезе вживані меблі, хтось – партію жіночих бюстгальтерів, а хтось допоможе з дитячим харчуванням та памперсами – все, що завгодно.

Коли на Сході розпочались бойові дії і проблема переселенців постала гостро, дуже багато людей взялись активно допомагати грошима та речами. Чи немає у вас відчуття, що зараз, коли ситуація на Донбасі затягнулась, люди стали менше допомагати?

Так, люди стали менше допомагати. По-перше, у всіх нас є обмежена кількість речей, які можна винести з дому. Грошей також на початку давали більше, але й зараз нам вдається знаходити фінаснування. Нещодавно ми проводили фандрейзинг-марафон – лише за два тижні вдалось зібрати 250 тис. грн, а це чимало.

Наскільки легко переселенці адаптуються в Києві?

Це дуже залежить від конкретної людини: є люди, які швидко адаптуються і вже за тиждень після переїзду знаходять роботу. А є й ті, хто ще рік буде розповідати, як їм важко. Є люди, які пересидять місяць тут, і повернуться назад. Якщо людина сама має силу волі почати нове життя – їй все вдасться.

Чи були моменти, коли хотілось все покинути, припинити волонтерську діяльність?

Мені хочеться припинити нею займатись із самого першого дня. Мені дуже хочеться вірити, що скоро потреби в нашому центрі не буде. Але, на жаль, я розумію, що поки триває війна, така потреба є. Тому ми продовжуємо працювати.

Що важливо, ми вже намагаємось перекваліфіковувати центр від пункту видачі речей на сервісний центр із навчальними послугами. Такі інвестиції нам видаються більш доречними.

Як змінилось Ваше життя за останні декілька років?

Як на мене, головним висновком Революції гідності для всіх нас стало те, що ніхто нічого за нас не зробить. Якщо ми хочемо бачити хоч якісь зміни в країні, маємо брати їх і робити. Це найбільша зміна в світогляді, яку я відчув. Останні два роки мені доводиться маневрувати між роботою і волонтерством, що доволі важко, але я розумію, що повинен це робити, якщо хочу збудувати успішну країну для своїх дітей.

В рамках проекту "Zeitgeist UA" з українським журналом Platforma та німецько-чеським часописом jádu.